Леонід Биков у фільмі «Доля Марини». Режисери Ісак Шмарук, Віктор Івченко. 1953

Про Леоніда Бикова написано досить багато, але для більшої частини його біографії вистачить кількох рядків. Саме для біографії, тобто життєпису, а не для творчості. Бо ця біографія являє собою пряму вертикальну лінію.

Свого часу він вступив на акторський факультет Харківського театрального інституту, закінчив його, залишився у Харкові, в театрі, був запрошений на Київську кіностудію, зіграв невелику роль у фільмі Віктора Івченка «Доля Марини», його відразу помітили глядачі, критики та режисери, досить скоро переїхав до Ленінграда, де вже присвятив себе кінематографу цілком. Вертикаль закінчилася.

У 1969 році, через 25 років після свого дебюту у «Долі Марини», він повертається до Києва. На постійне проживання. Його зараховують до штату кіностудії ім. О. П. Довженка.

Чому він так вирішив, сказати важко. Адже Ленінград став для нього майже другою батьківщиною. Квартира, робота, родина, слава — усе це було пов’язано з північною столицею. У сорок років зважитися на такі кардинальні зміни в житті не просто.

За десять років перебування у Києві, а це останні десять років його життя, Биков зняв три фільми і кінопроби. Як актор знімався тільки у власних картинах, тобто його акторська кар’єра закінчилася в Ленінграді. Був, правда, один проект Івана Миколайчука. Фільм про розвідника, який втратив пам’ять. Він погодився зіграти в ньому головну роль. Співпраця таких особистостей, як Биков і Миколайчук, обіцяла багато. Але такого фільму вже не буде. Биков повністю зосередився на власних задумах.

У Києві все виявилось не так просто, як, можливо, йому бачилося здалеку. Тільки через два роки він зняв свій перший київський фільм «Де ви, лицарі?» для телебачення. Якби не присутність на екрані самого Бикова, акторська майстерність якого завжди гарантувала безпрограшний результат, то про цю роботу можна було б і не згадувати. Биков-режисер помітно поступався Бикову-актору. І мимоволі думалось, а навіщо, взагалі, було переїжджати до Києва та відмовлятися від зйомок у фільмах інших режисерів.

Але у 1974 році на екрани виходить ще один фільм Бикова «В бій йдуть лише «старики», і картина дещо міняється. На Всесоюзному кінофестивалі в Баку фільм отримав одну з трьох головних премій. До того ж іще премія за краще виконання чоловічої ролі. Ці дві нагороди виводили фільм на друге місце у конкурсі. Перше, Гран-прі фестивалю, отримав фільм Василя Шукшина «Калина червона».

Наступний фільм «Ати-бати, йшли солдати» теж було знято на матеріалі Великої Вітчизняної війни. Таким чином, ці два фільми утворили своєрідну воєнну дилогію, за яку режисер отримав Шевченківську премію.

У наступному своєму проекті «Прибулець», за оповіданням Є.Шатько, Биков знову повертається до сучасності. Це мала бути фантастична комедія з колгоспного життя. Був написаний і затверджений у відповідних інстанціях сценарій. Потім почався і закінчився підготовчий період. Відбулися кінопроби. Акторський ансамбль не викликав жодних заперечень. Попереду були зйомки. Вся ця робота обіцяла вельми цікавий результат. Але наступного дня після затвердження кінопроб Леонід Биков загинув у автокатастрофі. Він пішов з життя 11 квітня 1979 року. Йому було 50 років і 4 місяці. І далі залишається додати тільки загальновідоме «... у розквіті творчих сил», що було чистою правдою.

Це, так би мовити, найбільш важливі факти життєвого шляху. Якщо ж розглянути цю біографію детальніше, то можна побачити, що акторська біографія Бикова суттєво відрізняється від режисерської. Як актор він починав в Україні, але найбільший успіх прийшов до нього у Ленінграді. На «Ленфільмі», він починав як режисер, але визнаним став в Україні. І треба сказати, що успіх у режисурі дався йому набагато важче, ніж у акторстві.

До своїх «Стариків» він прийшов не одразу. Бо що можна було зняти про війну у 70-х? Адже вже крокували по екранах світу «Летять журавлі», «Доля людини», «Балада про солдата», «Іванове дитинство». Всі ці фільми вважалися класикою, дістали найпрестижніші міжнародні кінонагороди. Стати в один ряд з ними годі було й мріяти. Професіонали поставились до фільму з упередженням. Вони побачили в ньому і поверховість, і вторинність.

