Микола Рушковський у виставі «Заповіт цнотливого бабія». Режисер В.Малахов. Національний театр російської драми

Виходячи з Національного театру російської драми після прем’єри 13 червня цього року «Заповіту цнотливого бабія» Анатолія Крима, доглянуті театроманки задоволено «базарили»: «Все таке приємно легеньке». Великий театр в центрі Києва вже більше десяти років не обманює свою публіку, — вона завжди отримує саме те, чого чекала: новітнім українським міщанам «зроблять красиво», «все, як в найкращих людей», «як у найкращих домах Парижа».

Зазвичай бабії на старість стають цнотливими, а то й святими. Але ще жоден, даруйте, імпотент не став ні бабієм, ні святим. Для цього потрібна базова енергія, яку можна трансформувати, (в звичній фройдівській термінології — асимілювати) — у щось вище. Наприклад, у рафіноване донжуанство, красне письменство чи аж у релігійну духовність. Те, що російськомовний український (бо працює секретарем Національної спілки письменників України) драматург Анатолій Крим зробив свого Дон Жуана нездатним до коїтусу, виглядає не парадоксом, а глибокою темною неправдою. І ніяка «художня правда» не в змозі прикрити безпідставних вигадок про природу людини, а отже головний персонаж п’єси Крима «Целомудренный бабник» навіть у майстерному виконанні Миколи Рушковського і навіть під вправною орудою Віталія Малахова приречений на недовіру до його еротичних походеньок.

А тому зупинимося на драматургії Крима докладніше. Комедії та трагікомедії цього драматурга ніби ілюструють всі найповажніші риси західноєвропейської епохи просвітництва: нівелювання кодексу честі аристократа, на якому тримався попередний абсолютизм з його прикрасою — класицизмом у мистецтві; пов’язане з цим перетворення трагедії на міщанську драму чи буржуазну трагедію з радикальним засудженням феодалізму з усіма його «розборками» на зразок конфліктів між родинами Монтеккі і Капулетті; вироблення нового «морального кодексу» буржуя. З текстів Крима, презентованих у збірці п’єс «Завещание целомудренного бабника» (К. «Український письменник». 2005), яку роздавали журналістам з приводу прем’єри, стає зрозумілим, в яких саме формах докотилося просвітництво на пострадянські території. А оскільки сучасні вільнодумці-богохульники-вольтер’янці ведуть боротьбу не з первородним аростикратизмом, а з його двоюрідним тоталітарним виродком — ленінізмом-сталінізмом, а також не з класичною трагедією, а з соціалістичним реалізмом, — то звідси і рівень текстів. Ті герої Шекспіра чи Мольєра, на яких паразитують персонажі Крима, насправді уже давно не герої класиків, а шаржі з пародій радянського драматурга Горіна у якого Крим у Москві навчався у майстерні Розова. Віддзеркалення віддзеркалень ніколи не буває яскравим, якими б чистими не були поверхні. Поверховість в таких випадках просто неминуча.

Чом же так люблять українські режисери драматурга Крима? (Особливо «Осінь у Вероні» за «Ромео і Джульєттою» Шекспіра). Відповідь проста: тому, що в українському суспільстві і театрі якраз настала епоха енциклопедистів, а з Інтернетом не всі знайомі. Це жарти, а правда в тому, що глядач, як завжди, хоче впізнати у театрі себе: Дон Жуана, що сипле цитатами з глянцевих київських видань, дочку донни Анни, що по-феміністськи сміливо втікає з дому з першим зустрічним (артистка Наталя Доля), Монаха, що скидає сутану ідеології (віри й Бога він ніколи не знав) й стає Казановою в Парижі (артист Ахтем Сеітаблаєв). Завдяки досить точному списуванні з натури, це добре знайомі личини сучасних бізнесменів і бізнесвумен. Це не характери і не особистості — то іміджі, зліплені іміджмейкерами яко канони для сучасної успішної людини. Всім акторам зображення цих соціальних типів дається легко. Кожен з глядачів, якого психологи вже переконали бути неодмінно успішним, приміряє на себе одну з цих соціальних масок (або вже давно її одягнув і не може зняти з обличчя, зрісся з нею). Нинішнього успішного бізнесмена хвилює не стільки справдешній успіх у жіноцтва, скільки імідж Дона Жуана як додатковий козир у боротьбі з конкурентами за владу та гроші, а дочку донни Анни у виконанні Долі не бентежить власний холод до Монаха-Казанови. Одній із найжіночніших акторок Києва вдалося у цій виставі зіграти майже Дон Жуана, хоча грає тільки дочку Анни від іншого мужчини. Ця нова, маскулінна Анна (ІІ) фактично перебирає на себе справжню суть легендарного звабника та авантюрно втікає від жіночої недоленьки в Париж. Її не турбує, з ким вона туди їде, це не «безприданиця» Островського, яка боїться від турбот закоханого купця перетворитися на річ. Донна Анна Наталії Долі сама в потрібний момент з будь-кого зробить річ та обміняє на іншу. Принаймні, фехтує вона краще за всіх довколишніх чоловіків. Однак, думаю, що актрисі вдалася роль не тільки тому, що вона їй подобається (цю насолоду відчуваєш разом з нею), а й тому, що в цьому образі — актуальність, проблематика і нерв нинішньої епохи. Персонаж несе на собі духу часу, що тягнеться від натуралізму теорії «склянки води» до хіппіанства сексуальної революції та до нинішнього прагматичного фемінізму.

Аби ж звернути увагу на центральний персонаж, Віталій Малахов та сценограф Сергій Шевцов дуже вдало розмістили основний ігровуй майданчик Ружковського — Дона Жуана справа в глибині сцени в напівфас до рампи. Саме так поставили величезне «вольтерівське» крісло цнотливого Дона Жуана. Погляд європейця зазвичай йде зліва направо, так, як він звик читати, а тому глядач, хоче того чи ні — впирається у театрально-золотий, аж бароковий «трон», звідки з усією притаманною йому майстерністю сценмови виголошує промови Ніколай Рушковський. При цьому актор красиво розлягається в запропонованому красивому кріслі, кладе руки на підлікотники, шляхетно розслаблює кисті, демонструючи фальшиві перстні, потім встає, за всіма правилами класичної акторської школи змінює пози героя-коханця шляхетного походження, одягнутого в красивий костюм. Типовий буржуазний театр. Ця вистава — ніби підручник з акторської майстерності, написаний вживу актором Ружковським та режисером Малаховим для прибічників цього театрального напрямку. Підручника на тему «Як добре поставити й зіграти добре зроблену п’єсу». Бо драматургія Анатолія Крима — то «добре зроблені п’єси», незважаючи на те, що критику такий театр і такі п’єси давно вже набили оскому.