Вистава Дюссельдорфського драматичного театру «Нелегал Орфейський» за романом Юрія Андруховича «Перверзія» відбиває шаблони європейського колективного несвідомого стосовно України.

Драматургічна версія третього роману Андруховича явилася світові з причин аж ніяк не естетичних, а через політичну необхідність. Її народження випередили суспільні дебати з приводу радикального розширення Європейського Союзу 2004 року. Тоді серед європейської спільноти інтенсивність обговорення теми, які країни варті приєднання, а які ще не дотягнули до євростандарту, досягла апогею.

Анна Бадора, генеральний інтендант Дюссельдорфського Шаушпільхаус виявила тонке менеджерське чуття, зорієнтувавшись у ситуації. Навесні цього ж року театр ініціював проект «Нова Європа — у чеканні варварів?» Передбачалося, що суміжні німецькій центрально- та східноєвропейські культури будуть досліджені драматургічними й театральними засобами на предмет подібності й несхожості. «Щоб у такий спосіб краще зрозуміти сусідів — що це за люди, який напрям їхніх думок», — окреслила ідею Бадора на прес-конференції з приводу київських показів вистави, що відбулися 10 та 11 березня у приміщенні Молодого театру.

В одній «комуналці» з німцями опинилися поляки, українці, чехи й литовці. Початок було покладено дебютною п’єсою Анджея Стасюка «Ніч». Цей же автор поділився і назвою для проекту — метафоричне «чекання варварів» перекочувало з його есею, де яскравими фарбами змальовано навалу на західну ойкумену невмитих і відчайдушних загарбників.

У такому контексті переробка «Перверзії» напрошувалася сама собою. Якщо відкинути сентименти, тобто все те, що робить цей текст справжньою літературою, залишиться необхідна сюжетна лінія: подорож «з варяг у греки» балакучого нетверезого рефлектуючого українця, зайвого як на батьківщині, так і на єврокарнавалі. За словами самого Андруховича, це перша його драматургічна спроба. Роман він власноруч переробив на «театралізований фільм» — певну рухливу структуру, елементами якої можна жонглювати, як режисерові (Анні Бадорі в даному випадку) буде завгодно.

У сценічній реалізації «Нелегала Орфейського» взяли участь актори Дюссельдорфського драматичного театру, Гарібальді з Палермо і київського Молодого театру. Різні мови (у виставі звучать німецька, італійська, українська, піджен-інгліш плюс кілька російських слів); поліфонія акторських шкіл; нехай і в редукованому варіанті, але все-таки збережено можливість гри зі змістами й нюансами настроїв — весь цей художній Вавилон зрівнюється соціально-політичною анґажованістю дійства. Головний герой — Станіслав Перфецький — буквально проривається крізь величезне помаранчеве полотнище, з Карпатських гір через Мюнхен у Венецію. Інтернаціональний хор злагоджено виконує українську народну: так, у Євросоюз

Україну не взяли, але щирому співові це аж ніяк не шкодить.

На сцені відразу два Перфецьких — вітчизняний Орфей (Станіслав Боклан), який у ритмі вальсу губить свою Аду-Евридіку (Констанція Бекер), і його alter ego — розважливий інтелектуал з яскраво вираженою громадянською позицією (Міхаель Фукс). Нехай і не новий цей хід, та за силою міг би дорівнятися до політичної складової спектаклю. Та саме цього і не сталося: бунтівний нелегал бере гору над коханцем, розум — над почуттями, газетна плакатність — над мистецтвом. Фукс переграє Боклана: його полум’яний у праведності й викривальному пафосі Перфецький, що переймається запитаннями «Хто винен?», «Що робити?» та «Доки?», більш переконливий, аніж анемічний Казанова.

Єдиний раз український герой буде адекватним виставі та самому собі: піднявшись на балкон, візьме до рук гвинтівку з «оптичним прицілом» — відеокамерою. Відбудеться це після знаменитої сцени конгресу, коли всі його учасники, зовні об’єднані загальною темою порядку денного, продемонструють внутрішню роз’єднаність і повне небажання почути один одного. Кожен з них зіграє власний ексклюзивний перформенс— апокаліптичний, шизоїдний, феміністичний, абсурдистський. Перфецькому, який врізається в цю мізансцену, як ніж у масло, з черевиками в руках і монологом про вроджену європейськість українців, нічого не залишається, крім жесту розпачу. Зброя «націлена» у глядацький зал, зображення проектується на екран. У цей момент раптово для всіх проявилася славнозвісна «театральна магія» — публіка колективно підтримала героя. Немов зачаровані, глядачі дивилися не на «терориста», а на власну чорно-білу проекцію, на стрункі ряди знеособлених спостерігачів, доки на сцені не з’явився той, кому «куля» призначалася, — Перфецький № 2. Чи варто говорити, що самогубства не відбулося?

На фініші вистава залишає всі запитання, (а разом з ними і шанси на одержання відповідей), відкритими. Наш герой чи помирає, чи розчиняється у венеціанському каналі, як у невідомості. Технічно і стилістично фінал задумано та виконано бездоганно: повільно розливається по сцені вода; тремтлива блискуча поверхня перетворюється на майданчик для застрашливо холодного, раціонального карнавалу. Тут же, коли вщухнуть хвилі, знайде своє заспокоєння одна з іпостасей героя — тільки ступні стирчать з-під складених дощечок розібраного містка. У цей час екранна версія Перфецького самотньо віддаляється в перспективу. Орфей — Ісус...

Отут би і зупинитися. Але ж ні: на сцену, як чорт із табакерки, вистрибує третій Перфецький — автор п’єси. Андрухович уже побував на кону в середині дійства, зачитавши досить великий уривок з папірця. Несподіваний бонус для української аудиторії не перекосив виставу лише тому, що зі своїми інвективами і непереконливими голосовими фіоритурами Патріарх уломився вчасно, вписавшись у політичну лінію. «Оформили» його відповідно: порожня сцена, біле полотнище з емблемою Євросоюзу, зірочки кружечком — німб над головою Андруховича. (Іронія тут так і напрошується). Символіка, вишуканість і краса фіналу, а найголовніше — враження і настрій ним створені, розлетілися на шматки.

Вистава Дюссельдорфського драматичного театру «Нелегал Орфейський» ще раз довела слушність ідеї: коли текст завершено, автор повинен «померти», звичайно, фігурально.