Творча співдружність вихованців української театральної школи режисера Аттіли Віднянського та сценографа Олександра Білозуба народилася кілька років тому в Берегові. У цьому закарпатському місті, у регіоні, де проживає чимало угорців, свого часу з ініціативи Віднянського було організовано єдиний на терені України угорський театр. Його засновник і художній керівник знайшов в особі актора, режисера і художника Олександра Білозуба людину, з якою йому було цікаво співпрацювати. Ролі розподілилися чітко. У столичному театрі ім. І.Франка Олександр грає у виставах і має кілька власних режисерських робіт. У співдружності з Аттілою Віднянським виступає в іпостасі театрального художника. Спільно вони поставили кілька драматичних вистав не лише в Україні, а й в Угорщині, де керівника берегівського театру добре знають і цінують. Успіх цих вистав сприяв тому, що вже втретє А. Віднянського запросили в один з найбільших і найпрестижніших театрів Угорщини – Будапештську Оперу. А він, у свою чергу, запропонував Олександра Білозуба як сценографа. Першими їхніми оперними виставами стали «Єнуфа» Леоша Яначека та «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича. А під завісу минулого сезону вони відсвяткували ще одну вагому перемогу, поставивши «Нюрнберзьких майстерзінгерів» Ріхарда Вагнера.

Звернення будь-якого театру до творів Вагнера завжди вважається подією особливої художньої ваги. На будапештській сцені традиція вагнерівських постановок сягає часів, коли тут працювали диригенти світового рівня, знавці вагнерівського репертуару Ханс Ріхтер, Густав Малер, Отто Клемперер. Цілу низку вагнерівських творів поставив у Будапешті диригент вистави росіянин Юрій Симонов, який давно співпрацює з будапештським театром.

Тим більша відповідальність лягала на наших співвітчизників, для яких це була перша зустріч з мистецтвом Ріхарда Вагнера. Можна вважати щасливим випадком, що вони почали саме з «Нюрнберзьких майстерзінгерів». Адже цей твір найменш обтяжений складною символікою міфологічних мотивів. Його сюжет має коріння у конкретних історичних обставинах, пов’язаних з об’єднанням німецьких поетів-ремісників і з життям унікального міста майстрів – старовинного Нюрнберга.

Через зіткнення конкретних персонажів, протилежність їх ставлення до поетичного натхнення, вільної імпровізації і до зафіксованих у середньовічних табулатурах правил, знання яких вважалося обов’язковим для одержання звання майстра, Вагнер розкриває таємниці творчості. Юний герой опери лицар Вальтер фон Штольцинг переконаний, що пісня народжується з живих відчуттів, що її джерелом є переживання закоханого. Його опонент міський писар Секст Бекмессер визнає лише готові зразки, які треба сліпо наслідувати. Як примирити досвід, традиції, виважену досконалість форми з безпосереднім виявом творчого дару знає мудрий поет-швець Ханс Сакс. Це він побачив плідні зерна нового у палкій пісні лицаря, знайшов у собі сили відмовитися від власних інтересів і допомогти юній парі подолати всі перепони. Завдяки його втручанню Вальтер зрозумів сутність правил, якими спочатку нехтував. За допомогою Сакса він створив пісню, яка під час співочого змагання одержала загальне визнання, нагородою за яку стали рука і серце коханої Єви.

Режисура А. Віднянского надзвичайно музикальна, що насамперед виявляється в роботі з акторами. Музичним характеристикам персонажів відповідає індивідуальний пластичний малюнок кожного образу. Неповторну атмосферу міста митців і ремісників створює кожен учасник багатолюдного театрального дійства. У трактуванні режисера тут немає другорядних постатей. Цікаво вирішено у першій дії сцену, де учень Сакса Давид роз’яснює необізнаному Вальтеру секрети співацької науки. Давиду, який не ставиться до шкільної премудрості занадто серйозно, весело підіграють, наслідуючи його жести, інші учні. Ця досить довга сцена, в якій поряд з музикою важливу роль відіграє і текст полемічного характеру, завдяки режисерським знахідкам є дотепна й динамічна.

