Біруте Мар у виставі «Поетеса». Литовський національний драматичний театр. 2005.

Не секрет, що більшість монотеатрів виникають тоді, коли у стаціонарному театрі з великою трупою є актори, котрим ролей не вистачає. VII Міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння» традиційно відбувся у Києві з 25 по 30 квітня.

Україна на фестивалім представила чотири моноспектаклі: «Когда цветет никотиана...» (за творами і листами Лесі Українки) Лариси Трояновської, актриси київського Театру на Подолі; п’єсу «Хованка» Я.Верещака у виконанні Наталії Іванчук з Кіровоградського академічного музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького (режисер О.Шапаренко); «Записки божевільного» М.Гоголя у виконанні актора із Сімферополя Михайла Горбачова. Завершало фестиваль фольклорне дійство «Входини», автор композиції і виконавиця якого Тетяна Леміш (авторський театр-кафе «Театріон», Київ) отримала спеціальну відзнаку фестивалю «За краще втілення фольклору».

Ґран-прі «Відлуння» — ікону Богородиці української художниці Людмили Мєшкової — отримав росіянин Сергій Барковський (вистава Державного Пушкінського театрального центру в Санкт-Петербурзі «Історія села Ґорюхіно» за творами О.Пушкіна). Дуже довга, понад дві години, моновистава тримає увагу глядача завдяки цікаво вибудуваній історії і майстерному перевтіленню актора у різні образи мешканців Ґорюхіного. Перенасиченість реквізитом, незвична для моновистави, врешті виявляється виправданою для такого стилю постановки: режисер Андрій Андреєв, учень відомого театрального педагога Марії Кнеббель, втілив її у кращих традиціях школи Станіславського.

Приз «За кращу жіночу роль» дістався актрисі Литовського національного драматичного театру Біруте Мар — призеру найрізноманітніших монофестивалів у різних куточках світу. Її власний монотеатр не задокументований офіційно, але існує як явище — унікальне і своєрідне. В оригіналі всі вистави актриси йдуть литовською мовою, але мають і кілька іншомовних варіантів, зокрема російський і англійський, для зручності іноземних глядачів. Спектаклі побудовані на серйозному літературному матеріалі: Софокл, Бекет та ін.

Цього року на «Відлунні» актриса показала новий моноспектакль «Поетеса» (прем’єра 2005 року) — розповідь про творчу і особисту долю Саломеї Неріс. Ось уривок з короткого лібрето до вистави: «Спочатку Саломею не прийняло консервативне литовське братство літераторів і критиків католицького спрямування, засуджуючи за надто вільні погляди на життя. Згодом поетеса раптово звертається до соціалістичного руху. У 1940 р., в часи окупації Литви Радянським Союзом, Саломея пише «Поему про Сталіна», яка робить її відомою радянською поетесою. Потім, через роки, ця поема стає причиною для звинувачення Саломеї Неріс у зраді Батьківщини.

У виставі використано фрагменти з її щоденника, який вона вела все своє життя. Антураж — стілець, лампа і щоденник. Решту простору сцени актриса заповнює пластикою, танцями і, звичайно, читанням віршів. Апофеозом звучить «Поема про Сталіна», прочитана пафосно, чітко, на одному диханні, під яскравим світлом ліхтарів на авансцені. Але на першому плані не текст поеми, а очі актриси — напівбожевільні очі геніальної поетеси, митця, що мусить співвіднести себе з реальністю соціуму і фатально у нього не вписується.

Спектакль зроблений у формі своєрідного суду. «В ефірі» час від часу звучать, як радіозаписи, голоси тих, хто шанував і, навпаки, засуджував Саломею Неріс. Поряд з уривками щоденника тексти «голосів» створюють чітку драматургічну канву, на яку органічно лягають вірші — як репрезентанти тих чи інших етапів життя поетеси, її страждань і радощів. Композиція, вибудувана самою актрисою, надзвичайно вдала і струнка. Біруте Мар має ще одну іпостась творчого самовираження, окрім акторства, — пише вірші. Очевидно, це теж допомогло їй у створенні блискучої вистави про Саломею Неріс.

Призом за кращу режисуру нагороджений Станісловас Рубіновас (Каунаський камерний театр). Моноспектакль «Карлик» за романом Пера Лагерквіста у виконанні Александраса Рубіноваса — сповідь карлика, ув’язненого у підвалі замку.

Александрас — високий на зріст. Але фахова майстерність дозволяє йому переконливо зіграти карлика, навіть не вдаючись до фізичних імітацій. Зріст тут — основа метафори для підсилення трагедії людини, маленької за примхою долі і велетенської у власних пориваннях. Актор ходить сценою, трохи нахиляючись. Зрозуміло, що в автентичному підвалі він змушений нахилятись постійно, адже стелі низенькі. За сюжетом карлик є блазнем герцога, котрий ув’язнив його за підозрою у вбивстві кількох людей, серед яких і герцогиня. Головний реквізит вистави — кілька настелених дощок, ліжник, дві подушки, червоні кульки для жонглювання (атрибут блазня), — майстерно обігрується актором. Так, поступово тюремні подушки перетворюються на пухкі, білі груди герцогині, увінчані згори червоними ягідками блазнівських кульок. Всю виставу карлик згадує своє життя, оповідаючи, як він ненавидів цю потворну герцогиню. Він дивується пристрасті її численних коханців і поступово вбиває всіх, адже ненависна герцогиня насправді є об’єктом палкої любові карлика. Александрас Рубіновас отримав приз глядацьких симпатій.

