Владас Багдонас — Отелло та Роландас Казлас — Яго у виставі «Отелло» Шекспіра. Режисер Еймунтас Някрошюс. Литовський театр «MENO FORTAS».

На початку квітня в приміщенні Національного академічного театру ім. Івана Франка знову відбулися гастрольні покази «MENO FORTAS» («Храму мистецтва»), театру Еймунтаса Някрошюса, заснованого ним 1998 року. Франківці подейкують, що один з найкращих режисерів сучасного театрального світу небайдужий до київської публіки та що литовські актори дивуються, чому їх у Києві приймають так гаряче. Можна сміливо думати, що ревнощі українських акторів базуються не на хворобливих фантазіях, а на факті роману між литовським колективом та київською публікою. Постійний організатор гастролей — продюсерська агенція «АrtHouse» (куди першим номером входить акторка театру ім. І.Франка Ірина Батько-Ступка, і яка в програмці дякує за неоціненну допомогу художньому керівникові театру Богданові Ступці), судячи з тієї ж програмки, базується саме «в серці» франківців, а отже маємо надію ще не раз бачити там вистави «Храму мистецтва».

Театр народжується в лісі. А на площах він уже помирає. Так само, як талант народжується у провінції, а помирає в Парижі. Інакше як зрозуміти, що хлопчики з литовських хуторів стають найпотужнішими режисерами сучасного світового театру? Коли Юозас Мільтініс 1932 року тікав від наскрізь заштампованого литовського театру у Францію, він казав: «З Парижа я привезу свій театр». Він це зробив: заснований 1940 року в маленькому містечку Панєвежес театр-студія у 1960 — 1970-ті став меккою для театральних діячів з усього Союзу. Але, вирушаючи до столиці мистецтв, недавній пастушок-наймит із села Рамонішке вже встиг досконало вивчити кілька західноєвропейських мов (долаючи весняні повені та напади вовків по дорозі в гімназію), встиг вибороти своє право на життєвий шлях у отців-єзуїтів, які бачили його монахом, встиг пересваритися з усіма доступними йому каунаськими театральними знаменитостями. Мільтініс їхав у Париж зі своїм театром, але він про це не знав. В театральній студії Шарля Дюллена, в якій він займався разом з Жаном Віларом, Жаном Луї Барро, Роже Бленом, Жаном Дасте, він тільки набрався відваги випустити цей театр на площу. Випустити живим, не спотвореним. Земляк Мільтініса з хутора Жилува Еймунтас Някрошюс їхав у Московський ГИТИС теж зі своїм театром. І якби було інакше, його Отелло напевне що був би нейтрально-чорним. Але ми побачили литовського Отелло.

Емілія, покоївка Дездемони та дружина Яго, виліплюючи дитячі пічки з вологого піску, знаходить на березі хустку. Знаходить, як бурштин. Маленька, чорно-червона, вона засвітилася з піску циганкою Кармен. Цей предмет одразу заявляється режисером як сценографічний персонаж. Ця Хустка занадто чужорідна серед біло-сіро-вохрових кольорів. Вона з іншого світу. Вона з минулого Отелло, в ній зашифровані його спогади про родину, але не тільки. Вона з магічних практик його предків. Чи не найкращий серед європейських драматургів знавець язичництва Шекспір лише через один фетиш головного героя Отелло говорить про його інакшість у європейському світі Дездемони. Світі, де вже сформувалися буржуазні відносини. Військовий найманець для оборони Венеції, який високо піднявся щаблями служби, Отелло не втратив зв’язку зі стихійними духами землі. Він гріє руки над вогнищем у нічних дозорах, як з карти зчитує інформацію з шуму морських хвиль, нюхом чує присутність ворогів за кілометри. А легковажно сліпа до навколишнього середовища, та й до чоловіка, Дездемона (Ігле Спокайте)намагається раціонально зрозуміти, що діється з Отелло. Вона вирішує, що чоловік захворів, і на тому майже заспокоюється. Ця Дездемона — не ніжний ангел, а просто обмежена в свой цноті християнська красуня. Штунда. Тобто вона християнка в протестантському розумінні цього поняття, людина, яка не вступає в бій з пристрастями, а закривається від них. А в її ситуації це означає не відчувати, не бачити, не чути, не смакувати свого Отелло. Справжній Отелло існує за межами її свідомості. Вона бавиться з найпотужнішими стихіями в ньому, не розуміючи, що робить. Наприклад, у розпал його ревнощів просить за підозрюваного, кокетує з солдатами... Бавиться з вогнем.

Звичайно, ці риси головних персонажів закладені у тексті Шекспіра, але Някрошюс загострює різницю у способах мислення і почуваннях Дездемони й Отелло до того, що за Дездемоною ми бачимо західноєвропейський християнський світ, а за Отелло — поганство всіх нібито християнізованих африканських, та інших далеких просторів.

