Хіт Леджер, Джейк Джілленхаал у фільмі «Горбата гора». Режисер Енг Лі. США.

Алгебра і гармонія

Три «Оскари», чотири «Бафти», чотири «Золоті глобуси», нагороди численних асоціацій кінокритиків (від «прогресивно-елітарних» Лондона і Нью-Йорка до «провінційного» Далласа), «кращий неєвропейський фільм року», дві премії «Незалежний дух», призи Гільдії кінорежисерів і продюсерів Америки — нагороди й номінації фільму «Горбата гора». Це вияви любові «професійної» — колег і кінокритиків. З іншого боку, славнозвісні закривавлені сорочки головних героїв «Горбатої гори» «пішли» за великі гроші з аукціону, група активістів почала кампанію за перейменування однієї з гір у штаті Вермонт на Brokeback, слово, що стало найпопулярнішим не лише в Голлівуді, а й у світі (окрім мусульманських країн. Наміри заборонити досить невинне кіно були і в «демократичній» Росії). Кількість згадок про фільм в Інтернеті перевищує межі здорового глузду, і так далі, і тому подібне...

Це, однозначно, безкорислива і щира любов глядача. Вперше фільм на гей-тематику опинився в авангарді мейнстріму. Вперше має широкий світовий прокат і приголомшливий касовий успіх на тлі відсутності промоушну на першому, дофестивальному етапі (що, погодьтеся, нетипово для американського «великого кіно»). Вірогідно, що феномен «Горбатої гори» вивчатимуть — десь на перетині таких дисциплін, як cinema studies, cultural studies і нових поки що для української наукової традиції gay and lesbian studies. Тепер, коли майже всі охочі подивилися фільм на широкому екрані або на DVD, можна не переказувати сюжет і висловити деякі зауваження теоретичного і навіть ліричного характеру. Очевидно, «Горбата гора» дає матеріал для психоаналітичного, соціологічного та ідеологічного дослідження. Однак найцікавішим виявляється для нас розгляд фільму з точки зору його текстуальності й етики. Бо ж сам текст картини й етичні проблеми, про які в ній ідеться, стали, на нашу думку, запорукою її успіху.

Для початку констатуємо: Енг Лі не переймається ані деклараціями, ані маніфестами. Його кіно — дуже особиста, інтроспективна історія. Епічна стрічка в жодному разі не адресується ані gay community, ані «більшості», тій «отарі баранів», якій вбивають у голову істини про важку долю «меншості». Справа в тому, ким ти себе вважаєш: тим, іншим чи просто людиною, до серця якої й спрямовано картину, оминаючи ознаки статі, культурного рівня та інші риси «екстер’єру». І європейські, й американські критики були відверто, «по-людськи» схвильовані картиною. Венеціанська овація вражала. Очевидці лондонського прес-показу розповідають, що в розчулених журналістів не залишилося й сліду від «професійного снобізму». Російські та українські ж критики «тримали себе в руках». Захвату і запалу вистачило на мляві (можливо, від глибини вражень) оплески на прес-показі у Києві та (за щасливими винятками) на стримано-зверхнє «недурственно, батенька» в пресі. Зауважимо, що вітчизняні жінки-глядачки і жінки-критики поставилися до фільму більш лояльно (те, що відбувалося на окремих сеансах з представниками «сильної статі», гідне кваліфікації «самодостатнє шоу»).

Можливо, сучасні гендерні студії в дослідженні кіно ще не вплинули на формування вітчизняного кінодискурсу? Для початку подивимося на «Горбату гору» через призму нової методики аналізу фільму, що називається «бітекстуальність». Це класична стратегія деконструкції тексту, що має на увазі віднайдення репресованих елементів, однак з урахуванням постулату Фрейда про первісну бісексуальність, тобто перенесення «універсальної» бісексуальності на текстуальні характеристики (в даному випадку фільму). Текст традиційної культури «витісняє» гомосексуальну репрезентацію. А сучасний гомосексуальний дискурс, навпаки, протилежний сприйняттю гетеросексуальної більшості. Теорія бітекстуальності намагається сполучити два плани репрезентації для глибшого розуміння законів відтворення і сприйняття Іншої культури.

