Сцена з вистави «Початок. Малюнок перший». Режисер Тетяна Ляпіна. Санкт-Петербурзький ТЮГ

У Харкові пройшов ІІІ Всеукраїнський відкритий молодіжний фестиваль «Театрон», що зібрав учасників з Києва, Львова, Луганська й Харкова, а також Орла, Санкт-Петербурга й Кишинева (молдавські актори не показали виставу через проблеми з митницею). Побаченого, втім, було достатньо, щоб скласти уявлення про те, чим живе молодіжний театр на суміжних територіях колишнього Союзу.

«Сьогодні потрібно мати мужність, щоб у часи «залишкового» ставлення до культури її так неухильно відстоювати. Ентузіазм організатора фестивалю Валентини Романчук і її професійної команди вище усіляких похвал, — сказала голова журі «Театрона», доктор мистецтвознавства Неллі Корнієнко. За вісьмома фестивальними спектаклями простежується динаміка молодіжного пошуку, зміни в естетиці театру. Це, до речі, відбилося й у конкурсі усних рецензій, де перемогли молоді студенти-театрознавці Львівського університету. Вони точно оцінюють театральні тенденції, вміють «зчитувати» сценічні символи й знаки, не замикаючись на їх історичному тлумаченні, а включаючи в сучасний європейський контекст.

Для мене очевидно, що сьогодні в режисурі домінують відцентрові сили: з київських театрів (сподіваюся, ненадовго) іде енергія, і її можна було відчувати на кращих спектаклях «Театрона», таких як «Пригоди ведмежат панда» Степана Пасічника за п’єсою М.Вишнека або «Пісня пісень» Світлани Пасічник у харківському театрі «P. S». Тому головним критерієм оцінки на цьому фестивалі журі вибрало пошуковість, причому на грані ризику.

Фестиваль приніс і яскраві акторські відкриття. Не можу утриматися від похвали таланту десятилітньої Інни Роянової, яка зіграла роль сліпоглухонімої дівчинки (спектакль харківського театру «Стел» «Подаруй мені сонце» за У.Гібсоном). Серед кращих акторських робіт ми вибрали роль, виконану колишнім харків’янином Олегом Стефаном у п’єсі «Марко проклятий» (Львівський театр ім. Леся Курбаса). Сумно тільки, що цей пошуковий театр розпадається на очах. І хоча Олег разом з колегами одержав недавно Національну премію ім. Т.Шевченка, думаю, що нагорода на «Театроні» буде показовою в його послужному списку.

Були на фестивалі й невдачі, до яких я відношу спектакль «Казки втомлених міст» київського театру-студії «Чорний квадрат». І хоча нас запевняли, що на всіх виставах цього колективу ось уже чотири роки поспіль бувають аншлаги, думаю, тут відбувається підміна понять. Перемагає кліпове мислення. Люди вважають, що приходять у театр, а їм пропонують щось на кшталт звичного естрадного видовища.

Цитуючи відомого культуролога й театрознавця, хочу додати, що харківське театральне життя в дні фестивалю й після нього помітно пожвавилося. Після «рееміграції» з Харкова Жолдака (як би до нього не ставитися), особливих тем для суперечок немає. Харківський театральний простір у будні виглядає байдужим і на окремі експерименти реагує кволо. Показово, що мешканці без особливого ентузіазму віддають свої трудові на придбання квитків у місцевих театрах, а заїжджих гастролерів відвідують частіше.

Втім, деяких з них гастролерами можна назвати умовно. Скажімо, Орловський театр для дітей і юнацтва «Вільний простір», що часто до нас приїжджає, тривалий час очолює випускник харківської театральної школи Олександр Михайлов. Те ж стосується Володимира Московченка, головного режисера Луганського академічного музично-драматичного театру. А скільки нині визнаних режисерів виїхали з Харкова незапитаними або навіть скривдженими! Назву хоча б Миколу Яремківа, який легко знайшов собі місце в столиці, але оголив ще одну, дотепер не заповнену, нішу на харківській сцені.

Справді парадокс: режисерська енергія за достатку гарних і навіть відмінних акторів йде, як вода в пісок. Постановочних прийомів при цьому безліч, але заковика, мабуть, у відсутності ідеї, надзавдання, якщо хочете. А може, і в тому, що обираються вони для невимогливого глядача.

Не те в містеріальному дійстві «Макбет. Пролог» Київського центру сучасного мистецтва «Дах», що входить до великого проекту «Україна містична». Його ініціатор Влад Троїцький — постановник, сценограф, хореограф і хормейстер в одній особі. До роботи над спектаклем він залучив групу «Даха-Браха», що виглядає дуже екзотично на тлі сцени, задрапірованої килимами з українською орнаментикою. Як і все містеріальне дійство в цілому. Спочатку здавалося, що в спектаклі нам будуть доводити, що Україна є «батьківщиною слонів». Мовляв, навіть три відьми з шекспірівського «Макбета» бродили спочатку Поліссям, а потім перекочували в туманний Альбіон. Але скільки не іронізуй, а дія й музика затягують, навіть трохи одурманюють глядача й змушують шукати розгадку в тих ритуальних (переважно театрального походження) знаках, які щедро вихлюпують на сцену «дахобрахівці». Тим більше, що автентичний спів, «дикі танці» і демонстрація обрядової символіки перемежовуються епічно-гумористичним коментарем одного з виконавців, який начебто пропонує приймати все не дуже серйозно: «Давно це було, коли ще гусаків не було». Або така перлина: «Король був добрий. А народ такий, як скрізь». Або у виправдання лиходія: «А що він народу багато згубив, так, може, народ сам того хотів». Ніде правди діти: «Народ скаже, як зав’яже».

