Запитання: хто ми є? безпосередньо пов’язане з іншим: ким ми були? Через це виникнення національної спільноти неодмінно супроводжується творенням нової культури, апеляціями до конкретних епізодів минулого, з якими встановлюється спорідненість, визнається тяглість традиції. Однак ці процеси автоматично запускають паралельний ланцюжок механізмів. Якщо обов’язковим супутником пам’яті є забуття, то для встановлення зв’язків зі «сприятливими» для формування нової ідентичності спільнотами (козаки) треба вибудувати прийнятну дистанцію від неактуальних і нерелевантних ідентичностей. У цьому випадку будь-які елементи спадковості реконструюються, заперечуються, і врешті-решт «шкідлива» ідентичність, приналежність до колишньої спільноти забувається. Умовно кажучи, нова ідентичність може виникнути лише на підготовленому для цього місці. Невідповідні образи національного «Я» виносяться на маргіналії, залишаючи вільний простір для конструювання адекватної на даному етапі спільноти.

Після 1991 року серед ресурсів «наявних ідентичностей» громадянина України вагомою лишалася ідентичність радянська. Процеси ж актуалізації та інтеграції досвіду до(не)радянських спільнот (етнічних, або національних) передовсім передбачали переробку та асиміляцію панівної радянської ідентичності. Дистиляція обтяженого зайвою ідентичністю суб’єкта мала стати вагомим кроком до побудови української національної спільноти. У даному контексті важливими для нас є висновки Івера Ноймана, що він їх наводить у роботі «Використання Іншого», — творення «Я» є наративним процесом ідентифікації, за посередництва якого в конкретних контекстах певна кількість ідентичностей формує єдину історію. Творення «Я» залежить від ресурсів уже наявних ідентичностей. У такому випадку творення «Я» є процесом, що залежить від векторів власного розвитку, оскільки для правдоподібності цьому процесу необхідно поглинути певну кількість уже визначених ідентичностей»1.

Однією зі спроб очищення можна вважати комедійну стрічку Вадима Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993 рік, Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка). Через задекларовану жанрову приналежність фільм легко та невимушено працює з гострими запитаннями, що їх поставило конституювання нової української ідентичності. Серед них першочергові: ким ми були? ким ми стали зараз? наскільки тотожні усі ці «ми»? У цьому контексті «Вперед, за скарбами гетьмана!» постає як можливий варіант вписування негативного радянського досвіду в цілісний національний наратив. Свіже минуле неможливо елімінувати, залишаючи білі плями тривалістю в цілі десятиліття. Національна пам’ять має опрацювати і цей досвід, але як? У витонченому дослідженні, присвяченому (пост)революційним автобіографіям, Олександр Еткінд аналізує роботу пам’яті в періоди, позначені серйозними культурно-історичними трансформаціями. У цьому сенсі революційні механізми пам’яті, досліджувані Еткіндом, принципово не відрізняються від символічної революції, що розпочалася в Україні 1991 року і триває досі. В обох випадках ідеться про спроби народження нової людини (радянської? української?) — людини, що має якось дати раду власному дореволюційному минулому. У багатьох автобіографіях підтримання часового континууму забезпечується стратегією авторської самоіронії: «Без авторської стратегії самоіронії ідентифікація (пост)революційного читача з таким відмінним авторським минулим була б неможливою, і контакт з читачем було б розірвано. У цьому також полягає діалектика революції: з одного боку, текст конструює історичні дистанції революційного масштабу, з іншого — залучає риторичні прийоми, що долають ці відстані»2. Аналогічні механізми запущено й у «перехідному» фільмі Вадима Кастеллі. Сучасний українець «народиться» не тоді, коли ми остаточно дистанціюємося від застарілої радянської ідентичності, а з її поверненням у публічний дискурс відрефлексованою, взятою в риторичні лапки іронії.

Отже, комедійний ракурс дає змогу репрезентувати образи минулого в сучасному, перейшовши на кумедні, інколи навіть маразматичні інтонації. Його не варто боятися, адже веселе не виглядає у стрічці ворожим та небезпечним; до того ж з цим кишеньковим абсурдом майже неможливо ідентифікуватися, принаймні, на рівні кінематографічного досвіду. Як наслідок, піддається сумніву валідність радянської ідентичності, переривається її трансляція: щоб створити нову національну ідентичність необхідно переконливо продемонструвати фундаментальну відмінність попередньої.