«Нетрадиційну історію» Енг Лі розповідає підкреслено традиційною і «простою» кіномовою, як виявляється, максимально адекватною для сприйняття «гетеросексуальної більшості». Це й послужило підставою для деяких наших кінокритиків докоряти в «посередності» й відсутності художнього експерименту. Фільм є одночасно і «авторським», і «масовим». Здатність Енга Лі бути зрозумілим загалу, і улюбленим критиками, зберігаючи власне обличчя (а точніше, приховуючи його в досконалих і різноманітних «стилізаціях») справді унікальна. Його манера (що найяскравіше виявилася в граційному і стриманому «Льодяному вітрі») — це східний благородний мінімалізм, «прозорість» і лаконічність, що висуває на перший план головне — історію, її рух, розвиток, внутрішню логіку та характери персонажів. Тому й актор в Енга Лі — центральна постать знімального процесу. (Хоча багато хто з артистів зіграв у режисера свої кращі ролі, він намагається співпрацювати передусім з молодими і малодосвідченими, які ще не надбали професійних наробок). Удавана простота режисерської манери Лі є насправді довершеністю форми й добірністю. Отже, «вибухова суміш» фільму — це традиційна, звична, «зручна» для сприйняття кіномова, яка парадоксальним чином розкриває сутність історії «нетрадиційних», «незручних», незвичних для «великого кіно» стосунків: лінійне оповідання з усього одним (але блискучим за монтажною логікою) флешбеком, «канонічне» чергування крупних, середніх і загальних планів, «промовисті» ракурси зі спини та з півоберту, що створюють враження підглядання і «закритості», «таємниці», традиційна побудова мізансцен, «статика» сцен на природі (природа непорушна і велична), внутрішня динаміка «побутових» мізансцен (відчуття «нетривкості», ілюзорної стабільності дому), знайома структура композиції (зав’язка — розвиток — кульмінація – «кода») – і як наслідок — найбільш контроверсійна історія нового століття мимоволі захоплює й зворушує.

За сценарну основу «Горбата гора» має коротке однойменне оповідання лауреатки Пулітцерівської преміі Енні Прул (Annie Proulx). Адаптація — справа рук також Пулітцерівскього лауреата Ларрі Макматрі і Дайани Оссани (остання стала співпродюсером фільму). За публікацію «Горбатої гори» журнал «The New Yorker» отримав Національну премію 1997 року. А в 1998-му вже був готовий сценарій, доля реалізації якого гідна окремої розповіді. Продюсери-ентузіасти Джеймс Шамус і Дайана Оссана довго шукали гроші, акторів і головне, режисера (серед кандидатур був і Гас Ван Сент, автор незабутнього гомоеротичного фільму «Мій приватний Айдахо»). Енг Лі зізнається, що вперше читав витвір Прул зі сльозами на очах. Але до екранізації тоді, в 98-му, було ще далеко. Взятися за справу Лі змусили особисті, досить драматичні обставини...

Продюсери малобюджетної стрічки не сподівалися на той шквальний світовий резонанс. Принциповим для успіху картини став її показ на минулорічному Венеціанському міжнародному кінофестивалі, де журі під головуванням «феллінівського» художника-постановника Данте Феретті віддало їй «Золотого лева». Зауважимо, що сьогодні здивувати європейську фестивальну публіку ще одним політкоректним фільмом на гей-тематику неможливо. Лише впродовж останнього десятиліття це намагалися зробити і Франсуа Озон, і Патріс Шеро, і Вонг Кар Вай, і Нагіса Ошіма, і той самий Енг Лі. Режисерам східного походження «дивувати» вдавалося досить успішно. Фільм «Щасливі разом» Кар Вая отримав приз за режисуру на Канському кінофестивалі, «Весільний бенкет» Лі – «Золотого ведмедя» на Берлінському. («В нас немає відчуття гріха, пов’язаного з гомосексуальністю», — говорить Енг Лі про східну культуру і східних режисерів). Гей-тематика і стилістика, що стала «надбанням» передусім сучасного європейського авторського кіно і «незалежного» американського (власне, арт-хауз), часто межувала або з нестерпно нудотним моралізаторством («вони теж люди»), або з безапеляційною, на межі порнографії, еротикою. Мало кому вдавалося, балансуючи «на межі», не впасти в надлишкову, пафосну, хворобливу драматизацію або ж у балаганний гротеск. Останнім часом стався своєрідний coming out, вихід з елітарного підпілля, про що свідчать «оскарівські» церемонії. (Першим актором, який отримав «Оскар» за роль гея, був Вільям Херт за «Поцілунок жінки-павука», 1986 рік). Тож говорити про горезвісну «скандальність» «Горбатої гори» неможливо без іронічної посмішки.

