Перш ніж розповісти про Національний центр Олександра Довженка (кіноархів), хочу нагадати слова Юрія Норштейна, чудового режисера-аніматора. Він пише : «Я ніколи не був у Держфільмофонді, хоча неодноразово користувався його скарбами. На відстані здається, ніби десь є підземні печери, які охороняються добрими гномами у білих халатах. Гноми уважно стежать за температурою, одягаючи білі рукавички, розмотують сувої плівки, схиляються над нею, вивчають стан кадриків, і, помітивши негаразди, б’ють на сполох. Потім всі гасають, як навіжені, викликають бригаду спасіння, хвору плівку кладуть на операційний стіл, схиляються над нею, вирішують, яке застосувати лікування.

Держфільмофонд — охоронник інтелектуальних, духовних страждань, пошуків, падінь і злетів імперій, народів, особистостей.

Держфільмофонд — сховище історичної й людської пам’яті. …Автори вмирають. Дерфільмофонд береже відбиткі їхньої душі, ті самі кілька тисяч метрів плівки, які є, можливо, єдиним свідоцтвом прожитого життя.

У часи ленінградської блокади вмираючі від голоду люди не з’їли відбірне зерно — генофонд майбутніх врожаїв. Держфільмофонд — генофонд майбутніх фільмів. Тут мертві постають з пороху і надають сенс життя живим…»

Для тих, хто вважає архівну справу, порівняно з безпосередньою творчістю, чимось другорядним, неживим, засушеним, ця цитата може здатися задовгою, але вона дуже точно виражає суть справи.

До 1991 року проблеми зберігання фільмових матеріалів в Україні не існувало. Фільмові матеріали всіх республіканських студій тодішнього СРСР передавалися до Держфільмофонду СРСР, тепер Держфільмофонд РФ (Бєлиє Столби під Москвою), де вони зберігаються й донині.

Утворення Національного центру Олександра Довженка — одна з ознак незалежності України, її політичного і культурного вибору. Національний центр Олександра Довженка засновано Указом Президента України за № 511/94 від 10.09.1994 року — на відзнаку 100-річчя від дня народження великого митця українського і світового кіно Олександра Довженка. Однак, фактично Центр розпочав свою діяльність з 22 серпня 1996 року — згідно наказу Міністерства культури і мистецтв України за № 429. Тож нинішнього року в нас десятирічний ювілей.

Головним його статутним завданням є збереження і примноження спадщини національного кіномистецтва, її наукова систематизація, здійснення архівної, творчої, культурно-просвітницької, науково-дослідницької та інформаційної діяльності в галузі вітчизняної й світової кінематографії тощо.

Від січня 2000 року Центр поєднано з колишньою Київською кінокопіювальною фабрикою.Відтоді він перетворився на унікальне в Україні підприємство, що поєднує науково-історичну обробку національної кіноспадщини та високотехнологічну, на сучасному рівні, виробничу базу з обробки й друку фільмоматеріалів — за технологією Кодак, Долбі та ін.

У фондах Центру зібрано фільми видатних українських кіномитців: Олександра Довженка, Ігоря Савченка, Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сергія Параджанова, Юрія, Вадима та Михайла Іллєнків, Віктора Івченка, Віктора Іванова, Леоніда Осики, деякі фільми Фелікса Соболєва, Олександра Роднянського, Олександра Коваля, Євгена Сивоконя та інших провідних режисерів вітчизняного кіно.

Станом на 1 січня 2006 року у фільмофонді налічується близько 34 000 одиниць зберігання фільмових матеріалів — 1 944 назви фільмів. З них ігрових — 715, короткометражних — 52, документальних — 836, анімаційних — 301. Для порівняння: колекція Бібліотеки конгресу США налічує 410 тис. одиниць зберігання та 540 тисяч записів телевізійних програм, Британський національний архів — 140 000 та 35 000 одиниць відематеріалів, легендарна Французька сінематека — 21 000 повнометражних та документальних стрічок, Держфільмофонд Росії (Бєлиє Столби) — 60 000 назв.

Ясна річ, 1 944 назви — це краплина. Але навіть і в ній не все гаразд: 25–30 відсотків фільмів і вихідних даних на межі зносу, вони надійшли до нас із студійних сейфів зараженими грибком, потребують серйозної допомоги, можуть загинути для України назавжди.

Створене Центром невелике (70 кв.м.), але на рівні міжнародних стандартів, фільмосховище, у якому забезпечується температурний режим 14° С та відповідний норматив вологості — 40-45%, не вирішує проблеми. Треба будувати нові фільмосховища. Тим більше, що тепер вирішується питання про часткове поповнення фільмофондів України з колекції Держфільмофонду Росії, де перебуває більшість фільмів виробництва кіностудій України. Йдеться не про оригінали вихідних матеріалів українських фільмів, а про контратипи (тобто, копії з негативів), або про еталонні копії. Сподіватися на повернення оригінальних вихідних — марна справа. Особливо після того, як у Грузії, яка після розпаду СРСР теж наполягала на поверненні кіноматеріалів, сталося нещастя — згоріла фільмотека. Згоріли всі оригінальні грузинські фонозаписи. Тепер Росфільмофонд — єдиний, хто зберіг російський варіант всього фільмового надбання Грузії.

