Кіно — патріарх серед аудіовізуальних мистецтв, у сім’ї традиційних — наймолодше. Йому пішло лише друге століття, тоді як історія музики і театру, живопису і скульптури сягає в глибину віків. І археологи в надрах землі шукають і знаходять залишки артефактів, відтворюючи за ними образи цивілізацій.

Та навіть такий незначний відрізок часу, як століття, виявляється, може забрати в небуття те, що було створене «десятою музою». І тут величезне поле для копіткої праці тих, хто поставив собі на меті повернути нащадкам бодай уявлення про ті перші стрічки, з яких починалось мистецтво, що за короткий термін оволоділо серцями мільйонів.

Де тільки не знаходили стрічки, зняті першопрохідника ми кінематографа: у підвалах і на горищах, у завалених мотлохом комірчинах та бабусиних скринях. Або навіть на складах старої, нікому не потрібної плівки, яка, здавалось би, була придатна лише на те, щоб «добувати» з неї срібло. Та виявляється, те, що на ній зафіксовано, часто вартує більше, ніж дорогоцінний метал.

Так було знайдено стрічки великого Мельєса, так було повернуто історії інші твори та імена. Німецький кінознавець Г.-І.Шлегель подарував українцям фрагмент з «Джиммі Хіггінса» з великим Бучмою у головній ролі. Та, на жаль, щасливі знахідки поодинокі, значно більше того, що втрачено назавжди. Переглядаючи каталоги фільмів кінця ХІХ — початку ХХ століть, проти назв стрічок, зроблених в Україні до початку 20-х років, бачимо, як правило, невтішний напис: «Фільм не зберігся».

Тому такою потрібною і почесною є праця «кінематографічних археологів»: відновити, реконструювати загальну картину кінематографа України перших десятиліть. І, мабуть, найбільш повним, найбільш системним дослідженням стала книга харків’янина Володимира Миславського «Кіно в Україні. 1896 — 1921 рр.».

Можна вважати символічним те, що саме у Харкові з’явилась праця, присвячена першим крокам кінематографа, адже перші публічні демонстрації стрічок, знятих в Україні, відбулися саме у цьому місті.

Звичайно, вже були цікаві розвідки Г.Журова, харків’янина О.Шимона та інших учених. Проте нині маємо працю, в якій увага зосереджується на найменш досліджених аспектах історії вітчизняного кіно. Деякі з них цілком свідомо виводилися за межі кінознавчої науки. Насамперед це зародження українського державного кінематографа в період УНР та Гетьманату. Саме ці сторінки історії українського кіно навмисне викреслювались з національної пам’яті. Разом з тим автор звертає увагу на той факт, що нова ґенерація українських кінознавців, працюючи вже в умовах незалежної держави, значну увагу приділяє пошуковій роботі, досліджуючи саме цей період.

Як уже зазначалося, важливим достоїнством праці Миславського є те, що він розглядає український кінематограф як цілісний процес, беручи до уваги кожну ланку — від створення фільму до його появи на екрані. На сторінках книги вимальовуються постаті яскраві й непересічні. Це ті кінематографісти, чиї імена найчастіше згадувались у негативному плані, ті промисловці, підприємці, що вкладали значні кошти у розвиток вітчизняної кінематографії.

В орбіту уваги потрапляє не лише кіновиробництво, а й кінопрокат, поява і функціонування численних кінотеатрів, без яких був би неможливим кінопроцес. Зокрема, у праці подається матеріал про підготовку відкриття в Києві в часи УНР спеціалізованого українського кінотеатру.

Зосереджуючи максимальну увагу на виробництві ігрових фільмів, автор разом з тим включає в коло своїх розвідок і документальний кінематограф, особливо його просвітницькі форми, а також кінохроніку. Він наголошує на зусиллях влади в часи Гетьманату та УНР максимально використати просвітницьке кіно для становлення національної самосвідомості.

Не минув автор і проблеми кіноосвіти, паростки якої зароджувались на терені України вже в перші десятиліття існування кінематографа.

Та чи не найголовніша цінність книги — в її надзвичайно багатому науковому, довідковому та іконографічному апараті. Автор спирається на попередників, розшукуючи в їхніх працях часто дуже короткі, але від того не менш важливі відомості про явища і процеси, що мали місце в українському кіно.

До дослідження залучено й публікації в тогочасній періодичній пресі, архівні матеріали, мемуари, що надають об’ємності загальній картині. «Археологічному» відновленню її сприяють і сумлінно дібрані анотації, що засвідчують, яка проблематика хвилювала тогочасних кінематографістів, яких шляхів шукали вони до серця глядачів, чим сподівалися залучити їх до кінотеатрів. Фільмографічні довідки з документальною точністю показують нам доробок того або того режисера чи продюсера, актора чи оператора. І хай внесок той різний за своєю якістю, та забуття навіть, на перший погляд, незначної постаті загрожує втратою повноти загальної картини. Та й хіба не буває так, що фільм або особистість на якомусь історичному етапі здавались малозначущими, а згодом розкривалися новими гранями і посідали зовсім інше за своїм значенням місце на шкалі мистецьких цінностей. Та що казати про окремі явища, коли дореволюційний кінематограф у цілому певний час вважався чимось таким, що не вартий уваги серйозних дослідників!

У додатках, що посилюють наукову цінність видання, знайдемо також синхронічні таблиці динаміки кіновиробництва, тематичний покажчик хронікальних фільмів, список екранізованих літературних творів.

Окремо виділено фільми української тематики, що їх було знято на російських студіях.

І, нарешті, збереженню уявлення про фільми, жорстоко поглинуті хвилями історії, допомагає багатий іконографічний матеріал, зібраний з любов’ю, ретельністю і дбайливістю. Не можуть не схвилювати старі листівки, на яких зафіксовано вулиці Києва, Харкова, Одеси початку ХХ століття. Мить зупинилась — і ми бачимо трамваї, візки, натовп, що поспішає у своїх справах, і головне — будівлі тогочасних кінотеатрів, що прикрасили найбільші міста України.

До ілюстративного матеріалу книги увійшли й тогочасні афіші. Споглядаючи їх, особливо відчуваєш неповторний настрій тих далеких часів, коли кінематограф для більшості глядачів був незбагненним дивом.

Кадри з тогочасних стрічок інколи зворушливі у своїй наївності й такі суворі, неначе зняті сьогодні, кадри хроніки, яка стала одним з найбільших літописців історії людства.

Портрети видатних акторів, корифеїв українського театру, що не обійшли своєю увагою кіно, знімаючись в

українських національних фільмах, обличчя «королів» і «королев» екрана, що у моторошних мелодрамах потрясали глядачів, теж увійшли до книги, даючи можливість побачити, як виглядали герої стрічок, що нині пішли в небуття.

Книга Миславського, таким чином, стає шляхом повернення, своєрідною машиною часу, що дає можливість реставрувати цілу епоху у вітчизняній кінематографії.