Енг Лі, якого за його блискуче володіння стилістикою, ритмікою, законами різних жанрів, за їх комфортне «обживання», за в’їдливий життєпис різних укладів та епох, до характеристики яких він завжди додає щось своє, за його новаторські «фільми-проникнення» називають режисером-хамелеоном (пригадаймо його блискучу, аристократичну екранізацію англійської класики або ж феєричну притчу-фентезі за мотивами давніх східних переказів про легендарних майстрів бойових мистецтв). «Це різновид даосизму. Я постійно змінююсь», — говорить він. Ковбойський побут, побачений спостережливим оком азіатського режисера, виявляється не таким уже й привабливим: ані ореолу романтики, ані пригод, що перехоплюють подих. Нудьга, сірі будні, важка сільська праця, забуті Богом ранчо, родео як спосіб вижити (на якому ламають в тому числі й хребет), провінційні «пивні» і телевізор як єдиний відпочинок. Весь сенс життя — у підтримуванні патріархального життєвого циклу, зароблянні грошей і народженні дітей. Зберігаючи всі зовнішні атрибути «культурного героя» — широкополі капелюхи, джинси, коні, випивка, салуни (бари), Лі не залишає каменя на камені від легендарної «романтики Заходу». Головні герої Джек і Енніс — прості сільські хлоп’ята-недоуки, які «за правом народження» мають провести своє життя серед корів (у цьому випадку — овець), цілком виправдовують первинний, не піднесений смисл слова cowboy. На контрасті між консервативними звичаями американської глушини взірця 1963 року і несвоєчасною пристрастю, а зрештою, трагічним коханням двох «сексуальних революціонерів» і базується основна колізія «Горбатої гори».

У найкращих творах світового кіно (згадаємо фільми Пазоліні, Вісконті, Фасбіндера, Ошими, Джармена, Ван Сента, Альмодовара, Шнабеля, Бабенка, Річардсона, Лоузі та ін.) гомосексуальність була приводом сказати про Інше або Іншого. У цьому аспекті принциповий «прорив» Енга Лі — у показі Не-Іншості, «дегероїзації», пізнаваності персонажів його стрічки на рівні побуту. «Горбата гора» не є ані гомоманіфестом, ані гей-вестерном, ані деконструкцією вестерна. Це передусім психологічна драма. Істина про те, що гомосексуалізм є зворотним боком мачізму (ковбой як символ «мужності») — не нова. Те, що ковбой як захисник і «сіль» землі, уособлення і символ непорушності традиції, виявився основним її підривником, не нищить світовий порядок. Російський кінокритик Андрій Плахов, так само, як і західні його колеги, пише про «парадоксальну екологію» «Горбатої гори». В американському культурному міфі ковбой є тим, хто оберігає, захищає. У фільмі ж він виступає з місією зберегти «первісний лад, набути в ньому притулок, екологічну нішу»: «У виданій ще півстоліття тому книзі «Любов і смерть в американському романі» Леслі Фідлер характеризує дружбу між індійцем Чингачгуком і піонером Нетті Бампо з серіалу Фенімора Купера як архетипічні стосунки, «дивну, майже не артикулюючу, але незаперечну любов, що єднає двох чоловіків між собою і зі світом природи, якій вони віддають перевагу перед зіпсованою цивілізацією». «Горбата гора» стане класикою вестерну саме тому, що вона продовжує досліджувати його основний мотив — природу невинності, хоч як би абсурдно це звучало. В цьому сенсі нарівні з двома головними героями виступає ландшафт, знятий оператором Родріго Прієто с повним розумінням метафізики й натурфілософії вестерну. Енніс і Джек тікають від корумпованого суспільства, від сімейной рутини, від своїх дружин і дітей не заради вишуканих сексуальних втіх, а заради набуття втраченної гармонії, втраченого раю. Як Чингачгук з Бампо, вони віддають перевагу світу дикої природи, на яку суспільство ще не наклало печать своєї цензури, де ніхто нікого не судить...» З цього цілком слушного і влучного зауваження стає ясно, що «ворогом» ковбоя як «дитини природи» стають суспільство і цивілізація. Щодо жіночих постатей, то вони також покликані внести деякі інновації в сталі закони жанру. Відомо, що два яскраві образи – «плодовита самка» (Альма) і «залізна бізнес-вумен» (Лурін) – є неочевидно депресивними, загрозливими, тривожними для чоловіка. Лі посвоєму інтерпретує образ «героїні вестерну», подруги ковбоя. За каноном, мають бути білявка і брюнетка, «чесна» і «лиходійка», «жертва» й «інтриганка». Кожна з дам проходить повний цикл перетворень у «Горбатій горі». Одна впродовж фільму змінює колір волосся і змінюється сама (від милої подружки-красуні до агресивної і холодної стерви), друга з покірної дівчини-жертви стає озлобленою фурією. Отже, якщо припустити (хоча нам і не до смаку таке судження), що «Горбата гора» — вестерн, маємо не деконструкцію, а реконструкцію вестерну на новому витку розвитку цього жанру. В кожному разі, один з акторів, Джейк Джілленхаал, говорить: «Я б не називав «Горбату гору» вестерном. Радше, це любовна історія, котра відбувається на Дикому Заході. Справа в тому, що вестерн — це певний кіножанр, і цей фільм у нього не вписується»...

