Розглядаючи доробок українських кіномитців за кордоном, не можна оминути першопричини такого явища, як обидві хвилі української еміграції, що криється в подіях 350-річної давнини, коли ніжинський протопоп Максим Филимонович за нагороду «сорок соболів по 500 рублів і 500 золотих червоних» сфальшував оригінальні статті Переяславського договору, додавши статтю про церковне об’єднання під «благословенням святійшого патріарха московського»1 у новому договорі за 27 жовтня 1659 року між Юрієм Хмельницьким та Москвою, за що отримав чин єпископа Мстиславського і блюстителя Київської митрополії нелегітимно, бо за це царгородський патріарх Діонісій ІІІ піддав його анафемі. «Цим надзвичайно важливим актом московське правління не тільки усувало з історичної сцени одного з найнебезпечніших конкурентів на шляху до реалізації своїх далекоглядних церковно-політичних планів, а й полегшувало собі вербування представників «київської науки» для ширшого розгортання культурно-релігійної праці серед відсталого московського суспільства» 2. Це вербування, часто примусове, а здебільшого заохочуване привілеями, призвело до того, що всі 14 ректорів та 21 префект новоствореної Московської академії за 1700 — 1753 роки були вихованцями Києво-Могилянської академії, що разом з керівництвом церков і монастирів цієї ж «київської науки» не лише ширили просвіту, а й обґрунтовували давню царську концепцію ІІІ Риму і месіанства. Перетворивши Україну на колонію і провінцію імперії. А всі таланти завжди поглинаються метрополіями. Так сталося і з українською елітою протягом пізніших століть — від здібних хлопчиків для церковних хорів до малоросійського дворянства з колишньої козацької старшини, що заполонила Петербург, та освічених людей, що з часом асимілювалися та сприяли перенесенню культурно-мистецького центру з Києва на північ. Цей процес недостатньо висвітлений істориками, літераторами, і тим більше кінематографістами, хоча містить у собі достатньо тем і сюжетів, досі є джерелом для конфронтації в українському суспільстві, а творчість кінематографістів з українським корінням — Бондарчука, Тарковського, Шепітько та багатьох інших уже на постсовєтському просторі українським назвати не можна, хоча про вплив Довженка іноді можна згадати. Причиною цієї асиміляції можна вважати традиційно візантійське сприйняття історії, брак самоідентифікації та відсутність патріотизму, тобто риси, що досі розколюють суспільство перед кожними виборами. Це триватиме, доки трактування історії не стане предметом не лише належного дослідження науковцями та пропагування педагогами, але й прискіпливої уваги кінематографістів.

Політична еміграція в країни Західної Європи та Америки спромоглася на кінотворчість не лише з кар’єрних міркувань у Голлівуді, але також з ностальгії за втраченою Батьківщиною. Про українців Голлівуду писав у 30-ті роки Є.Скопко у своєму журналі «Промінь», Е.Скегар «Український Голлівуд» (1955), Б.Берест «Історія українського кіно» (1962), О.Данко «Українські фільмові особистості Голлівуду» (1963), Р.Савицький «Ukrainian Film Guide»4(1980). Про українську емігрантську кінопродукцію написав спогади М.Новак: «На сторожі України» (1979).

Довгий час збирав матеріал про емігрантське кіно голова українського фільмового товариства Америки і власник фірми з реставрації кіноплівки Я. Моцак, що їх частково опублікував Я.Кулинич у своїй автобіографічній книзі «Фільмова творчість Я.Кулинича» (1994). Скорочений перелік доробку кінематографістів західної діаспори опублікував автор цих рядків у журналі «Новини кіноекрану»: про Ежена Деслава (Євгена Слабченка) — учасника ІІ Французького авангарду (№2, 1990), некролог Майку Мазуркі (Мар’яну Мазуркевичу, № 6, 1991); про Василя Авраменка (№ 9, 1991) та загальний огляд (№7, 1991) і в газетах «Галицька брама» (№ 24, 1996) та «Український світ» (№ 4, 1992) про Володимира Палагнюка (Джека Пеленса) — володаря премії «Оскар». Тут ідеться про тих митців, які не поривали з життям українських емігрантських громад або кількох зірок, що лише були свідомі свого походження: Наталі Вуд (Гурдим), Анна Степ (Фісак), Чарльз Брессон (Карло Бачинський) та інші. Варто було б спопуляризувати серед наших глядачів також знаменитих вихідців з України — Дугласа, Гофмана та інших, хоча б для того, щоб збагнути, які можливості втрачено через відсутність відповідних умов у вітчизні. Кіно — масове мистецтво, його продукували в метрополіях різних країн, або ж у спеціально створених умовах Голлівуду. Бездержавність України спричинилася до відтоку талантів з цієї провінції чи колонії в столичні центри, тому процвітання кіномистецтва в засаді було неможливим, а в незалежному статусі влада перебуває у людей, котрі не вважають кіно пріоритетним засобом виховання, попри те, що воно могло б згладжувати суперечності та розв’язувати актуальні конфлікти в суспільстві. При перманентному бюджетному дефіциті субсидії на розвиток кіномистецтва, яке справді не є, на перший погляд, проблемою першої необхідності, а лише браком перспективної програми розвитку й відсутності пріоритетних завдань у загальній та гуманітарній освіті можна пояснити той факт, що ні в кіно, ні в університетах немає навчання кінопрофесії відповідно до чисельності населення. Тобто ми й надалі залишаємося в цьому сенсі провінцією. Виходом з цієї ситуації за державницької стратегії та з доброї волі влади могли б стати пільгові умови для кіновиробництва, корекція освіти та заохочування кіномитців, в тому числі тих, чиї предки були змушені залишити Батьківщину, а також віддати належне всім емігрантам, висвітлюючи їхню долю на чужині. Зрозуміло, в першу чергу тим, що присвятили себе кіно.