На світанку з двома діжками на раменах Іван Павлович Полуботок стрімголов біжить за обрій в невідоме майбутнє. Цей яскраво метафоричний образ є фінальним епізодом стрічки. Однак і розпочинається вона не менш концептуальною сценою. Крокують дві пари ніг; голос за кадром, що належить Феліксові Карпунктовичу, вигукує, на перший погляд, довільні персональні характеристики (вага/волосся/очі...), на які його колега намагається адекватно реагувати (110кг/чорне/карі). Десь поміж густиною фекалій та статтю ставиться надважливе запитання: національність? — українець.

Зазначені епізоди задають своєрідні рамки, в межах яких відбувається як гра з ідентичностями, так і їх неминуча трансформація. Тим українцем, описаним у такий специфічний спосіб, виявляється Іван Полуботок, нащадок колишнього гетьмана. Саме приналежність сучасного Полуботка до козацького роду й перевіряв Фелікс Карпунктович. 75 років шукали та нарешті знайшли. На пасічника, що нелегально підторговує медом, з села Онацьків на Київщині, покладаються величезні надії. «Гей, Іване, годі спати, Україну рятувати випало тобі», — співають «Брати Гадюкіни». Однак порятунку чекають зовсім не від «харизматичного» нащадка, спроможного консолідувати українську націю. Саме козацьке золото — порятоване гетьманом Полуботком від «самодержця Петра» в британському банку — має допомогти народові. Надзвичайно приємною серцю кожного українця була думка про існування «нашого» золота, яке врешті-решт вирішить усі фундаментальні перепони на шляху до щасливого майбутнього України. «Не довіку Україна в рабстві, звільниться нарід наш від московського ярма, отоді і знадобляться скарби Павла Полуботка». Але скарб віддадуть лише тій людині, яка знає секретний козацький код. Найвірогіднішою кандидатурою, як генетично доведений гетьманський нащадок, став пасічник Іван Полуботок. Але ж він ледачий та пасивний суб’єкт, що давно втратив усі зв’язки з героїчним козацьким минулим. Відповідно, ніякого таємного коду Іван не знає, хоча й пообіцяв привезти народові скарб. Проте й іноземна розвідка, й українські силові відомства (з відвертим радянським присмаком) та окремі диваки вірять у Полуботка й надалі прагнуть загарбати золото його руками. Подорож до Лондона не стала приємною прогулянкою, але й героїчною мандрівкою назвати її доволі складно.

Діставшись районного центру, Іван Полуботок зустрічається з огидним головою району. Юрій Миколайович Красношапка, недалекий чиновник, у свою чергу радо вітає Івана, адже має на народне українське золото свої егоїстичні плани. Красношапка запрошує нашого героя до місцевого музею на ювілей. Метушаться довкола натреновані на поздоровленнях діти з червоними прапорцями. Винуватці ж свята, старі революціонери — «велетні духу, прометеї, каменярі» — у стрічці постають поодинокими уламками системи. Купка напівбожевільних дідків надто далека від революційної героїки. Це не залізні бійці, а радше — екзотичні пенсіонери, які вказують на неможливість подальшого існування кволої радянської ідентичності у незмінному форматі. «Працювати на передньому краї боротьби за світле майбутнє» нікому.

«А що це у вас? Ермітаж?». «Бери вище — Смольний. Тут був осередок підпільної боротьби району, наш мозковий штаб, а керував революцією Володимир Кузьмич». Хоч на цих карикатурних зборах у погребі п’ють за збереження революційних традицій, уже сам Красношапка відчуває ідейну кризу. «Тяжкі часи настали. Люди розбіглися з нашого корабля, внески платити немає кому. Сьогодні, у цей важкий для нас час, ми приймаємо до лав нового члена — Полуботка Івана Павловича». Нетверезий та аполітичний Іван вагається, але врешті-решт таки підписує документ, тримаючи дулю за спиною. Не знає він про грандіозний план Красношапки: «А я велику справу задумав (I have a dream), позбирати пам’ятники Іллічу Володимиру — по всьому Союзу, по всьому світові й розставити в районі. Який туризм почнеться! — Куба, Крим, Китай».

