Микола Мерзликін (в центрі) у фільмі «Тут нам жити». Режисер Анатолій Буковський. 1972

Микола Іванович Мерзликін був широко освіченою і духовно багатою людиною. У нас час, коли широкому загалу гучно рекламують і нав’язують бездарних і фальшивих кумирів, було щось протиприродне в тому, що відома людина, актор і режисер, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка, залишається скромним, без найменшого натяку на саморекламу чи хизування своїм талантом. Коли пишуть про українських шістдесятників, забувають згадати про вистави «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого в Київському українському драматичному театрі ім. І.Франка (1968) та «Чортів млин» І.Штока і Я. Дрди (1969) у Театрі юного глядача, які поставив Микола Мерзликін. А вони, розкуті й оригінальні, тоді стали подією.

Він багато поставив своєрідних вистав, але Шевченківську премію дістав за «Пастку для відьми» (1999). «Хрестоматійні персонажі «Пастки для відьми» І.Щербакова (написана за мотивами опери К.Стеценка «Івасик-Телесик»), — зазначено у збірнику «Шевченківські лауреати», — виведено музикою і режисурою на узагальнений рівень, у чому проглядають традиції театру масок Comedia de l’arte, до певної міри українського шкільного театру. Режисерська майстерність Мерзликіна у побудові мізансцен і цілісної драматургії опери відтворює світ реальний і світ фольклорно-фантасмагоричний у їх казковій єдності. Безперервна круговерть подій, що ні на мить не зупиняються, гротесковість, легка іронічність, гумор, а подекуди й пародійність на оперні штампи розкрито авторами в музиці і лібрето, підсилено у режисерській концепції, що наближає твір до жанру української опери-буф».

Як режисер від Бога він відчував людей, вгадував і розгадував їх. Я давно знала це ім’я, цінувала Мерзликіна-кіноактора, що в 1970-х уособлював порядних, вольових і цілеспрямованих героїв у фільмах «Тут нам жити». «Небо-земля-небо» та багатьох інших, але менше знала як режисера, оскільки, як уже мовилося, його вистави, що ставали окрасою того театру, де він їх здійснив, й надовго залишалися в репертуарі, не були розрекламовані. Особистим знайомством завдячую нашій авторці Нонні Стефановій, яка тримала нас в курсі справ свого навчання в театральному, в майстерні Миколи Івановича. Якось вона запросила працівників нашої редакції до театрального інституту, у корпус, що на Хрещатику, подивитися їхню, тобто студентів з телевізійної режисури, курсову роботу. Цю роботу — «І мертвим, і живим...» за Шевченком — вони вже з успіхом показали в Державному музеї Тараса Шевченка. Скромна, без декорацій і якихось особливих режисерських прийомів вистава. Проте нас усіх вразила щирість переживання студентами твору Те, майже втрачене, що здатне об’єднувати людей поза усіма іншими факторами і резонами. Ми якось навіть уже відвикли від такого, а тим більше серед молодих, в яких «приколи» остаточно витіснили таку людську якість. Класичний, безліч разів чутий шевченківський текст не піддається раціональному перевтіленню, а тільки переживанню. Побачене зворушувало ще й тому, що контрастувало з навколишньою дійсністю.

Схвильована і розчулена, я звернулась до педагога — «Як вам вдалося їх розворушити, запалити?» Він пояснював: для цього не треба особливих зусиль — просто поштовх, щоб вони самі повірили в те, що вимовляють. А щоб це було природніше, то він порадив їм самим пошити оті білі сорочки. Це також зобов’язує до відкритості. Й додав: «Мої студенти — не знаю, скільки вони ще «терпітимуть» Тараса Григоровича (його я нав’язав їм). Але над цим геніальним твором вони працювали захоплено. І самостійно, я не втручався...»

Так, у цьому була й певна доза чаклунства. Але ж на те й мистецтво – тут без чаклунства ніяк не можна. Мабуть, Миколі Івановичу було приємно, що ми перейнялися цією виставою. Він зробив нам щедрий подарунок — наніс візит до редакції.

Ми якось відразу духовно порозумілися, виникло відчуття, що з цією людиною ми налаштовані на одній мистецькій і світоглядній тональності. В мене щось подібне було у спілкуванні з кінорежисером Леонідом Михайловичем Осикою, який з першої зустрічі полонив дотепністю, розумом, добротою і людяністю, тому не дивно, що хотілося перебувати в цій аурі, слухати його, хоча така нагода випадала дуже рідко.

