Костянтин Степанков. Всі фото – з книжки «Мій Костя».

«Мій Костя» це назва книжки про життя і творчість актора Костянтина Степанкова. Нема потреби вживати тут епітети, які б підкреслили значимість цієї постаті в українському (і не тільки) мистецтві. Бо це справа критиків і мистецтвознавців, а ця книжка написана його дружиною актрисою Адою Роговцевою. І мова в ній про щось інше. Може й не зовсім, але все ж таки. Йдеться не тільки про Степанкова. Його біографія — це одночасно і її. Згадується «Мой Пушкин» Цвєтаєвої, де мова йде про те, як один поет увійшов у життя другого поета, і з цього, власне кажучи, цей другий поет і почався. Цей мотив дуже особистого зв’язку двох митців, безперечно, є у книжці Роговцевої, але цим її зміст не вичерпується.

Взагалі, у цій невеликій за обсягом книжці багато смислів, багато шарів. Костянтин Степанков — головний герой цього своєрідного оповідання про життя людини, але його біографія – це тільки частина того, про що у ньому говориться. Отже про що розповідь?

Можна сказати, що мова йде про гру людини зі своєю долею.

У героя важке воєнне і повоєнне дитинство, де нема місця мріям про якусь свою причетність до мистецтва, навіть в далекому майбутньому. Він врешті решт стає студентом сільськогосподарського інституту, і це вже великий життєвий успіх. Але досить було нашому герою з’явитися на аматорській сцені, як в його життя увійшов великий Бучма, який запрошує його у Київ. За велінням долі Степанков їде до Києва, де вчиться у театральному інституті у того ж таки Бучми. Всі помічають його талант і працелюбність, і, здається, попереду на героя чекає слава. Та він стає лише викладачем акторської майстерності в театральному інституті, а славі доводиться почекати.

Для чого ж доля так вчинила? А для того, щоб Кость Степанков зустрівся з Адою Роговцевою. Свого часу вона стала студенткою, а він її викладачем. Вони покохали одне одного, одружилися і вже не розлучалися ніколи. Хоча здавалося, що цей шлюб не мав би відбутися, а якщо все ж таки відбувся, то ненадовго. По-перше, досить суттєва вікова різниця, як на ті часи, а по-друге — він викладач, а вона його студентка. Знову ж таки, на ті часи, кохання між ними — річ майже неможлива. Але так вирішила доля, а проти неї нічого не вдієш.

У кожного з них було своє власне існування в мистецтві, незалежне від іншого. Роговцева досить швидко досягла великого успіху на сцені театру російської драми ім. Лесі Українки. З цією сценою пов’язані всі її найбільші мистецькі здобутки. Здавалося, що коли вона змушена була піти з театру, це стане завершенням її мистецького життя. Та доля вирішила інакше. Успіх і досі з нею.

А от з головним героєм сталося інакше. Успіху не було. Для нього були всі передумови, але він не приходив. Були ролі на сцені, були і в кіно, і всі чекали, що ось-ось... Та нічого не відбувалося. І долі, мабуть, набридла ця нерухомість у житті героя, вона зробила якийсь натяк, який зрозумів тільки він.

Степанков пішов з театру ім. Франка. Як це могло статися? Адже будучи у цьому театрі, він знайшов все у своєму житті найдорожче — кохання і покликання. Скільки акторів мріяли у цей театр потрапити, а він пішов звідти. Та й вік. Молодість вже була позаду, і зрілість не сьогодні вранці прийшла.

а доля все розрахувала. Тільки так можна було зустрітися зі славою. Фільми — от що його вабило. І недарма. «Камінний хрест», «Комісари», «Анничка», «Захар Беркут», «Дума про Ковпака»... Та хіба все перелічиш? Слава прийшла в його життя і залишилася в ньому назавжди.

Ну, що ж. Оце, здається і все. Ні, не все. А що ще?

В цій книжці є ще одна сюжетна лінія, яка об’єднує всі інші. От кілька питань, на які існує багато відповідей, але жодна не є остаточною.

Що таке талант? Це здібність певної людини творити щось таке, чого ніхто не може повторити. Звідки він? Від Бога. Як талановита людина використовує свій талант? Так, як її талант від неї вимагає.

Питання і відповіді тут навмисне спрощені. Щоб точніше пояснити те, що талановита людина не належить собі. Вона належить Богу, світу, людям. Тільки не собі. Ніби все просто, але багато людей не витримують вимог таланту. В історії мистецтва вистачає прикладів, коли люди тим чи іншим способом намагалися його позбутись. Або просто припиняли робити те, для чого були покликані, або зводили рахунки з життям, або починали робити свою творчу справу аби як, або вдавалися до розпусти та алкоголю.

Степанков уникнув усіх цих небезпек, бо у нього була родина, яку він створив. Ну, не він один звичайно, але він її започаткував. І це була та фортеця, яка рятувала його від будь-якої небезпеки. Це є у книжці, хоча, можливо, читачі не одразу це помітять. У членів цієї родини багато знайомих і приятелів, які легко користуються їхньою гостинністю. Але є певна невидима лінія, через яку переступити вдається далеко не кожному. Це притаманно було і героєві книжки. У нього було безліч друзів, яким здавалося, що вони все про нього знають. Але досить прочитати книжку, щоб побачити, як Степанков, якого знали всі, відрізняється від того, хто належав дружині і дітям. Всі члени родини, до речі, пишуть вірші, і деякі з них можна прочитати в книжці. Це, можливо, означає, що існує якийсь особливий спосіб спілкування всередині родинного кола, і якісь речі зовсім не потребують пояснень, а якісь пояснюються по-іншому, ніж за його межами. До речі, вірші, а ще уривки з щоденників та листів змушують сприймати все написане, як документ абсолютної відвертості, або протокол щирого зізнання. Насправді це не так, бо у кожної людини є речі, про які вона ніколи нікому не зізнається. Але враження саме таке, і читач може за це тільки подякувати автору.

Актор Костянтин Степанков вийшов, так би мовити, на перший план наприкінці 60-х, коли Леонід Осика зняв його у своєму «Камінному хресті». Мало не запізнився. Хоча зараз так не здається. Ну, що там якісь чотири роки. Але у 1964-му вже вийшли на екран «Тіні забутих предків», і ці роки були дуже насичені подіями, визначальними для кіно. Вже гриміли імена Миколайчука, Іллєнка, Кадочникової, разом з вищезгаданими, а про Степанкова мало хто знав. Та прийшов час, і його доля, доля по-справжньому великого актора, сказала своє слово. Його ім’я стало поруч з ними, і тепер ми сприймаємо їх усіх разом. Його ролі, його фільми — це його безсмертя. А книжка... Що ж, книжка залишає його поруч з нами, серед живих, де він, як завжди, об’єднує людей навколо себе, а не роз’єднує їх. А об’єднання так потрібне у наші непевні часи.