Позбавлена актуального значення система радянських уявлень та ритуалів (сплата партійних внесків, коммемораційні заходи на честь революції) має сприйматися як історична екзотика, а екзотизація, у свою чергу, — як один із проявів гарячої «революційної» пам’яті, яка прагне повернути у кінематографічний дискурс недавнє минуле приборканим і комфортним. Часова дистанція послаблює інтенсивність усього, що колись здавалося однозначно позитивним чи негативним, кардинально трансформуючи атрактивність явищ. Зрештою, пожежа в музеї кладе край маренням Красношапки. «Горит заря над Смольным. <...> Есть у революции начало, нет у революции конца...». Натомість вогонь не завдає шкоди учасникам святкування, адже це полум’я, в якому згорають не музейні експонати, а «радянськість». Максимально наблизившись до минулого, Іван остаточно перекреслює радянську ідентичність, щоб розпочати шлях до нової.

Дістається Іван Полуботок британської столиці в складі «поважної» української делегації: народна цілителька — баба Одарка з козою, команда двійників радянських генсеків і вульгарна міс-красуня. Усі вони беруть участь у грандіозному міжнародному шоу з доволі концептуальною назвою «Прощавай, червона чума». Усі більш-менш прозорі натяки, що з’являлися протягом фільму, перетворилися на відверте глузування з досвіду СРСР. Для безболісного заперечення минулого корисною є його демонізація, але демонізація весела: так, це було божевілля, але яким кумедним воно виглядає зараз!

У рамках грандіозного шоу проводяться показові виступи баби Одарки, конкурс двійників та конкурс краси. Та апогеєм має стати вихід Івана. Але бідолашний Полуботок у розпачі — секретного козацького коду він досі не знає.

Один із найяскравіших епізодів, що маніфестує проблематику стрічки, — абсурдний конкурс двійників. «А тепер ми йдемо зі світла у темряву, до жахливого минулого, від якого холоне кров». На сцену грізно вийшла група гіпертрофованих вождів. Ось вони загрозливо насуваються на глядача, але від їхньої величі нічого не лишилося. Їхні конвульсивні па тривають недовго, на кремлівську стіну видерся «Горбачов». Величезним молотом він трощить герб СРСР та скажено верещить: «ПЕРЕСТРОЙКА!».

Диво-красуня здобула бажаного титулу, «Міс Прощавай, червона чума». Нарешті шоу сягає кульмінації — на сцені напідпитку з’являється Іван Полуботок. Шифру він досі не знає, але якимось дивом вигукнувши «ТЮ ЙО» (too yo) потрапляє прямісінько в десятку. У залі почалися заворушення, й баба Одарка за допомогою магії переносить Івана до Онацьків з двома діжками золота. Однак нові політичні проводирі Росії та України й там його знаходять. Наш герой змушений із золотом тікати за небокрай.

Парадоксально, але «Вперед, за скарбами гетьмана!» коректніше інтерпретувати як «назад до традицій». Саме з козацького джерела черпає Іван потенціал для переродження власної ідентичності, яка і є скарбом. У цій нелегкій справі сприяє Іванові Баба Одарка, такий собі янгол-охоронець. З’являється вона як у снах Полуботка про гетьманське минуле, так і поряд із самим Іваном протягом подорожі. Одарка як транслятор етнічності допомагає Іванові мобілізувати необхідні механізми пам’яті. Вона ж, як стверджує Стівен Бертман, «не менш ніж походження (blood) важлива для формування ідентичності етнічної групи та підтримання її існування. Без згадок про батьківщину та предків, без спогадів про спільне страждання і щастя спільнота втрачає зв’язок, необхідний для підтримання її цілісності крізь віки»3. Чим далі Полуботок дистанціюється від радянської ідентичності, тим потужніше він відчуває своє гетьманське коріння. Нова українська ідентичність Івана є не результатом інтенційного зусилля, а невпевненим, нестабільним балансуванням на межі сну4 та сп’яніння. Лише у цьому полі загостреної чуттєвості можливо інтуїтивно осягти приналежність до національної спільноти.