Іван Кавалерідзе. 1962 р.

Фільм Івана Кавалерідзе «Прометей» (1935) викликав негативну реакцію Йосипа Сталіна, який, як відомо, формував кінорепертуар СРСР на власний смак. Особливо йому не сподобалися сцени, де розкривався героїзм чеченських горців, зокрема епізод, в якому під поступово затихаючий гомін голосів людей, що йдуть в атаку, з’являються і пливуть бурхливою рікою солдатські та офіцерські фуражки, шапки, кіраси загарбників.

Розвінчання непереможності російської зброї не залишилось непоміченим вождем. За його розпорядженням 18 лютого 1936 року на шпальтах газети «Правда» вийшла написана М. Кольцовим редакційна стаття під назвою «Грубая схема вместо исторической правды». У ній автора «Прометея» звинуватили у формалізмі, натуралізмі, буржуазному націоналізмі.

Протягом п’яти днів ця стаття обговорювалася на зборах колективу Київської кіностудії. В результаті Івану Кавалерідзе заборонили працювати з молоддю (до цього він керував серією альманахів «Українські пісні на екрані», які ставили дебютанти). Фундатора вітчизняного історичного фільму (про що свідчить меморіальна дошка, відкрита 2002 року на кіностудії імені О. П. Довженка) відсторонили від історичної теми й запропонували знімати кіноопери, де він також проявив себе як першопроходець і новатор у цьому жанрі.

Не менш згубно відбилась на творчості І. Кавалерідзе й окупація, якої йому не пощастило уникнути, та критика, в зв’язку з цим висловлена іншим вождем — Микитою Хрущовим.

Війна застала Кавалерідзе далеко від Київської кіностудії, котру на час війни було евакуйовано в Ашхабад. Тоді Іван Петрович ставив фільм «Пісня про Довбуша» за сценарієм письменника Любомира Дмитерка. В архіві Музею-майстерні І.П.Кавалерідзе у Києві зберігається посвідчення про відрядження за №412 від 19 травня 1941 року, виписане режисерові Кавалерідзе, якого направили у Львівську та Станіславську області по 2 липня 1941 року. «Проезд разрешен в мягком вагоне».

До Києва знімальна група (27 чоловік) діставалася пішки, обминаючи зруйновані будинки та залишки військової техніки. Коли їх уперше затримав німецький патруль, здивований виглядом змучених людей, що тягли на собі якусь апаратуру, він перевірив за якоюсь енциклопедією, хто такий Іван Кавалерідзе (певно, це був один із томів «Енциклопедії українознавства» І.Крип’якевича). Ця енциклопедія стала для членів групи своєрідною охоронною грамотою на їх шляху через Дубно, Рівне, Житомир до окупованого вже Києва.

Опинившись 20 вересня 1941 року вдома, Кавалерідзе одразу ж потрапив у вир інтересів творчої інтелігенції, котра робила все можливе, щоб врятувати національну культуру та її діячів, а потім, після Перемоги, протягом багатьох років змушена була писати у своїх анкетах: «Залишався (залишалась) на окупованій території». Під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука та інших Кавалерідзе очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Це дало можливість врятувати з Сирецького концтабору кінооператора Володимира Войтенка (пізніше той зняв знаменитий фільм «В бій ідуть тільки старики») та інших людей, давати притулок єврейським сім’ям у різних селах Київської області, завдяки фіктивним довідкам рятувати молодь від відправки до Німеччини, показувати на периферії театральні вистави, аби дати вижити акторам, які отримували свій гонорар продуктами, а також зберегти від пограбування чималу кількість кинутих напризволяще народних цінностей, що зберігалися викладачами Художнього інституту між фальшивими стінами залів та аудиторій. Про позитивну роль Кавалерідзе в цей період зворушливо відгукнувся вірменський кінорежисер Семен Кеворкян (дивись: Кеворкян С. Неснятый фильм. — Ереван, 1983. — С. 43-52, 114-118), зобов’язаний йому життям.

Після ліквідації самоуправи І. Кавалерідзе підробляє живописом, малює пейзажі, які вимінює на продукти на київському «Євбазі». Скрутне матеріальне становище не позначилося на гостинності завжди щедрого Івана Петровича. Він залюбки пригощає кулішем із пшона, приправленим маслом, і кавою з моркви своїх друзів та гостей: художницю Іунію Майєр, кіномонтажницю Тетяну Демитрюкову, директора кіногрупи Івана Лучина, лікаря Дем’яна Попова, кінооператора Миколу Топчія з матір’ю та багатьох інших. До нього заходить «на вогник» чимало цікавих людей.

