Виступ І.Миколайчука в програмі «Студентська година». Чернівецьке ТБ. 1966

Обличчя українського

кінематографа

Серед холодного дощового літа прийшов неповторний день 15 червня. Про відзначення ювілею знаменитого буковинця, що став символом українського поетичного кіно, на державному рівні не йшлося. Україна півроку була зайнята виборами парламенту і створенням коаліції демократичних сил, тому їй не світочів української нації. Однак напередодні пам’ятної дати Чернівці облетіла звістка: на день народження до Івана Миколайчука їдуть його друзі й побратими, добрі знайомі та щирі шанувальники, щоб схилитися в пошані його рідній Чорториї, причаститися від геніальної української душі.

Чернівецька обласна наукова універсальна бібліотека ім. Михайла Івасюка підготувала книжкову виставку «Образи душі, ролі серця — сценарії життя», де були представлені також книги київського науковця, редактора журналу «Кіно-Театр», викладача кафедри культурології Києво-Могилянської академії Лариси Брюховецької. Це дослідження про фільми, створені митцями-українцями, які не перейшли у «світ імперської культури», а попри всі утиски радянської влади, сформували національний напрям у кіномистецтві. Книги «Поетичне кіно. Заборонена школа» (2001), «Приховані фільми. Українське кіно 1990-х» (2003), «Іван Миколайчук» (2004) вийшли в «Бібліотеці журналу «Кіно-Театр». До Чернівців вона привезла свою нову роботу під назвою «Кіносвіт Юрія Іллєнка». Гостя подякувала буковинській землі, яка народила актора незвичайної вроди, великого таланту і високого духовного світу, чиє обличчя стало символом українського кінематографа. Він привніс у кіно багату народну культуру свого краю, завдяки чому світ пізнав найчарівніший куточок України. Якщо українському поетичному кіно найбільше прислужилися відомі режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко та Леонід Осика, то Іван Миколайчук був натхненником фільмів, які вони знімали і які стали класичними мистецькими творами.

Він учив любити Україну

Під час вечора в Чернівецькому українському музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської про Миколайчука говорили люди різних творчих професій. Наш земляк відіграв консолідуючу роль в українському культурному просторі — мав друзів серед художників, поетів, композиторів, письменників, що належали до найталановитішої частини інтелігенції. Сьогодні вони через 19 років після його відходу не змирилися з цією трагічною втратою. Народний артист України Іван Гаврилюк волів би, щоб краще не було цього ювілейного вечора, добрих книг і фільмів про красного чоловіка, якому судилося складне життя. Краще б він жив, писав сценарії, знімав фільми. Гордого і мужнього митця знищила злочинна комуністична система, яка будь-якою ціною намагалася стерти національні ознаки народів, що населяли простори колишньої імперії. Вона боялася Івана Миколайчука — занадто багато бачив, занадто багато розумів. І по нинішній день немає в українському кінематографі другого такого Івана...

Голова Держслужби з кінематографії України Ганна Чміль справедливо зауважила, що у кожного – Івана Гаврилюка, Федора Стригуна, Лариси Брюховецької, Людмили Лемешевої – свій Миколайчук. Але спільним для всіх є Миколайчук як носій народного духу, духовного досвіду, закодованого у звичаях, традиціях і обрядах. Він його матеріалізував у вчинках і діях героїв, яких зіграв на екрані. Через цей духовний досвід кожен шукає дорогу до себе, свою приналежність до нації та до народу, який за будь-яких умов народжує геніальних і талановитих. Народна артистка України Неоніла Крюкова розповіла, що завдяки Іванові Миколайчуку стала українкою. Будучи студенткою першого курсу театрального інституту, плакала, побачивши під час демонстрації портрет маленького Леніна. Після знайомства з Григором Тютюнником, Іваном Миколайчуком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським її душа почала плакати над долею тих українців, яких нищила комуністична система. На її переконання, та система мусить відповісти не лише за голодомори та репресії, а й за смерть Івана Миколайчука, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, за те, що десятиліттями не друкували вірші Ліни Костенко. Пам’ятає вона кожну мить, пов’язану з Миколайчуком, який ніколи нікого не повчав, а міг ненав’язливо запитати: «Ти читала Стуса?». Він належав до тієї «малесенької шопти», яка не давала українцям забути Україну в повсякденному житті й на знімальному майданчику. Він найбільше мріяв про те, щоб та Україна постала...

Вже двічі на ювілеї Івана Миколайчука народний артист України Федір Стригун забував удома святковий одяг. Тож вирішив, що то його давній товариш так покепкував над ним. «Я дуже сварливий чоловік, — зізнався, — але мені жодного разу не вдалося посваритися з Іваном. Мабуть, тому, що в ньому жила любов. Іван любив тата й маму, своїх братів і сестер, любив Чорторию і Марію, Буковину й Україну, Іван любив світ. Він вчив любити й умів любити, бо так його Бог сотворив... Якщо, бувало, хтось заїкнеться, що сподобалася якась його річ, тут же знімав і віддавав... Хоч я старший від нього на два роки, але він навчив мене ні за чим не жаліти. Він це так дивно пояснював. Казав, що чим більше віддавав людям, тим більше збагачувався сам... Ми щасливі, що жили тоді, коли творив Іван. Особливо щасливі ті, які мали дотик до нього, чули його, бачили, розуміли. Він уже став легендою українського народу, пророком, який показує нам, куди треба йти. А йти нам треба до любові...