Польський актор Януш Столярський отримав відзнаку «За кращу чоловічу роль». Його виставу «Ecce Homo» за творами Ф.Ніцше давно чекали на «Відлунні». Він грає її вже понад десять років і визнає, що це «його Ніцше», який може бути і не схожим на реального прототипа. На думку Столярського, режисер є зайвим у моновиставі — цей простір належить лише акторові, котрий мусить сам обрати і матеріал для втілення, і спосіб постановки. На притемненій сцені стоїть скриня. Актор — напівбезумний Ніцше у гамівній сорочці — замкнений у скрині, намагається видертися з неї. Йому це вдається. Він дістає зі скрині хліб, одяг, перевдягається, їсть, танцює, живе і мислить вголос. Його монолог лунає безперервно. Часом це безумні і трагічні слова загубленої людини. Часом його Ніцше — світський жуїр, котрий оповідає про свої пригоди. Вистава цілісна, вражаюча і недовга. Дотримуючись головного неписаного закону моновистави, Януш Столярський проживає і виговорює те, чого не міг не сказати нам тут і зараз устами свого персонажа.

Ще одна вистава, котра стала подією, — «Кайтль повертається з війни» Ґеорґа Казера (Тіроль, Італія) — у стилі комедії дель арте. Актор розповідає історію, чимось схожу на історію Швейка, — кумедні пригоди солдата Кайтля, котрий прямує додому після війни. Актор грає сидячи (sic!) на стільці. Сидячи «ходить», зустрічає розбійників, б’ється з ними, тоді, нарешті, приходить додому, де здивована дружина зустрічає його словами: «Як, тебе не вбили?». Головні герої — солдат, його дружина і священик. Перевдягань, ляльок чи масок не було. Кожен образ — миттєве, пластичне і психофізичне перевтілення актора. На жаль, журі оминуло своєю увагою цю роботу, але насправді і спектакль, і його виконавець не потребують визнання. Вистава отримала першу премію на фестивалі моновистав «Вростя» — найстарішому у Європі, котрий існує вже 40 років.

Директор «Вростя» Вєслав Ґерас вручив на «Відлунні» спеціальний приз Ради директорів фестивалів моновистав акторові Ніколаю Урумову (Габрово, Болгарія) за виставу «Життя в картонних коробках», котра оповідає про останні п’ятнадцять хвилин життя бездомної людини, і запросив його до Вроцлава на цьогорічний фестиваль «Вростя».

До поважного журі фестивалю увійшли директор Міжнародного фестивалю одного актора «Відблиски» Марія Танана (Литва), Димітер Орготска (Албанія) — відомий актор, режисер, театральний діяч, директор міжнародного монофестивалю «АЛБ МОНО», віце-президент Міжнародного форуму театру одного актора (ITI-UNESCO) і Ніна Мазур, директор монофестивалю «Відлуння». Почесний член журі — Тобіас Б’янконе (Швейцарія), президент міжнародного форуму драматургів (Міжнародного інституту театру ЮНЕСКО). Голова журі — Ростислав Коломієць, режисер, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України. Медіа-директор «Відлуння» — Алла Підлужна.

У рамках фестивалю пройшла наукова конференція «Акторська особистість у мистецькому просторі монотеатру» за участі театрознавців, акторів, режисерів і представників Міністерства культури і туризму України, де обговорювались вистави «Відлуння», формулювалося фахове теоретичне підґрунтя феномену моновистави. На жаль, присутніх було небагато — чи то через брак інформації про конференцію, чи то через те, що сучасні українські митці здебільшого замкнені на власній творчості й неохоче вступають у широкі дискусії. Головуючий, професор Ростислав Коломієць, пообіцяв, що матеріали конференції, доповіді фахівців будуть опубліковані окремим виданням.

Пересічний глядач, можливо, вважає моновистави забавою для гурманів, але той, хто побував на виставах «Відлуння», відкрив для себе різновид театрального видовища. Маємо надію, що до наступного фестивалю буде виправлено прикру помилку перекладачів цьогорічного «Відлуння» — студентів Інституту міжнародних відносин, котрі володіють мовами і технікою перекладу, але досі не навчились транскрибувати назву української столиці в українській-таки транскрипції, відповідно, вимовляти англійською Kyiv, а не Kiev.

На восьме «Відлуння» вже чекають усі ті, хто віддає перевагу камерному театру, а не великим сценам. Будемо сподіватися, що наступне «Відлуння» матиме і свій сайт в Інтернеті, де можна буде довідатись про всі події цього чудового фестивалю.