Від офіційних замовлень Кавалерідзе незмінно відмовляється. Так, він не дав згоди ліпити велетенську статую Аполлона Бельведерського для резиденції Роберта Коха та бюст Гітлера, який йому запропонував виконати, як згодом з’ясувалося, радянський розвідник, перевдягнений у мундир німецького офіцера. Коли до Києва прибув відомий кінопідприємець Пауль Густавович Тіман і запропонував І.Кавалерідзе поставити «Тараса Бульбу» або «Бахчисарайський фонтан», той також категорично відмовився, незважаючи на те, що успішно працював у Тімана в «Золотій серії» як художник з гриму в 1911 — 1914 роках, і де талановито експериментував зі світлом і тінню.

Із Київською кіностудією, директором якої був тоді племінник П.Тімана Шведе, Кавалерідзе також підтримував своєрідні стосунки.

Зйомки документальних фільмів (один із них — «Київ, спотворений більшовиками» — спричинився після визволення України від фашистів до арешту Миколи Топчія ) були рідкістю.

Колектив кіностудії в основному готував українські титри до німецьких фільмів, що виходили у прокат («Ешнапурський тигр», «Індійська гробниця з Ла Яной», «Шлюбна ніч утрьох», « Серце королеви» тощо), тиражував їх копії, що рятувало всіх співробітників від мобілізації на трудові роботи до Німеччини. Оскільки родичка дружини І.Кавалерідзе Надії Капельгородської Ніна Мефодієва працювала на студії чорноробом, він міг користуватися її правами. По-перше, це був город на території колишнього саду кіностудії, по-друге, була можливість перегляду багатьох німецьких фільмів, які демонструвалися на студії наприкінці робочого дня (сеанси проводилися з таким розрахунком, аби глядачі могли потрапити додому до початку комендантської години). Переважно це були комедії та мелодрами, надто далекі від тих німецьких кінотворів, котрі Кавалерідзе добре знав і любив, віддаючи належне їх авторам Р. Віне, Ф.Мурнау, Ф.Лангу, ставлячи їх вище за творців французького авангарду, який він вважав занадто холодним та раціоналістичним. А які влучні зауваження робив він на адресу зображальних пошуків В.Рутмана та дивовижного філософського психологізму Е. Яннінгса у фільмі «Людина в лівреї»! Саме під такою назвою стрічка Ф.Мурнау «Остання людина» демонструвалася в радянському кінопрокаті.

Коли стало зрозуміло, що німецькі війська залишать Київ, Іван Кавалерідзе відмовився їхати на Захід. Як згадує Улас Самчук, він забажав залишитися в Києві, чого б це йому не коштувало: «Здесь прошла моя жизнь. Здесь я создал определенные ценности. Это все то, к чему приросла моя душа. Я не могу этого лишиться» (дивись: Самчук У. На коні вороному. Спогади і враження // Дзвін. — 1994. — №7. — С.72).

Свою велику чотирикімнатну квартиру в престижному «Будинку спеціаліста» Кавалерідзе змушений був передати дирекції Київської кіностудії й переїхати у невелике приміщення в одному з її флігелів. На це були певні причини. На фронті загинули син режисера Ігор та його пасинок Борис Шарський. У Харкові німці стратили за зв’язок із партизанами дочку Кавалерідзе Ніну. Померла теща — вдова розстріляного в 1938 році українського письменника Пилипа Капельгородського. У Хорольському концтаборі загинув син П.Капельгородського вчений-геолог Михайло. Отже, колись велику сім’ю майже повністю знищила війна.

Оскільки Кавалерідзе перебував в окупації, роботи на кіностудії йому не давали. Постановки фільмів доручалися лише колишнім фронтовикам. І Кавалерідзе змушений був піти на роботу до Академії архітектури, де він працював над проектами з відновлення зруйнованого війною Києва. Квартиру в нього забрали, оскільки на той момент він не перебував у штаті Київської кіностудії. Довелося знімати кімнату в художниці по костюмах К. Гаккебуш.

