Людмила Румянцева у фільмі «Королева бензоколонки». Режисери О.Мішурін, М.Літус. 1963.

Перш за все треба пояснити, що ми розуміємо під «сучасністю» та її комізмом. «Сучасним» для кіно радянської доби був час, починаючи з революції й громадянської війни, наслідки яких відчувалися як актуальні. Водевільна традиція, теж присутня в українській кінематографії, порівняно з цим виглядає історичною, «костюмною», і має бути предметом окремої розвідки. Тож фільм «За двома зайцями» (1961), наприклад, залишиться поза розглядом.

Хронологічні рамки визначаються не лише власними інтересами й компетенцією автора, а й більш реальними об’єктивними критеріями (приблизно від початку активної діяльності Київської кінофабрики до появи «Тіней забутих предків», які хоча й не мають відношення до комедії, проте слугують межовим знаком у періодизації українського кіно).

Один польський дослідник комедії доби 1960-х (Богдан Дземідок) слушно зауважив, що писати про смішне нікому ще не вдавалося весело, тобто аналітична розвідка з приводу комедії та комізму втрачає самий цей феномен — сміх — і потім марно намагається відшукувати його формулу. Найкращим, здається, було фрейдівське формулювання: вивільнення енергії, що витрачається на пригнічення заборонених потягів та/або бажань; це, звісно ж, не універсальний ключ до всього, але до деяких українських комедій, зроблених у радянських умовах, він підходить.

Перший фільм, до якого варто звернутися, — «Шкурник» («Знайоме обличчя») Миколи Шпиковського (1929). Фільм, заборонений (за даними Оксани Булгакової) для показу в СРСР, а випущений тільки в Україні (!!) через «показ насильства з боку червоних». Фільм, досить успішно реанімований на Другому фестивалі німого кіно більш як два роки тому (молодіжний зал був у захваті). Що ж за пригнічена енергія вивільнена у ньому?

Шпиковський глузує у стрічці з усього й усіх: білих, червоних, обивателів (один з яких — головний герой «шкурник» у виконанні Івана Садовського), вільних банд; герой, потрапляючи по черзі в усі воюючі під час громадянської війни табори, кумедно потерпає від усіх однаково й розкриває однакову недолугість їх усіх. Особливо — червоних, із їх псевдо-боротьбою з самогоном, зі створеною ними ж комісією з розподілу цукру, знайденого в «документі» (аналізі, за бородатим анекдотом) нашого «шкурника», з їх «перемогою» над бандою, якої годі було б сподіватися без верблюда... І от, мабуть, саме від верблюда залежить вивільнення соціально згніченої енергії, якою так багатий фільм Шпиковського. Для того, щоб формула Фрейда запрацювала, схоже, потрібно іще «щось»; у фільмі ним став екзотичний звір, підхоплений на всім знайомому Андріївському узвозі, завантажений транспортними «завданнями» революції (яка тим самим теж ставиться у комедійні лапки) й нав’язаний випадковому обивателеві у помічники невідомо у чому. Елемент абсурду — привіт сюрреалізмові від ще не народженого на той час соцреалізму.

«Шкурник» не є ще соцреалістичним саме тому, що це — комедія без позитивного героя («сатирична», як сказано в його титрах; а чи допустима сатира за соціалізму, в той час вважалося сумнівним). «Позитив» невдовзі з’явиться у вигляді «сміху переможців» — І. Ільфа та Є. Петрова, за чиїм сценарієм 1936 року І. Іллінський разом з Х. Шмаїним створить на Київській студії «Одного разу влітку», де сам зіграє одразу дві ролі — гумористичну й сатиричну. Сатирична його роль (Сен-Вербуд) є амальгамою мотивів Бендера і Паніковського, гумористична ж, пов’язана з ентузіазмом автомобіліста-самоука, значно віддаляється від літературного Адама Козлевича в бік тієї симпатії, яку герой має викликати в глядача. Мотив автопробігу — найближчий до літературної сатири тих самих авторів; в усьому іншому фільм — життєствердна гумореска з життя представників нового переможного класу (які осідають під кінець своїх мандрів на автозаводі).