Для нас принципово важливим є одностайне зауваження критиків про «ідилічні» сцени на Горбатій горі, просякнуті пантеїстичним духом. Звідси й «зачаровані», «райські» кадри, і буяння фарб, і неосяжні простори, зняті магічною камерою Родріго Прієто. Гора — це молодість, стихія, вітальність, навіть «тваринність», привілля, чуттєве з’єднання з природою, врешті-решт, пристрасна сексуальність і відсутність поняття гріха («Кохання — це сила природи», — говорить теглайн фільму. Таким чином, маємо гру смислів — непереборність сил природи і, власне, особливостей натури людини). Така собі буколіка, «Аркадія» із закоханими пастухами та вівцями. (У фіналі примара «втраченого раю» постає зеленою смугою у вузькій «рамці» вікна). Спустившись з гори, герої разом з глядачем опиняються в герметичному і задушливому побутовому «куті», затиснуті в безрадісні «умови життя», а точніше, виживання і суспільно-релігійні табу. Тема релігійності й церковних заборон є у фільмі репресованим моментом — треба віддати належне сценаристам і режисеру, які не грішать прямолінійністю Педро Альмодовара у відвертому показі «злочинних» гомосексуальних зв’язків і очевидного церковного пресу. Тактовність і почуття міри авторів відображаються в «ненав’язливих», «несуттєвих» фразах. Християнська свідомість контрастує з свідомістю пантеїстичною і однозначно пов’язана з репресивним началом, що жорстко регламентує життя і карає «заблудлих овець» (в цьому випадку — від слова «блуд»). Це, зокрема, батьки і старше покоління (роботодавець, тесть). Зверніть увагу на «випадкову» фразу «Такі грішники, як ми, опиняться в пеклі», на християнські гімни, які жартома співає Джек, на аскетичний, безсловесний «притулок скорботи» — оселю набожних батьків Джека, на відмову Енніса на прохання дружини піти до церкви, врешті, на згадку, що його батько (між іншим, жорстокий вбивця місцевого гомосексуаліста) був методистом.

Зрештою, вже після першого сегмента фільму — спуску з гори і втрати «поганського» раю — ми опиняємося безпосередньо на церковній церемонії (вінчання Енніса)! Це суттєва, принципова, смислова монтажна склейка. Так само, як і наступна, протилежна за суттю послання: подвійне святкування Різдва, що відбувається в двох сім’ях і йде безпосередньо за Джековим «зняттям» проститутки в мексиканському підворітті. Релігія є тим неявним «над-елементом», що надає певної конотації всім трьом частинам фільму, кожна з яких має свою кульмінацію. (1-й сегмент стрічки – «Горбата гора», закоханість, свобода — зав’язка;

2-й — місто, сім’я, «неволя», злочинні зустрічі, кохання — розвиток; 3-й — смерть Джека, відвідини батьків, трагічна любов, фінал). Таким чином, маємо довершену композицію, в якій життя (кохання) пов’язане з буянням природи, а смерть (втрата кохання) — з побутовою, духовною і фізичною аскезою і старістю, що їх уособлюють батьки Джека та їхнє помешкання.

