 |
|
|
| Зміст номера 2006:#5 |
|
|
|
Михайло Донець
Перш ніж розповісти про Національний центр Олександра Довженка (кіноархів), хочу нагадати слова Юрія Норштейна, чудового режисера-аніматора. Він пише : «Я ніколи не був у Держфільмофонді, хоча неодноразово користувався його скарбами. На відстані здається, ніби десь є підземні печери, які охороняються добрими гномами у білих халатах. Гноми уважно стежать за температурою, одягаючи білі рукавички, розмотують сувої плівки, схиляються над нею, вивчають стан кадриків, і, помітивши негаразди, б’ють на сполох. Потім всі гасають, як навіжені, викликають бригаду спасіння, хвору плівку кладуть на операційний стіл, схиляються над нею, вирішують, яке застосувати лікування.
 |
|
|
Ніна Топішко
Центральний державний кінофотофоноархів ім. Г.С.Пшеничного налічує сьогодні в своїх фондах понад 12 тисяч кінодокументів. Архів було створено 1932 року – тоді він називався фотокіноархівом і комплектувався фотодокументами. Працівники кіно, телебачення, радіо практично щодня працюють у кіноархівах. Тих, хто пише історію кіно, на жаль, ми бачимо не так часто. Архів продовжує комплектуватися і нині, попри те, що з середини 1990-х років документальне кіно перебуває в занепаді.
|
|
|
Тетяна Ємелянова
Аудіовізуальні документи сьогодні – потрібний інформаційний ресурс, який, як живий організм, не лише постійно зростає, а й формується та інтенсивно використовується. У нашому архіві важливе місце посідають кінодокументи. Постійне зростання їхньої ролі як історичного джерела, широке використання їх у різних сферах (науці, політиці, економіці, культурі) викликало необхідність розширити доступ користувачів до архівної інформації. Хочу нагадати, що так було не завжди, бо тривале перебування архівних установ у підпорядкуванні НКВС позначилось етапом їх повної інтеграції в систему ідеологічних служб тоталітарного режиму. І лише після того, як в 1960 році відбулася передача архівних установ у підпорядкування другого архівного управління при Раді Міністрів УРСР, використання інформації в наукових, народногосподарських та культурних цілях вийшло на перший план.
|
|
|
 |
|
Розмову веде Валентина Грицук
Завідувач другою кафедрою акторського мистецтва та режисури драми, декан факультету театрального мистецтва, художній керівник та режисер-постановник ІІІ акторського курсу Національного університету театру, кіно і телелебачення ім.І.Карпенка-Карого Юрій Пилипович Висоцький виховав студентів, які здобули право представляти театральну школу Європи на «Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл», що проходив цього року у столиці Філіппін Манілі. Його студенти показали уривки з «Тартюфа» Жана-Батіста Мольєра та з «Уроку» Ежена Йонеско. В 2006/2007 навчальному році ці постановки Юрія Висоцького можна буде побачити як дипломні акторські роботи в учбовому театрі. А нині ми ведемо з педагогом мову про те, що таке українська театральна школа та чому його студенти виявилися центром уваги на фестивалі.
|
|
|
Сергій Проскурня
Успіх студентів КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого на Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл коментує відповідальний секретар національного відділення Міжнародного інституту театру в Україні Сергій Проскурня, який побував у Манілі на конгресі МІТу.
Студенти нашого театральної школи відрізнялися від інших, можливо, тому, що краще підготувалися. У студентів з інших країн уривки з робіт та етюди виглядали як фактура сира, імпровізаційна, орієнтована на міжнародний комунікативний стиль. Саме тому у показах була мінімальна вербальність та за рахунок ритму, пластики, музичного тла — максимальна виразність. Себто, це візуальний театр, той величезний напрям сучасного театру, орієнтований на творчі обміни, коли дбають про те, щоб не перевантажити глядача текстами. У нас же міжнародна діяльність обмежена і ці спроби Юрія Пилиповича Висоцького зав’язати міжнародні студентські контакти чи не перші, — то ми виявляємося оригінальними. Ми не підлаштовуємось під південноафриканців, філіппінців чи румун. І цим відрізняємося.
|
|
|
Розмову веде Роксолана Свято
Анатолій Сирих (1946) — режисер-документаліст. Народився в м. Новосибірську, в 1974–1977 роках працював на Казанській студії кінохроніки, а з 1977 року — в Києві на «Укркінохроніці». Член НСКУ, заслужений діяч мистецтв України (2002). В його доробку майже два десятки документальних стрічок, велика частина з яких — про знакових для української культури персонажів, часто недостатньо оцінених або й, навпаки, баналізованих надто частим апелюванням: «Григорій Гавриленко. Образ світлий» (1988), «Валентин Сильвестров. Тихі пісні» (1992), «Сергій Параджанов. Відвідини» (1994), «Іван Миколайчук. Посвята» (1998), «Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино» (2006). Не менш цікаві й інші його персонажі — Геннадій Айгі (чуваський поет, лауреат премії Французької академії, якого до самої смерті вважали найреальнішим претендентом на Нобелівську премію від Росії), Федір Приймаченко (і не просто як митець або син геніальної художниці, а як захисник лелечих гнізд), Михайло Булгаков (з його «київськими снами», про які сказано однаковою мірою багато схвального та зневажливого) і багато інших. В найближчих планах — стрічки про Євгена Деслава та Олександра Архипенка.
|
|
|
|
|
Лариса Брюховецька
До 65-річчя з дня народження Івана Миколайчука в Україні відбулася низка акцій. Буковину відвідала делегація Національної Спілки кінематографістів України. 14 червня в Чернівцях в обласній науковій бібліотеці – відкрито книжкову виставку, присвячену митцю, а в примішенні обласного театру ім. Ольги Кобилянської пройшов вечір пам’яті майстра кіно. Наступного дня його пам’ять вшановували в його рідному селі Чортория, а ввечері в Чернівцях показали новий телефільм «Іван Миколайчук. Книга життя», прем’єра якого пройшла і на 5-му каналі.
|
|
next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