У першій і третій діях виразний образ-символ створюють великі прозорі кулі, які з появою майстрів-майстерзінгерів виносять учні і на які сідають ці поважні знавці. За допомогою такої позапобутової деталі наголошується на їхньому відчутті власного значення, належності до кола посвячених у мистецькі таємниці. Всі майстри поетичного цеху високі на зріст і масивні, рухаються неспішно, з гідністю несуть на плечах важкий одяг. Молодь крутиться навколо них, виконує всі розпорядження, однак поводиться розкуто.

Надзвичайно колоритно виглядає у виставі Секст Бекмессер у виконанні Казмера Саркані. Міський писар не лише вважає себе найбільшим знавцем шкільної науки, але й мріє одружитися з дочкою ювеліра Євою, в яку закоханий Вальтер і до якої не байдужий вдівець Сакс. У першій дії Бекмессер надзвичайно рухливий і надміру ініціативний. У другій – в комічній сцені, коли швець псує писареві його любовну серенаду, навіть нерівне звучання голосу співака працює на образ. Стає зрозумілим, наскільки його власне уявлення про свій талант і майстерність не відповідає дійсності. Після галасливої нічної бійки, викликаної цим епізодом, Бекмессер з’являється у майстерні Сакса весь зім’ятий, з підбитим оком, висловлюючи скарги і претензії, бо вже не зможе швидко написати нову пісню на конкурс і вимагає від Сакса компенсації моральних збитків. Режисер і виконавець не зробили з Бекмессера карикатури й надміру не загострили його негативних рис. Вони запропонували глядачам весело посміятися над невдахою і нездарою, всі претензії якого не підтверджуються талантом.

В художньому оформленні й костюмах є лише натяки на реалії місця й часу, при цьому вдало відтворюється узагальнений образ бюргерсько-лицарської доби. Особливе значення надається костюмам, їх формам і малюнку, адже в ті часи одяг свідчив і про саму людину, її вік, соціальний статус, і про майстра, що його виготовив. Про атмосферу німецького міста ХVІ століття нагадує кольоровий вітраж. У першому акті він складає частину інтер’єру собору святої Катерини, де відбувається дія. Потім перетворюється на скляну підлогу, втрачаючи пряме призначення. Сценічий простір організований так, що «верх» і «низ» співвідносяться за принципом дзеркального відображення, подібно до того, як у символічному Нюрнберзі з’єднуються поезія і проза, ремесла і високе мистецтво. А підняті над планшетом права і ліва частини сцени мають усередині вільний прохід. Ця «сцена серед сцени» відповідає поділу персонажів на глядачів і безпосередніх учасників урочистих подій і церемоній.

Вистава вийшла не лише живою, насиченою активною дією, а й надзвичайно красивою. Ретельно розроблена світлова партитура підкреслює поетичний стрій музики. У дзеркальній стелі відбивається золотисто-коричнева підлога і перетворюються на фантастичні візерунки групи учасників масових сцен. У сповненій поезії картині нічного Нюрнберга на затемненному дальньому плані, йде своє, приховане, життя. Пізніше ми бачимо, як запалюються зірки на небі, як починає світитися зсередини крона яскраво зеленого дерева. А будинок Ханса Сакса схематично окреслюють органні труби замість стін і фрагменти церковних фресок.

Цікаво вирішується перша картина третьої дії, яка відбувається у майстерні Сакса перед початком співочого змагання. На відміну від ізольованого простору, тут усе розкрито й не замкнено. На прозорій підлозі розкидані фоліанти книг, що відповідає думкам поета-шевця про людський розбрат і марноту вічних ілюзій. У своїх філософських роздумах він піднімається над прозою повсякденного існування – і на якусь мить його справді піднімають вгору разом з відкритою платформою дзеркальної підлоги. А потім такий саме підйом у сферу поетичних осяянь здійснить Вальтер, коли під наглядом Сакса буде створювати майбутню конкурсну пісню.

Є у виставі й чимало інших цікавих знахідок. Переконлива режисура, високий рівень музичного виконання, вдалі роботи угорських співаків забезпечили прем’єрі одностайне визнання глядачів і критики. А для нас особливо цінною є перемога наших співвітчизників, які витримали випробування на звання майстрів сучасної оперної сцени. Хотілося б лише побажати, щоб на талановитих митців звернули увагу українські оперні театри. Може, тоді буде покладено край розмовам про кризу української оперної режисури.