Фільм врятували глядачі. Майже сорок п'ять мільйонів стали в чергу за квитками. Це зовсім не означає, що саме стільки людей в цій черзі було. Просто певна категорія глядачів ходить на фільм по кілька разів. В цьому випадку то були тінейджери. І це було дивно. Ну, зрозуміло, що фільм сподобався ветеранам війни, особливо льотчикам, ну, людям, які зустріли війну дітьми і саме такими, як герої фільму, пам’ятали своїх батьків, старших братів і сестер... Але підростаюче покоління 70-х, ці діти, які вже переписували на домашні магнітофони концерти зарубіжних ансамблів, що їх годі було почути й побачити в СРСР. Що привабило їх?

Один з героїв фільму А.Смирнова «Білоруський вокзал» каже, що на фронті все було ясно, тут ми, там вони, і перемога за нами. Ірвін Шоу в романі «Молоді леви» зауважив, що наближаючись до передових позицій, помічаєш, як людські стосунки стають простішими і довірливішими. Мабуть, це і є тема «Стариків», і саме це привабило молоде покоління. У 70-ті роки спостерігався помітний дефіцит довіри між людьми. І хоча молоді захоплювалися бітлами та рок-н-ролом, вони не побачили у фільмі вторинності. І стара воєнна пісня про зелений клен сприймалася з великим задоволенням.

У фільмі про війну сама війна на другому плані. Бо війна все одно кінчається, скільки б не тривала. Вічна тільки музика. І за це можна битися і навіть гинути. У цьому суспільстві молодих, де той, хто старший на рік, може вважати себе «старим», а ще трохи старші — це вже ветерани, правила співжиття подаються як норма ставлення людей один до одного. Бо це війна, де смерть чатує на кожного, і своїх друзів можна тільки любити і берегти. Тільки так можна вижити. Почуття тут ідеальні.

І саме на цьому ґрунті порозумілися молоді сорокових і сімдесятих.

Через деякий час він зняв «Ати-бати, йшли солдати». Цей фільм також став рекордсменом прокату. Але успіх фільму певною мірою був пов’язаний з тим, що його зняв саме Биков, і глядачі ніби побачили своєрідне продовження попереднього фільму. Проте для Бикова це була дуже корисна робота. Бо тут війна вже виглядала так, як її сприймали нащадки тих, хто воював, тобто як трагедія. Биков органічно поєднав такий погляд на війну з власним оповідальним стилем, насиченим гумором і цікавими подробицями воєнного побуту.

Його режисерський арсенал і збагатився, і вдосконалився, що помітно позначилося на кінопробах до наступного фільму, коли Биков нарешті повернувся до свого улюбленого жанру — комедії.

«Прибулець» — це робоча назва фільму. Жанр — фантастична комедія. Кінопроби — це перехідний етап від підготовчого періоду до зйомок. Але фільм так і залишився на цьому етапі. Не вистачило біографії. Автокатастрофа.

Якась зовсім необов’язкова поїздка, і от не витримало серце, якому довелось таки попрацювати у цьому нелегкому житті. Коли колеса його авто ще котилися по асфальту, водій за кермом вже не жив. Та машина не надовго пережила свого водія.

Власне кажучи, на цьому можна було б і закінчити розповідь про це недовге життя. Нам залишилися прекрасні ролі й прекрасні фільми, мистецьке свідоцтво, що людина не дарма з’явилася на цей світ і не дарма прожила відпущені їй роки. Але виникла одна обставина. Минуло не так багато й часу після катастрофи, як з’явився з якогось небуття документ, який і досі у побуті називають заповітом Бикова. З цього документа випливало, що Леонід Биков покинув цей світ з власної волі, тобто автокатастрофа була не трагічним випадком, а свідомим вчинком її жертви. В «заповіті» Биков з притаманним йому гумором навіть писав про те, як саме треба його ховати. Так що й сумнівів, що його написав саме Биков, бути не могло. Власне кажучи, це був лист, адресований одразу двом. Івану Миколайчуку та Миколі Мащенку. І це також викликало довіру до його змісту. Разом з Мащенком вони навчалися ще у Харківському театральному інституті, з Миколайчуком вони були близькими друзями. Цей лист потрапив до рук Миколайчука після похорону, той прочитав його у неширокому дружньому колі та віддав Мащенку. Мащенко, другий секретар Спілки кінематографістів, відніс листа до ЦК партії, де лист і залишився. Зміст його вважався таємницею. Проте нешироке коло, ознайомлене із «заповітом», ставало дедалі ширшим, секрет, який знають двоє, вже не є, як відомо, секретом. Але яким би широким це коло не ставало, вважалося, що таємниця залишається таємницею. Бо, казали один одному майже пошепки, якщо вона перестане нею бути, то це якось зашкодить осиротілій родині. Як саме ніхто не знав, але у це вірили. У народі велика довіра до таємних документів.