Візуальна контрастність діє на несвідомому рівні, виявляється у протистоянні «гірських» і «міських» кадрів. Глибинна перспектива і просторовий континуум, що, здається, виходить за рамки кадру як у вертикальному (гора, ліс, дерева), так і в горизонтальному напрямку (долина, стежка, що заглиблюється в лісові хащі, площина озера, неба) — це перша частина фільму. Друга — відсутність перспективи у побутових сценах, «стиснутість», герметичність кадру. Убогі «знебарвлені» квартири, пустельні в пилюці вузькі вулички, де гуляє вітер, задимлені бари, ресторани, переповнені людьми. Ці візуальні опозиції мають пряму і ясну дію: відсутність/наявність повноцінного «власного» життєвого простору для героїв. (Цікаво, що палатка у фільмі виступає певним «осередком в осередку», «центром» світобудови, інтимною «територією кохання»). Таким дуалізмом наповнений весь фільм. Зазначимо основні протиставлення:

* простір — герметичність;

* яскраві кольори — знебарвленість;

* «гетеро» – «гомо»;

* верх (гора) — низ (місто);

*«легкість», «прозорість» Джека – «важкість», «скритність» Енніса;

* язичництво — християнство;

* суспільне — приватне;

* «святкова» пристрасть — сірий безрадісний побут;

* любовний «рай» — побутове «пекло»;

* пристрасть — обов’язок;

* рішучість порушувати правила Джека — страх Енніса;

* цивілізація (бізнес, техніка) — природа;

* сім’я — адюльтер;

* мінімалізм — експресія;

* свобода — табу;

* репресії — бунт;

* гармонійна «статичність» природи — рутинний «хаос»;

* протилежність характерів, темпераменту і зовнішності головних героїв;

* «бути» чи «здаватися»;

* зрештою, життя — смерть...

Вимірюючи гармонію алгеброю, слід підкреслити, що «Гора» є взірцем поєднання художнього новаторства і відомих законів передусім літературної традиції («Горбата гора» як кінороман). Невипадково західні критики досить часто характеризують фільм як «історію Ромео і Джульєтти» нового часу. Сама Горбата гора виступає як екзистенційна, метафізична і мистецька абстракція. «Ідеальне», навіть містичне місце, з якого починається відлік подій і куди неможливо повернутися. Схоже, приміром, на Ялту, де зустрічаються і закохуються чеховські Анна Сергіївна і Гуров. Місце драматичних перетворень: «... це кохання змінило їх обох», — пише Чехов у «Дамі з собачкою». Також серед основних сюжетних конструкцій маємо в «Горбатій горі» такі літературні «матриці»: «кохання, яке наштовхується на перешкоди», «злочинний адюльтер», «ізгої», «змовники». Непрямо – «невдалий бунт», «несподіване нещастя», «адаптація в нових умовах», «фатальна необережність», «жертва через обов’язок», «фатальні ревнощі», «докори сумління», «втрата близьких».

...Дві теми є головними у «Горбатій горі». Це пошуки ідентичності і життя як Не-можливість. Позачасові колізії, таким чином, виявляються майже чеховськими (в аспекті проживання «чужого» життя і неможливість змінити, «привласнити» «своє»). Перед нами — довершена побутово-психологічна драма, що деякими моментами виходить на метафізичний рівень. Непересічним чуттєвим враженням треба завдячувати передусім філігранному акторському виконанню. Якась загадкова східна хитрість допомогла Енгу Лі витягнути з мужнього тандема Хіта Леджера і Джейка Джілленхаала ту емоційну достовірність, що обеззброює і пересічного глядача, і критика. Потяг, провина, сум’яття, сором, ніжність, відчай, брутальність, кожна сцена найбільш хвилюючого дуету нового століття — це влучний «крапковий удар». Коли переглядаєш фільм, здається, що так пронизливо любов ще не грали. І зацькований «ведений» Енніс (Леджер), і жагуче-вимогливий «лідер» Джек (Джілленхаал) з часом стануть класичними кінообразами. Треба віддати належне сміливості молодих американських зірок, що кинулися у фільм, як у крижану воду, й зіграли свої складні ролі віртуозно і пристрасно, на вістрі, на одному подиху...

Але не лише сміливим чоловікам треба віддати належне. На всіх рівнях у «Горбатій горі» виявляється східне «перетікання» інь і янь – і в авторстві твору (дві жінки письменниця і сценаристка, двоє чоловіків — сценарист і режисер), і в природі як жіночому началі («лоно природи», «природа-мати»), протилежному чоловічому (наприклад, сільськогосподарська техніка, що її продає Джек — це спосіб насилля над природою). Життєва, часова, «жіночна» плинність (потоки води в кадрі), повільний темпоритм оповідання час від часу переривається брутальними, «по-чоловічому» напористими сценами, закипає, наштовхуючись на бурхливі пороги – чуттєві сполохи любовної ейфорії (без жодного слова «люблю») двох головних героїв. Екзистенційній драмі опорою служать три «кінокити»: європейська традиція «психологічного кіно», «великий американський стиль» в його кращих епічних проявах і «медитативне» східне кіно. Тож «Горбата гора», фільм-явище — майстерна, сувора, прониклива, неспішна, безвихідна і багаторівнева вистава, знята у величних декораціях.