В момент найбільшого недовір’я до дружини Отелло (Владас Багдонас) підводить Дездемону (Ігле Спокайте) до оркестрової ями — виру, наміряється скинути її. Духи води композитора Фаустаса Латенаса загрозливо гудуть. Отелло хоче, щоб Дездемона прокинулася, почула, зрозуміла. Але вона тільки лякається, лякається до смерті, але по-жіночому знову й знову прилипає до чоловіка з ласками та проханнями за іншого. Лізе в клітку до тигра. Налітає на Отелло, як нерозумне дитя на броньовані двері. В якийсь із таких нальотів він її таки задушить, задушить у вихорі танцю. Але перед тим він висмикне з-під сплячої Дездемони хустку, яка вже збільшилася до розмірів простирадла їхнього великого шлюбного ложа.

Недовіра переповнила Отелло, виросла до розмірів простирадла, він закутується в нього, як у військовий плащ, хустка стала його захистом від холодного, раціонального світу Дездемони. А вона в своїй європейській зарозумілості понадіялася, що її краса і жіночі чари здатні втихомирити цей шквал первісних енергій! Для Дездемони подарована чоловіком хустка — один із багатьох носовичків. Скільки б не розповідав їй чоловік про магічні акти гаптування, вишивання і заклинання під час виготовлення сімейної реліквії, про те, що сказала про хустку стара циганка та що заповідала йому та його дружині мати, — для Дездемони це порожні слова. «В кожного свої причуди», — думала, напевне, Дездемона і поплатилася за неуважність до іншого світу власним життям.

(Так ризикують життям ті, хто малює й публікує карикатури на пророка Мухаммеда).

У загадкового драматурга Вільяма Шекспіра за трагедією закоханих завжди стоять саме такі глобальні проблеми. Еймунтас Някрошюс — один з небагатьох, хто це бачить і хто здатен адекватно сильно зреагувати на шекспірівський літературний текст. Останнім часом українські режисери дуже полюбили ставити «Ромео і Джульєтту», не усвідомлюючи, що в цьому тексті ховається суть трагедій європейського суспільства від Римської імперії до фашизму. Немов величезний корабель, що йде на великій швидкості, текст Шекспіра підминає під себе кожного маленького човника, який підходить надто близько. А Някрошюс протиставляє Шекспірові свої національні метафори та символи стихій, свої думки і пристрасті, й вони виявляються спорідненими з текстом англійського драматурга. Загрозливо гуде вода — символ морських держав і риболовлі. Яго з друзями знічев’я ловить противників сітями, іншими риболовними снастями. Ловить просто так, як хтось убиває чайок. Тільки задля того, щоб довести свою владу над іншими. Бо яка інша користь Яго від смертей довкола Отелло? Вища сходинка по службі? Замало для Яго. Він насолоджується процесом маніпулювання за допомогою дрібного фетиша, він насолоджується від того, що краде саму християнську ідею про ловців душ. Актор Роландас Казлас робить свого Яго повним нікчемою, дрібним слугою, який уявляє себе таким собі антиапостолом.

Шекспір, улюбленець і предтеча європейських романтиків, майже ідол для самого вільнодумця Вольтера, співець демонічних сил, для Някрошюса є тільки геніальним матеріалом. Литовський режисер долає переконаність автора у всесиллі зла, і це робить його виставу прозорою. Як же це відбувається? Впродовж усієї довгої вистави ми відчуваємо струми кохання між Отелло і Дездемоною, вони синхронно страждають від невміння порозумітися, вони обоє шалено прагнуть пізнати одне одного, вони йдуть назустріч одне одному, не усвідомлюючи небезпеки, як всі закохані, вони шалено дурні і не уникають конфлікту, вони його вирішують. Нехай через смерть. Але в уяві глядачів вони йдуть поряд, в одному напрямку, а Яго, якого Отелло позначив кульгавістю, проткнувши йому ногу мечем, тиняється десь поряд по пісках.

Напевне, ніхто із сучасних режисерів не вміє так віртуозно працювати зі стихіями, як Някрошюс, позначаючи їх мінімалістично точно, а природа кожної вже присутня на сцені: вогонь у ночвах – і ми вже бачимо нічні військові дозори, вода в тазку – і ми вже в Прибалтиці Някрошюса, Венеції Отелло і Великобританії Шекспіра одночасно. При цьому Някрошюс завжди навдивовижу національний. Пояснення, напевне, в тому, що він пропонує глядачеві театр, який давно народився в його рідних ландшафтах.

Український театр помирає на площах кожен день. Він помирає в караоке і під караоке. Всі лісові, болотяні, степові й гірські сили одягаються в шаровари і масово культуризуються за системою Поплавського. Після перегляду вистав Еймунтаса Някрошюса це видно особливо гостро.