Микола Іванович, як і Леонід Осика, також киянин і також почав свою творчу діяльність в середині 1960-х. Отож, навідавшись до нас, він розповідав нам усе про все, і слухати було надзвичайно цікаво. Він пригадував вистави «Сто тисяч» і «Чортів млин», які мали широкий розголос. Але нічого не говорив про себе, згадував талановитого актора Володимира Тадейовича Олексієнка, який органічно зіграв Калитку, захоплено розповідав про нього і як про актора, і як про людину. Той тоді працював у Київському ТЮГу, а після цієї ролі перейшов у штат Київської кіностудії ім. О.Довженка.

І ще прийшов якось, тоді я вирішила вже записати на диктофон його розповідь — про нього, і про його студентів (надрукована в «Кіно-Театрі» 2003, №5). Але всупереч усім правилам, замість себе, він розповідав про Тараса Шевченка, про те, як він до нього наближався. Згадав свого шкільного учителя-інтелігента, згадав про своє навчання в інституті, як читав там «Русалку». З пієтетом говорив про свого педагога Михайла Поліевктовича Верхацького. А потім почав читати Шевченка. Я сиділа навпроти і в мене мимоволі виступили сльози. Ніби нічого особливого в тому читанні й голос дещо глухий, навіть хриплуватий... Справді, це було так далеко від концертно-піднесеного, пафосного виконання. Та це був, очевидно, найпряміший контакт з геніальним автором. До такого треба йти довго, такому важко навчитися, тому що цього не навчишся без духовного багатства й чутливості.

Аби згладити своє збентеження, я запитала, чому він не читає Шевченка на сцені, для широкої аудиторії, чому не записує для радіо? Він не відповів. Можливо, це були нетактовні запитання, адже він не з тих, хто пропонує себе. А тим більше, кому пропонувати, якщо ті, в чиїх руках широка аудиторія, зовсім інше цінують?.. А, можливо, для нього важливішим був отакий інтимний контакт з цією безсмертною поезією.

Через якийсь час я з великою радістю відвідала поставлену ним спільно з Віталієм Савчуком студентську виставу — «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Вона вся іскрилася, студенти купалися в своїх ролях. Аудиторія була переповнена і я тішилась цьому взаємному порозумінню автора п’єси, педагогів Миколи Мерзликіна та Віталія Савчука і їхніх студентів-виконавців. Як легко й радісно вони грали! Й так само легко й радісно було це сприймати. І наскільки ж актуальна річ!

Ось так я стала шанувальницею його його таланту. Слава Богу, йшли вистави Миколи Івановича в очолюваному ним Київському дитячому музичному театрі. Подивилась «Ріголетто» Дж.Верді, двічі ходила на моновиставу Віталія Савчука «Заметіль» за Олександром Пушкіним в супроводі музики Георгія Свиридова у виконанні симфонічного оркестру. Там була акторська магія, кожне мовлене актором слово заворожувало досконалістю. Савчук просто й органічно перевтілювався у всіх персонажів твору, в тому числі й заметіль, хоча сам не рухався з місця і не міняв костюму. Магія читання, точніше, проживання його в образах, помножена на чарівну музику, приносило насолоду. Враження, що гра відсутня. І водночас яка це була блискуча гра!

Потім я висловлювала Миколі Івановичу своє захоплення виставою і вмовляла його поставити ще щось із цим унікальним актором, хоча знала, наскільки далекий Савчук від такого поняття, як «слава», «зірковість». От-от, саме це! Вони тому й знайшли одне одного... Микола Іванович говорив, що вони задумали одну річ, що будуть працювати.

Ще через якийсь час Микола Іванович зайшов до редакції, сповнений радості, подарував мені книжку про свого улюбленого педагога М.Верхатського, випущену до його 100-річчя. Я мала намір написати про неї, а потім подарувати журнал Миколі Івановичу, але руки все не доходили. Це мій борг, який я не встигла сплатити, але про який пам’ятаю.

Микола Іванович хворів. Час від часу я запитувала про нього в Нонни Стефанової, переказувала вітання. Але постійні клопоти узурпували час і спілкування з ним, бодай по телефону, майже припинилося.

Його не стало. 26 червня театральна спільнота, його шанувальники, близькі і рідні прощалися з ним. Труна, всипана квітами, стояла на сцені його театру й оркестр виконував печальну класичну музику.

1 вересня 2006 року йому виповнюється 70 років. Він залишився у пам’яті як один із провідних театральних режисерів України. Залишився у своїх виставах, а кіноплівка увічнила його як актора. Він був талановитим учнем М.Верхатського і талановитим педагогом (про що засвідчили дипломні роботи – короткометражні стрічки його студентів), непересічною особистістю, безмежно доброю людиною.