Драма непрожитого життя

«...вони ...говорили про те, як звільнити себе від необхідності ховатися, обманювати, жити в різних містах, подовгу не бачитися. Як звільнитися від цих нестерпних пут? ... – І здавалося, ще трохи – і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче тільки починається»

(А.П. Чехов. «Дама з собачкою»)

Отже, обіцяна «лірика».

...Двоє немолодих чоловіків пристрасно прощаються біля берега гірського озера — як виявляється, назавжди. Вони ще не знають про це, тож нападають одне на одного з відчайдушними закидами про «вкрадене щастя» і разом роздирають всі рани, що мучили їх протягом багатьох років. І ось один від’їжджає. Від агресії не залишається й сліду. Той, що залишився, дивиться вдалечінь, пригадуючи сон, сповнений ніжності, що наснився їм обом 20 років тому на Горбатій, чарівній горі...

Це смислова кульмінація простої історії виводить фільм за межі галасливих і спекулятивних скандальних анотацій. Так, картина про гей-кохання «в неправильному місці і неправильному часі» (вбивства геїв в американській провінції мають місце й нині — останнє сталося у 1998 році). Так, це фільм про Кохання з великої літери. Але усе це — лише кілька ниток майстерно зітканої тканини нетривіального фільму. При монтуванні Енг Лі викинув з майбутньої стрічки всі «оголені» сцени. (Так само свого часу зробив його східний колега Вонг Кар Вай з «Любовним настроєм»). Вийшло, що історія «сум’яття почуттів» двох чоловіків — не стільки про «поклик плоті», скільки про «крик душі», у якої, як відомо, немає статі. Заокеанською екзотикою виглядає драма закоханих ковбоїв – і, знята мудро і просто, жорстко і поетично, застає нас не готовими до оповіді, слухати яку іноді нестерпно. «Відсторонені», сумні і ліричні струнні композиції-споглядання Густаво Сантаолалли лише поглиблюють враження – «все минає у цьому найкращому зі світів». «Ми такі бідні на відвагу і віру, що бачимо в щасливому кінці лише грубо сфабриковане потурання масовим смакам. Ми не здатні вірити в рай, і ще менше — в пекло» (Хорхе Луїс Боргес). Один з героїв «Гори» розуміє: рай неможливий, інший буде намагатися цей рай збудувати й загине. Примара щастя на дешевій листівці, речі, німі свідки і близька людина з перебитим хребтом — ось усе, що залишається після нас. І «переламаний хребет», brokeback, в оригіналі, і «горб» у вітчизняному прокатному перекладі назви фільму «відіграють» свої сугестивні ролі. Горб — важкість, каліцтво, потворність, тягар. Ноша з власної плоті, намагатися позбутися якої смертельно небезпечно...

У Енга Лі колись була «своя гра». Але гіпнотичне, атмосферне кінозанурення, яким була його стрічка «Льодяний вітер», Лі не вдавалося. Провал коміксового «Халка» «добив» у ньому митця. З думками про вихід з професії Лі прощався з своїм помираючим батьком. «Зроби що-небудь вартісне», — казав на прощання Лі-старший своєму синові. За два тижні після похорону режисер почав зйомки, а пізніше присвятив батькові свій найкращий, найінтимніший фільм...

Тож «ідеальний» глядач «Горбатої гори» — особа передусім емоційно зріла. Та, що знає, якою вона ніколи не буде. Яка відає все про своє непрожите життя і про те, що шансу прожити його теж не буде. Та, яка опам’яталася: майбутнє не безкінечне. В цьому знанні — досвід і гіркота людини, яка ще не забула, як перехоплювало подих сходження і як сліпили вершини. Але вона вже встигла усвідомити: спуск і невблаганні втрати неминучі. На Горбатій горі неможливо залишитися, як неможливо повернутися в часи юності. А назавжди втрачений час і є саме життя, прожите одного разу не так, як мріялося. («Нам ніколи не вистачає часу», — говорить Джек). «Я присягаюся»1, сказане в фіналі Еннісом, — це слово вірності сокровенному і нерозтраченому. Можливо, у кожного з нас є своя «горбата гора» — те, що не збулося і що його ми не в силах відпустити.