Кадри з фільму «Ефект присутності». Режисер Леонід Павловський. Одеська кіностудія. 2006.

«Ефект присутності» — одна з останніх стрічок, знятих на Одеській кіностудії. «Це фільм у жанрі спілкування, — так сказав про нього Михайло Іллєнко. — Фільм не трагічний, а скоріше драматичний. Режисер не вигадує щось нове, а намагається грати зовсім на інших струнах». Інтригуюча заява, що змушує уважно слідкувати за розгортанням подій на екрані впродовж досить тривалого часу.

На яких же саме струнах людської душі намагається грати режисер цієї стрічки Леонід Павловський? Він починає діалог з глядачами, даючи їм можливість бути присутніми при народженні назви фільму. У переповненому одеському кінотеатрі виникає дріб’язковий скандал, під час якого місцевий інтелектуал формулює причину захоплення кіно. Це — ефект присутності.

Запитання, що логічно постає після цього: присутності при чому? І ось тут починаються труднощі. У фільмі немає чітко окресленого сюжету. Є декілька сюжетних ліній, що, за бажанням режисера, то з’являються, то зникають. Долі героїв кожної з них вигадливо переплутані між собою, але не утворюють єдиного цілого.

Об’єднуючий елемент, що цементує всі окремі частинки, — просторова константа. Це Одеса, місто, де вирує життя у всіх його проявах, таке ж, як усюди, і в той же час — зі своїми особливостями. Камера раз у раз вихоплює з натовпу колоритні типажі: перехожих на вулиці, транспортних злодюжок, туристів, що фотографуються на тлі місцевих пам’яток.

Л.Павловський вміло користується таким засобом виразності, як контраст. Іржаві дахи старих будинків, індустріальні пейзажі з підйомними кранами поєднуються з жовтим листям, що казковим килимом вкриває трамвайні колії. Жаргон якоїсь «бригади», яка мчить на шикарному джипі до церкви поставити свічку за щойно вбиту людину, посилює враження від віршів Пушкіна, що звучать з екрана. Їх читає компанія молодих людей, йдучи вулицею. Хоча контраст вийшов виразний, сама ситуація здається нереальною.

Ще одне художнє перебільшення — дивак на прізвище Трухін, який весь час носить із собою свої книжки про того ж Пушкіна і фотографії, де він із відомими людьми. Врешті-решт виявляється, що цей трагікомічний персонаж — лікар, і до того ж жертвує власним життям, щоб відволікти увагу «бригади» від свого пацієнта. Його ж пацієнт є, здається, яскравою ілюстрацією до фрейдівських розробок про потяг до смерті — як ще можна зрозуміти людину, що імітує позу мерця в імпровізованій труні?

Хоча, можливо, це перегук з ідеєю «безсмертя після смерті», яка досить виразно окреслюється у фільмі. Вірші Буніна викликають сльози на очах юнака, звучать твори Пушкіна, Кірсанова. Режисер неначе виділяє декілька рівнів пам’яті: пам’ятки архітектури, які коментуються героями, пам’ятники, які асоціюються з епіграмами Пушкіна, могильний надгробок як символ пам’яті про свій рід. І нарешті, хроніки минулого століття, якими щедро «приправлено» фільм, плюс голос за кадром, що рефлексує з приводу побаченого.

Все це додає стрічці ностальгійного забарвлення. Можна говорити і про дещо сентиментальний присмак деяких сцен. Маленька дівчинка продає відеокасету, де знята вона у дитинстві (як частину своєї душі?); вона ж краде фігурку танцівниці, про яку почула розповідь у магазині. Міліція, сльози на очах дитини... Кошенята, яких упродовж фільму збирають у картонну коробку, як символ беззахисності й безпорадності у цьому великому світі — стандартний прийом, що гарантовано викликає розчуленість у глядача.

У стрічці є й досить цікава історія про собак, які жили при Одеській кіностудії. Враження від неї псується пафосним закінченням про «отруєну собаку, що покінчила життя самогубством, щоб врятувати своїх цуценят».

Зрештою, всі окремі переживання, емоції, прагнення поєднуються образом цієї кіностудії, який монолітом височіє над усіма іншими і певним чином визначає формат фільму. Неначе вся Одеса перетворилася на декілька знімальних майданчиків, і актори часом плутають, на який саме їм треба потрапити. І тому запитання «Закриють чи не закриють?» звучить у стрічці як усім відоме «Бути чи не бути?»