Національний центр Олександра Довженка має Фонд службових архівів — матеріалів та документів, переданих Департаментом кінематографії Мінкультури України, кіностудіями України, Національною спілкою кінематографістів України тощо (біля 1500 одиниць зберігання). Зібрано 111 особистих архівів — українських сценаристів, режисерів, кінооператорів, художників та ін., поповнюється Фонд фонозаписів найважливіших кінозаходів та записів спогадів українських кіномитців усіх кінопрофесій; інтенсивно поповнюється бібліотека кінематографічних видань різних років — незабаром вона стане унікальним явищем.

У Фонді зберігаються кілька оригінальних автографів Олександра Петровича, зокрема його лист до Спілки письменників України, написаний за місяць до смерті, є фонограма спогадів відомого театрального режисера, художнього керівника Московського театру на Таганці, в минулому актора Юрія Любимова — про його участь у зйомках фільму «Мічурін».

Наш Центр презентує українські фільми і творчість окремих митців за кордоном (такі акції вже відбулися у США, Канаді, Німеччині, Сербії й Чорногорії та ін.), а також веде велику й копітку роботу із вшанування пам’яті видатного нашого співвітчизника, художника й мислителя світового рівня Олександра Довженка. У травні 2002 року за участі Центру О.Довженка, Лінкольн-Центру та компанії «Сігал-фільм» було проведено ретроспективу фільмів О.Довженка в США, 2003 року — в Кембріджі (Великобританія), в травні 2006 на прохання Гарвардського університету (США), було показано фільм О.Довженка «Арсенал».

Зараз завершується робота над унікальним і давно очікуванним творінням — повним зібранням екранної спадщини Олександра Довженка на цифрових носіях у форматі DVD (комплект з 10 дисків)

Крім цього наш центр пропагує сучасне українське кіномистецтво. 18 вересня 2004 року в Оттаві (Канада) відкрився Фестиваль сучасного українського кіно. Протягом кількох місяців майже в усіх великих містах Канади демонструватимуться кращі українські фільми «Мамай», «Голос трави», «Золота лихоманка», короткий, але вже всесвітньо відомий аніма-шедевр «Йшов трамвай № 9» та ін. Формування програми Фестивалю, підготовку фільмів взяв на себе Національний центр О.Довженка.

Крім того, впродовж 2005–2006 років Національний центр брав участь у формуванні програм та забезпеченню фільмами Року України у Польщі, Тижня українського кіно в Болгарії, Днів українського кіно у Словаччині.

Зав’язалися добрі і, сподіваємось, продуктивні стосунки з провідними університетами світу — Оксфордським, Каліфорнійським, Гарвардським.

Сьогодні ми інтенсивно опрацьовуюємо Фонд українського кіно. Навіть за відсутності вихідних матеріалів, а, отже, можливості опрацьовувати їх безпосередньо, ми користуємся інформацією про них з інших джерел. Можна сказати, вже готові два перших томи Анотованого каталогу українсього ігрового кіно. Перший том охоплює період німого кіно України — з 1896 по 1935 роки, другий том — з 1935 по 1964 роки, триває доопрацювання третього — з 1965 по 2000 роки. Проблема в тому, як їх видати…

Інтенсивно опрацьовуються персоналії — дані про режисерів українського кіно, операторів тощо. Є щире бажання створити фахові довідники. Вже готовий довідник «Композитори українського кіно» (автор О.Литвинова), але через брак коштів видання довелося віддати в інші руки.

Користуючись нагодою, хочу подякувати всім фанатам, які працюють в Національному центрі Олександра Довженка, серед яких — В.С.Лисенко, І.Ф.Клименко, П.В.Яровенко, В.Й.Комісаренко. Хочу також подякувати працівникам споріднених структур — Державного кінофотофоноархіву України та ін., бо знаю, що їхня праця важка, копітка й потребує великих запасів душевної енергії. Те, що ми зберігаємо, — це не просто фільми, рулони плівки. У кожен фільм вкладено роки життя творців. У ритмі фільмів відчувається биття їхніх сердець. Це втілені в крихкий, тендітний матеріал — кіноплівку — душі режисерів, акторів, операторів і всіх, хто брав участь у творенні, якщо навіть їхніх прізвищ немає в титрах…

P. S. 31 травня 2003 року Національний центр Олександра Довженка було прийнято асоційованим членом ФІАФ, Всесвітньої федерації кіноархівів. Ця подія стала першим свідченням світового визнання Національного центру О.Довженка.

У квітні 2006 р. на 62-му Конгресі ФІАФ у м. Сан-Пауло (Бразилія) Наш центр було прийнято дійсним членом ФІАФ.

* Ця і наступні дві доповіді були виголошені 21 березня 2006 року в Будинку кіно на Всеукраїнській науковій конференції «Історія українського кіно. Сучасні дослідження», організованій Центром кінематографічних студій НаУКМА, НСКУ, АМУ, кафедрою кінознавства КДУТКТ за підтримки Міністерства культури і туризму України.