Але назвати соцреалістичним важко і цей фільм; скоріше це — все ще «соцабсурдизм». Соцреалізм комедії позитиву прибуде на Київську студію в особі І. Пир’єва, який зняв тут «Багату наречену» (1938) і «Трактористів» (1939). В останніх «зло» як таке взагалі не репрезентується; в «Багатій нареченій» воно представлене оперетковим бухгалтером Ковінькою, який зазнає перевиховання. Фільм цікавий тим, що згнічену енергію у глядача вивільняє знову-таки додаткове «щось». В даному разі це — велосипед, яким під кінець нагороджують комедійного псевдогероя.

«Шкурник» започатковує лінію комічної репрезентації революції, оперетки Пир’єва — лінію комізму в умовах сільського життя. Обидві будуть підхоплені добою «відлиги» — з поправкою на «безконфліктність» або ж «боротьбу хорошого з іще кращим». За браком часу зупинимося на чотирьох тодішніх стрічках. Перша — своєрідний дзеркальний близнюк «Шкурника» у жанрі іронічного «істерну» — «Зелений фургон» Генріха Габая (1959, Одеська студія).Тут теж є хаос різних влад доби громадянської війни, є мирний обиватель (батько юного героя — слідчого), що його підхоплює вир подій. Правда, він від цього «сильно хитнувся вліво», тобто у бік більшовиків; «шкурники» й самогонники у фільмі теж є, але на другорядних ролях. У фільмі загалом переважає так званий м’який гумор, тобто такий, який не викриває сатирично, а посміхається із симпатією до своїх об’єктів — майже як в «Одного разу влітку». Серед позитивних, зрештою, персонажів не тільки хитруватий міліціонер Грищенко у виконанні Юрія Тимошенка, якому навіть не доводиться виходити з амплуа чи то Тарапуньки, чи то Зінченка з «Падіння Берліна». Серед них — і «соціально споріднені» гегемонові злодії Федько Бугай та конокрад Красень, що стане потім лікарем-стоматологом, перевиховавшись у радянській тюрмі (щоправда, перший пацієнт — дядько, в якого Красень весь час крав фургон, — з його кабінету втече). Єдина осмислена причина заборони фільму свого часу — це та тонка іронія, те невловиме «щось», яким створюється комедійність, але незворотно дискредитується серйозне ставлення до пролетарської революції. (Порівняй у книзі Р. Юренєва 1964 р., присвяченій радянській кінокомедії: «Противники цієї комедії твердили, що героїчні роки громадянської війни — не матеріал для комікування, що іронічний, гумористичний показ працівників карного розшуку лише дискредитує їх...»)

Звернімося нарешті до «сільських» комедій. Роком раніше за «Зеленого фургона» з’являється «Перший парубок», що був тоді, за спогадами його сценариста П. Лубенського, єдиною комедією в роботі на Київській студії. Режисер фільму Сергій Параджанов додав метафоричності деяким кадрам (з рогами скульптурного оленя, наприклад) загалом досить стандартної комедії положень, інтрига якої тримається саме на боротьбі «хорошого з кращим» — «першого парубка» Юшка з новоприбулим відставним армійцем, що його ненав’язливо перевиховує («бо не пустять в комунізм тебе, хулігана» — співає по сільському радіо місцевий хор). «Артист із Коханівки», знятий Григорієм Ліпшицем три роки пізніше, перегукується з «Парубком» не лише назвою села, де відбувається дія, а й інтригою, численні qui pro quo якої розігруються між місцевим героєм-коханцем та техніком, що приїхав з міста. Звичайно, вузол розплутується завдяки дублюванню пар; до проблематики ж додається типово соцреалістична колізія міста й села, що розв’язується шляхом «зняття протиріч» між ними. Проте тут ще не бачимо парадоксального «іншого вибору жінки», що його недвозначно втілили у «Королеві бензоколонки» сценарист (той же, що в «Першого парубка») П.Лубенський та режисери О.Мішурін і М.Літус 1963 року. «Боротьба хорошого з кращим» у вигляді взаємних підступів міського та сільського героїв-коханців, процес перевиховання чоловічого загалу шоферів дівчиною, якій було видано довідку «в тому, що вона має талант. Довідка дійсна до жовтня»... — усе це не має стандартно комедійної розв’язки у вигляді шлюбу. Королева обирає і не омріяний балет на льоду, і не кого-небудь із претендентів (знов майже як у «Одного разу влітку», де остаточну відповідь дівчини перекривав заводський гудок). Королева обирає бензоколонку.

Соцреалізм зайшов у глухий кут — де ми його, з вашого дозволу, й залишимо.