Гарно і схвильовано говорили учасники того кіномистецького вечора. Лише вірна дружина Івана Миколайчука Марічка промовила усього кілька слів, бо невимовне хвилювання огорнуло її. Вона вперше ступила на цю сцену у 16-річному віці. Тут вони зустрілися з Іваном, покохали одне одного.

Найсумніша книга життя

Притягальну магію родинної хати Івана Миколайчука в Чорториї пізнали всі, хто хоч раз зайшов до неї. Чи тоді, коли Іван був живий, чи тоді, коли його не стало. Друзів вражала Іванова любов до того чарівного сільського простору, з якого починалася його Україна. Тому зранку на день народження до Івана в Чорторию попрямував великий білий автобус із гостями. Йшов проливний дощ, вимиваючи до блиску асфальт, придорожні дерева й траву. Кажуть, Іван мріяв, що колись заставить столами всю дорогу від Чернівців до свого села й пригощатиме всіх людей. А земляки не спромоглися меморіальну хату пошити житньою соломою, покажчик встановити біля бічної вулиці, що веде до оселі, в якій зросла гордість і слава України.

Лише Іван Миколайчук прихилив для нас благодатне українське небо. Тільки він може прилітати до сущих в Україні найпрекраснішим білим птахом з-за того небокраю, звідки немає смертним вороття. Лише його безмежна в своїй любові душа могла відвести чорну дощову хмару від родинного подвір’я, на якому зібрався люд, щоб з Божою молитвою попросити для нього вічної пам’яті й вічного спокою. Нараз стало світло й гарно. Місцеві аматори та музики розмістилися біля калини, що заквітчала скромний пам’ятник неподалік старої дерев’яної хати в Чорториї. У Чернівцях пам’ятника Івану Миколайчуку немає, хоч уже лунають пропозиції його встановити.

Під час святкових ювілейних заходів згадували, що Івана Миколайчука запрошували до Голлівуду. Він прославив би Україну на весь світ, якби поїхав до Америки, але запрошення прийшло в Москву, а в Держкіно СРСР зуміли його приховати. Та не змогли перешкодити великому митцю знятися в «Тінях забутих предків», які стали найтитулованішим українським фільмом. Неспроста у Верховинському районі, де проходили його зйомки, гуцули створили Музей фільму «Тіні забутих предків». У буковинських Розтоках було знято «Білий птах з чорною ознакою», але у цьому селі музею поки що немає.

Не хотілося від’їжджати зі святої чорторийської землі. Грали музики, співали аматори, журналісти та цікавий місцевий люд розпитували Марічку Миколайчук, Ніну Матвієнко, Федора Стригуна, хоча майже всі гості виступили перед ними і сказали своє слово про Івана Миколайчука. Знову почало накрапати з небес. Марічка пожартувала, що її коханий чоловік втомився тримати хмару. Розповіла, що вранці по дорозі до села просила: «Іване, ти бачиш, скільки людей їде до тебе на день народження. Зроби так, щоб не було дощу...»

Прем’єра документального фільму «Іван Миколайчук. Книга життя», який створила творча група під керівництвом Василя Ілащука на студії телевізійних ексклюзивних фільмів «Степ», відбулася в Чернівцях в кінотеатрі, який носить ім’я великого українця.

Про Івана Миколайчука створили фільми Василь Вітер («Іван Миколайчук. Тризна»), Анатолій Сирих та Людмила Лемешева («Іван Миколайчук. Посвята»). Василь Ілащук запропонував розповідь, йдучи за мудрою порадою свого героя, який чи то примарився йому, чи справді сказав: «Хлопці, що ви страждаєте? Чим простіше, тим цікавіше...». Хлопці приїхали в Чорторию, зайшли в родинну хату, поговорили із сестрою Фрозиною, розшукали Іванову вчительку, щоб відтворити ту атмосферу, в якій виростав майбутній майстер кіномистецтва. Іван Гаврилюк, Федір Стригун і Марія Миколайчук найбільше знали Івана, були свідками його творчого сходження і вимушеного безробіття. Говорить у фільмі й сам Миколайчук (цей документальний кінозапис – розповідь про «Вавилон ХХ» – знайшов в архівах Тарас Ткаченко).

Чи вдався фільм? Якщо документальна кінорозповідь пройняла навіть не особливо сентиментальних людей, якщо Марічці Миколайчук хотілося встати зі свого місця і підійти до екрана, ніби до живого Івана, якщо по закінченні фільму довго не полишав сум за непоправною втратою, то хіба це не відповідь на запитання?! Кожен талант потребує праці й визнання, а радянська влада десять років тримала відомого на весь світ митця без роботи. Вона не дала йому зіграти найкращі ролі, написати найкращі сценарії, поставити найкращі фільми. Коли ж нарешті в незалежній Україні заговорить його духовний спадкоємець і почне відроджувати справжнє українське національне кіно?

Чернівці