Те, що молоді стали активно звертатися до фольклору, автентики, шукати в знаковій символіці те, що становить коди націй, колись поховані в братській могилі «дружби народів», радує. Але як навіяти молодим акторам думку про служіння мистецтву в період, коли навіть великі артисти займаються заробітчанством, тиражуючи себе в антрепризних спектаклях? Нарешті, як бути при цьому з культурою мови (та й зі сценічною культурою взагалі)? Багато студентів (і навіть випускників) театральних вузів України російською говорити вже розучилися, а українською ще не навчилися. Тому, коли на відкритті фестивалю після недорікуватих вітань місцевих ведучих зазвучали слова Тенессі Уїльямса у виконанні молодих артистів з Орла, вони начебто бальзам на душу пролили.

«Скляний звіринець» — одна з найпроникливіших п’єс ХХ століття. За тонкістю духовної організації, за багатством підтексту вона ледь не чеховського гатунку. Але в ній, як майже в кожній п’єсі Уїльямса, є плід болісного, збоченського кохання, іноді явний, іноді зрозумілий тільки посвяченим. В «Скляному звіринці» цим забороненим плодом виявляється плотська любов брата й сестри, які у духовній самотності переплутали свої «половинки». На цьому дуже делікатно поставила наголос молодий режисер із Санкт-Петербурга Наталя Черних. Вона назвала свій спектакль (дипломний для майбутніх акторів Орловського театру «Вільний простір») психоаналітичною драмою. У пролозі звучить голос постановника, вона сама читає тексти Фрейда. Та чи потрібно це, якщо психоаналітичний зріз очевидний у самому спектаклі?

Голос звучить, на жаль, з іншого світу — саму Наталю Черних нещодавно підкосила важка хвороба. І від цього вистражданість почуттів героїв стає майже відчутною, крихкість «скляного звіринця» — ще більш очевидною, хоча майже ніяких матеріальних прикмет земного побуту на сцені немає. Недавно ту ж п’єсу привозив на гастролі в Харків Санкт-Петербурзький БДТ, де одну з центральних ролей (Аманду) зіграла Аліса Фрейндліх. Її образ запам’ятався, а спектакль — ні. В Орловського театру навпаки. Спектакль живий, хвилюючий, а яскравих акторських робіт немає. Хоча саме за роль Аманди журі присудило вищий приз молодій акторці Олені Кивайло в номінації «Краща жіноча роль першого плану».

Закривав фестиваль спектакль ТЮГу ім. О. Брянцева «Початок. Малюнок перший» (Санкт-Петербург), поставлений Наталею Лапіною (тезкою відомої кіноактриси) за мотивами Книги Буття. Багато років тому на балетній сцені в Ленінграді народився сюжетно схожий спектакль — «Створення світу» за малюнками французького художника Жана Еффеля. В 1971 році балет про народження Адама, Єви й історії диявольської спокуси прорвався на кін тому, що Эффель вважався атеїстом. Сьогодні «Початок. Малюнок перший» поставили й зіграли з метою, вартою уваги, — показати, як важко стати Людиною.

У чорно-білих строях, де єдиною кольоровою плямою виявляється червоне яблуко на Древі пізнання (дійсно, перший начерк світового порядку), ангели — дорослі дядьки, схожі на жовтенят. Їхній звичний уклад (кожен день тижня, як у фільмі «День бабака», виявляється абсолютно схожим на попередні) порушується появою норовливого Адама (його чудово грає Віталій Любський). Адам росте не щодня, а щогодини, приносячи «опікунам» усе більше турбот. І крім традиційних «ням-ням», «пі-пі» і «бай-бай», незабаром вимагає до себе підвищеної уваги, а, головне — того, чого сам ще не може до пуття пояснити. І «воно», тобто «вона» — чарівна Єва, котра акуратно відчиняє хвіртку в рай, з’являється, аби у фіналі разом з Адамом винести замотаний у ковдру згорточок — копію того, в якому вперше з’явився на сцені сам Адам. У цьому чисто режисерському й абсолютно самодостатньому дійстві можна нарахувати один-два десятки фраз, які вимовляють герої. Спочатку, як підтверджується, було не слово, а жест, пантоміма, гра.

Гра ця в міру повчальна й у міру розважальна, цікава для будь-якого віку. Вона заслуговувала, на мою думку, гран-прі, якщо б він був передбачений серед фестивальних номінацій. А поки що санктпетербуржці поїхали додому, одержавши нагороду «За найдобріший спектакль» і приз альтернативного глядацького журі, що теж чимало. Можливо, це і є найвища нагорода молодіжного «Театрона», який щиро й жваво реагує на кожне по-справжньому талановите досягнення театрального мистецтва. І, за великим рахунком, «Театрон» вільний самостійно обирати героїв і аутсайдерів нашої сцени.