Дідусь — Борис Ілліч Дочевський, студент юридичного факультету Петербурзького університету. Близько 1912р.

Художник-сценограф Андрій Александрович-Дочевський добре відомий не тільки в Україні, але й далеко за її межами. З ним залюбки працюють режисери різних театрів. Бо кожний витвір художника відзначається вишуканістю, самобутністю і яскравими стильовими властивостями. Його сценографія — не просто важливий компонент синтетичного театрального жанру, найчастіше саме вона задає тональність усій виставі. Чи то «Брати Карамазови» чи «Приборкання норовливої», «Пігмаліон» чи «Кін IV», «Наталка Полтавка» чи «Московіада».

Наша зустріч з головним художником Національного академічного драматичного театру

ім. Івана Франка, завідувачем кафедрою сценографії та екранних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Александовичем-Дочевським відбулася в його невеличкій майстерні, що розташована в старому будинку в центрі Києва. Він зворушливо розповідав про свій славетний мистецький рід, що залишив потужний відбиток не тільки в українській культурі. А ще ознайомив з раритетами, що дбайливо зберігаються в родині — давніми фотографіями, батьковим свідоцтвом про хрещення та атестатом про закінчення Щепкінського училища, листами, документами, рецензіями, книгами, малюнками тощо. Переглядаючи їх, я і сама відчула хвилювання та величезну повагу до цієї сім’і. Адже попри всі життєві негаразди, вона зробила істотний внесок у розвиток нашої духовності.

А головне — передала у спадок нащадкам любов до мистецтва.

— Майже у всіх мистецьких родинах діти змалку потрапляють в особливу, творчу атмосферу...

— Так було і в мене. Дякуючи батькам, я весь час перебував у піднесеній аурі мистецтва. Вони вважали, що духовні надбання важливіші від матеріальних. У нас часто гостювали знайомі та друзі батьків — переважно актори (після закінчення Щепкінського училища мій батько був актором спочатку в Театрі сатири, а потім — у Центральному театрі Радянської Армії в Москві). «Порода» батька, можливо, заважала грати позитивних героїв епохи соцреалізму, йому діставалися лише ролі фашистів, білогвардійців тощо. І це завдавало йому глибокого жалю.

Гадаю, визначальною для батька стала зустріч з художником Володимиром Козлинським. Помітивши хист батька до образотворчого мистецтва, він поступово залучав його до роботи в театрі. І в 1944 році в Мінську відбувся його дебют як художника-постановника. Вистава називалася «Весільна подорож» за п’єсою В. Диховичного. Приблизно в цей же час у журналі «Крокодил» та газеті «Гудок» починають з’являтися карикатури за підписом «І. Александрович». Він часто виконував замовлення на графічні малюнки та дружні шаржі, які на той час були дуже популярними. Проте зв’язок з театром батько ніколи не поривав. І навіть вдома влаштовував театралізовані вечори. В 1953 році він повертається до Києва. З того часу його малюнки регулярно друкуються у журналі «Перець». Приходить заслужене визнання — призи, медалі, нагороди. Він стає членом Спілки художників України. На початку 60-х років побачила світ серія «Майстри мистецтв України у дружніх шаржах», що увійшла в історію українського мистецтва. Серед тих, хто оточував батька, було чимало цікавих творчих особистостей. Одна з них – Ірина Дмитрівна Авдієва, актриса театру Леся Курбаса. Вона познайомила батька з Федором Ніродом, Параджановим... Це була справжня мистецька аура, в якій варто було зростати.

– Чи можна вважати, що ваш батько

успадкував художнє обдарування на генетичному рівні?

— Як він не намагався переконати долю щодо акторського хисту, живопис все одно переміг. І гадаю, що цей талант в нього від мого діда.

Він прожив коротке, яскраве і драматичне життя. Борис Ілліч Александрович закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Але за фахом не працював. Під час громадянської війни служив під орудою генерала Денікіна. Через Константинополь потрапив на історичну батьківщину — в Сербію. Там він став головним художником Національного театру Бєлграда. Малюнки, які потрапляли до бабці, зроблені в стилі «модерн», характерному для початку ХХ століття, і свідчать про високий професійний рівень діда-художника. Він, на жаль, рано помер від отруєння фарбами. Проте невдовзі за його ідейні переконання прийшлося відповідати моій бабці. Її засудили за контрреволюцію на вісім років.

— Які ще відомості зберігаються в родині про ваш рід?

— Наш рід походить із Сербії, і правильний наголос у прізвищі — на другу літеру «а». Один із пращурів був послом Сербії при дворі Катерини Другої. Під час турецької навали Александровичі, як усі православні, згуртувалися навколо російського престолу. Дворянський титул отримали, ставши громадянами Російської імперіі.

Серед моїх давніх пращурів — героїня війни 1812 року кавалерист-дівиця Надія Дурова. Її портрет тривалий час зберігався в родині. Архімандрит Києво-Печерськоі лаври Йосип Тризна, який чимало зробив для розвитку видавничо-друкарського ремесла і просвітницької діяльності. А втім, за родинними переказами, всі мої пращури були високоосвіченими людьми. Прадід мого батька — Іван Федорович Александрович — був колекціонером музичних інструментів. Відомо, що в нього зберігалася скрипка Страдіварі. Його син Сергій навчався у Московській консерваторії у Чайковського, згодом викладав у харківському музичному училищі. Саме він успадкував від батька скрипку Страдіварі. На жаль, під час голодомору її обміняли на два мішки пшона. Проте існують обнадійливі відомості української митниці, що цей раритет кордон не перетинав.

— Документи родини зберігаються тільки у вас?

— У Харкові живуть нащадки Сергія Івановича Александровича. Одному з них — Борису Олександровичу — нині 76 років. Більша частина архіву родини зберігається в нього.

— А якого походження додаток Дочевський до прізвища Александрович?

— Коли діти підросли, Іван Федорович купив землі в селищі Дочі.

А маєток у Глухові Чернігівськоі губернії кожне покоління добудовувало. Дитинство мого батька й діда минуло саме в тому мальовничому куточку.

Відомо, що в середині XVIII століття Глухів був одним з культурних центрів Росіі. Багато талановитих людей одержали там освіту, а згодом збагатили світову мистецьку скарбницю. Позитивна енергетика цього краю, безумовно, вплинула і на формування мистецьких уподобань моїх рідних.

— Як вам вдалося знайти герб родини?

— Якось відпочиваючи в юнацькі роки під Черніговом, я побачив на книжковій розкладці «Малоросійський гербовник», виданий 1914 року в Санкт-Петербурзі, з ілюстраціями відомого художника Нарбута. На першій сторінці був наш герб, із зображенням Фортуни. І дійсно, за словами батька, в нашому глухівському маєтку (який зараз належить жеку і має відповідний вигляд) в центрі фонтану колись стояла бронзова статуя Фортуни. З того часу мої знання про рід Александровичів-Дочевських почали збагачуватись. Батько відкрив мені чимало білих плям.

— На щастя, часи змінилися... Чи є наміри розповісти широкому загалу про ваш рід?

— Так, я зараз готую каталог чоти-рьох художників. Адже мій син Федір -теж художник-сценограф. Він закінчує Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. На його рахунку вже кілька вистав, поставлених у Миколаєві, Черкасах, Кривому Розі, Чернігові, Севастополі та Гомелі (Білорусь). Отож, він гідний представник творчої династії.

Квітень, 2006