Час йшов, у країні почалися суттєві зміни, і таємниця перестала бути таємницею. У 1996 році вийшла збірка спогадів про Леоніда Бикова, де цей «заповіт» було оприлюднено. І тоді його зміст став викликати певні сумніви.

Спитаємо себе, а чи варто взагалі торкатися цієї теми? Людини вже немає, і змінити тут щось неможливо. Та хоча минуло більш ніж чверть століття, тема смерті Бикова постійно виникає у різних спогадах та роздумах про його життя і творчість. Людина завжди хоче знати правду, а різні версії про його смерть цю правду ніби приховують. Що там сталося, як воно було насправді?

Отже, спочатку. У 1969 році Биков переїхав до Києва і став штатним працівником кіностудії ім. О.Довженка, де дебютував у фільмі «Доля Марини». І через 25 років все було, як і тоді. Всі корпуси були на місці, сад, який посадив Довженко, вкривався білим цвітом навесні, а восени дарував людям яблука і знайомі ще з 1954 року люди траплялися на кожному кроці.

Та студія була вже іншою. З того моменту, як Сергій Параджанов зняв «Тіні забутих предків», почався новий відлік часу. Студія досить стрімко почала випливати із затишної гавані провінційності на велику воду світового кіно. «Українське поетичне кіно» вже існувало, і це був абсолютно самостійний кінематографічний феномен. Така собі незалежна кінотериторія, що існує за власними законами. Територія була не дуже велика. Бо окрім «поетичного кіно» на кіностудії знімалося багато інших фільмів, як і на будь-якій радянській студії.

До поетичного кіно Биков поставився з цікавістю і повагою, та воно було не для нього. Він прагнув іншого. Як актор він зніматися припинив, а його режисерські досягнення були досить скромними. Він опинився у ситуації, коли напрямок його творчого шляху визначився не досить чітко. І перша його робота на студії, телефільм «Де ви, лицарі?», нічого в цій ситуації не змінила.

Ситуацію поміняли «Старики». Успіх цього фільму, фестивальні призи і дипломи були фактом втішним і для Бикова, і для студії. Таких успішних фільмів про війну на студії ще не було, її творча палітра збагатилась, приємно було, що саме тут, після повернення в Україну, Биков остаточно відбувся як режисер і зняв свій поки що кращий фільм. І хоч спочатку не всі цей фільм сприйняли, та життя переконало всіх.

Але в тому ж таки році, коли фільм отримував свої фестивальні нагороди і тільки починався його глядацький тріумф, було заарештовано Параджанова. Найвищому начальству доповіли, що з так званим поетичним кіно покінчено. Кожний, хто був до цього кіно причетний, мав усі підстави чекати неприємностей, і багато хто дочекався. І якось само собою виходило, що успіх фільму «В бій ідуть лише старики», ніби й підтверджував доброчинність того, що українське кіно позбавившись того хибного напряму, пішло вперед правильним шляхом. Биков же вважав, що він усе робить з власної волі. Якщо щось не вийшло, то він перш за все звинувачував самого себе, а якщо траплявся успіх, то сам собі й завдячував. А тут якось так виходило, що його без нього й оженили. Ніхто його, безперечно, навіть подумки ні в чому не звинувачував. Биков взагалі був взірцем порядності, але сам він, мабуть, про це думав.