Лише наприкінці 50-х років І. Кавалерідзе одержав можливість знову працювати в кіно. З’явилися його фільми «Григорій Сковорода» (1959) та «Повія» (1961) за Панасом Мирним, які, однак, не принесли йому задоволення. В першому фільмі цензура вимагала зобразити Г. Сковороду як послідовного богоборця, а в другому — всіляко підкреслювати вроджену цнотливість головної героїні, яка стала за волею долі повією.

Перебування Кавалерідзе в окупації стало також причиною того, що написаний ним сценарій «Вотанів меч» (1962) не був допущений до постановки.

1963 року радянська інтелігенція активно обговорювала результати зустрічі Генерального секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова з діячами літератури та мистецтва у грудні 1962 року. Далеко не всі погоджувалися з його оцінками письменників Пастернака, Дудінцева та молодіжного вернісажу. І.П.Кавалерідзе відверто висловив своє ставлення до «мистецтвознавчих» виступів Хрущова у розмові зі скульптором О. Ковальовим, який мав особливу довіру партійного керівництва. Наслідки відповідного доносу не забарилися. 8 березня 1963 року, полемізуючи з Є.Євтушенком стосовно реалізму та формалізму, М.Хрущов назвав пам’ятник Артему в Артемівську, автором якого був І. Кавалерідзе, «потворним та жахливим чудовиськом», а самого Івана Петровича — скульптором-кубістом. При цьому зазначав, що Кавалерідзе, перебуваючи на тимчасово окупованій фашистами території, вів себе неналежним чином. Почувши цей виступ М.Хрущова по радіо, І.Кавалерідзе того ж дня послав таку телеграму: «Москва. Кремль. Никите Сергеевичу Хрущеву. Уважаемый Никита Сергеевич! В своем выступлении 8 марта сего года Вы заявили о том, что я вел себя недостойным образом в период оккупации. Своей вины не чувствую. Не сотрудничал с немцами, не выдавал им наших людей, не грабил чужие квартиры. Прошу сказать общественности правду, сообщить ей о том, что допущена ошибка» (див. Кавалерідзе І. Тіні // Україна. — 1988. — №40. — С.17).

Офіційної відповіді не було. Якийсь чиновник з міськради викликав І.Кавалерідзе і повідомив його про те, що, дійсно, сталалася помилка з тієї причини, що Спілка художників України погано підготувала відповідний матеріал.

У своєму нарисі про І.Кавалерідзе художник Олександр Павлов написав: «Эта скандальная история навредила ему в материальном отношении, но в то же время он получил поддержку людей, которых ранее не знал» (див. Павлов А. Ф., Ялкут С. М. Владимирская горка, Киев. — 1994. — С.72).

Саме в цей період Сергій Параджанов подарував І.Кавалерідзе свою фотографію з написом: «Великомученику від мученика» (див.: Череватенко Л., Провісник // Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність. — Київ, 1994. — С. 274).

Тоді ж у Москві було встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку, де анонімно використовувався проект І. Кавалерідзе 1944 року, а також його безпосередня робота з молодими авторами.

Що ж до сценарію фільму «Вотанів меч», то він так і не був поставлений. Керівництво було шоковане темою, запропонованою І. Кавалерідзе, та її тлумаченням. Ключем до розуміння цього твору була стародавня легенда про бога Вотана. Він наділив головного героя Зігмунта чарівним мечем, який обіцяв зламати, якщо той підніме його на недобру справу.

Дія відбувається на околиці окупованого Києва. Війна зводить під одним дахом німецького офіцера-інтенданта Герберта Гезанга та українську дівчину-скульптора Анну Руденко. Дочка професора, вона таємно допомагає партизанам, тому поява нового мешканця не викликає у неї захвату.

Проте закохані в мистецтво молоді люди поступово починають виявляти інтерес одне до одного. Вони не приховують своїх почуттів, але різні підходи до розуміння справжнього гуманізму їх роз’єднують. Анна не може миритися з тим, що гарний, інтелектуально непересічний Гезанг уражений вірусом фашизму. Врешті молоді люди розлучаються назавжди.

Спроба І. Кавалерідзе зіштовхнути дві ідеології, досліджуючи і те, що їх об’єднує, і те, що відрізняє, а також звернення до загальнолюдських, а не до політичних категорій — все це не сприйняли колишні фронтовики — директор кіностудії Василь Цвіркунов та редактор Олександр Сизоненко.

Отже, фільм не був поставлений. Наприкінці 70-х років І. Кавалерідзе переробив сценарій на п’єсу, яка з успіхом йшла у театрах Тернополя та Харкова.