І цим, найімовірніше, можна пояснити той факт, що він не поспішав з наступною роботою, відстань між двома його воєнними фільмами три роки. 1974 — 1977. Биков не шукав сценарій «Ати-бати йшли солдати». Сценарій сам знайшов його. Та режисер не одразу погодився знімати цей фільм. Він прагнув повернутися до свого улюбленого жанру — комедії. Заради нього він і прийшов у режисуру. Чи то матеріалу для комедії не знаходилось, чи там, нагорі, дуже хотіли побачити ще один воєнний фільм у його виконанні, і, може, саме тому й не знаходилось комедійного сценарію, але цей фільм Биков все ж таки зняв, хоча перед тим він знаходив і пропонував багато літературного матеріалу і не тільки комедійного. Та він ніколи про це не жалкував, бо сценарій був не гірший, ніж у «Стариках», фільм мав успіх, і ця робота тільки вдосконалила його режисерську майстерність.

Час ішов. «Ати-бати...» вийшли на екрани. Звільнили Параджанова. Биков нарешті взявся за комедію. Почалася робота над «Прибульцем». Спочатку у нього були певні сумніви щодо того, як саме це треба знімати. Потім він знайшов потрібний стилістичний ключ, і кінопроби блискуче підтвердили, що режисер зробив правильний вибір. А далі автокатастрофа, і через короткий час поява цього не зовсім зрозумілого «заповіту». Тобто спочатку цей документ не виглядав незрозумілим. Всім було ясно, що відчувала людина, коли писала, яким має бути її власний похорон. І якщо і була тут якась нелогічність, ніхто на це не звертав уваги.

Але також було зрозуміло, що Биков, якщо він це писав, не звертався до мільйонів своїх глядачів. Він писав конкретним людям приватного листа, в якому сповіщав про свою останню волю. І все. Він зовсім не прагнув його оприлюднення. Листи видатних людей часто видаються. І, можливо, існують листи Бикова, які варті того, щоб їх надрукувати. Але чому цей випередив усі інші?

От, скажімо, він просить друзів допомогти його родині продати машину, щоб у неї були хоч якісь гроші. А з часом, вдало відзнявши кінопроби, розбиває цю машину вщент. Чи не краще було б знайти якийсь інший спосіб здійснити свій намір? Це не сумнівний жарт. Биков був людиною, яка для стороннього погляду просто не мала недоліків. Його стосунки з людьми, норми його суспільної поведінки виглядали бездоганними. Він, правда, багато палив. Та це було його єдине слабке місце. Більше якихось пристрастей, які б змушували його робити у житті хибні кроки, не спостерігалось. Він любив свою справу і свою родину. Родину більше. І якщо він вже так про неї турбувався, не один рік тримаючи в голові свій намір, то він, мабуть, зняв би фільм, отримав постановочні (а це чималі гроші) і не розбивав би машину. І чому взагалі він передавав свого листа через сторонніх людей? Досить було зателефонувати з лікарні Миколайчуку, щоб той навідався до нього. Чому він не поцікавився, чи отримав той листа?

Як будь-який талановитий митець Биков був внутрішньо вільною людиною. А вільна людина завжди непередбачувана, бо робить вона тільки те, що їй підказує власне сумління. На вже згадуваному Всесоюзному кінофестивалі пішли чутки, що головний приз буде вручено фільму Бикова. Коли він про це дізнався, то пообіцяв відмовитися від нагороди на користь фільму Шукшина «Калина червона». Це було справедливо з будь-якої точки зору. І Биков не міг вчинити інакше.

Він втілив на екрані багато дуже популярних образів. Всі вони говорять його голосом і усміхаються, як він. В кожному з них є частка його особистості. Але від кожного з них його, зрозуміло, відділяє певна відстань. Більша чи менша. Найбільше, мабуть, схожий на самого Бикова капітан Титаренко, який воював за справедливість і за велике мистецтво. Він міг загинути або перемогти, але не кинути поле бою. Так, у Бикова були труднощі з втіленням своїх задумів. Він щось пропонував, а його пропозиції відкидались. Іноді брутально. Досить згадати історію зі сценарієм «Не стріляйте у білих лебедів». Сценарій вже був майже прийнятий, а потім його заборонили, фактично без пояснень. І що? Биков продовжував шукати і знаходити можливості для творчої праці. Так робили всі. Всі пройшли через систему заборон. Заборони тоді були обов’язковою умовою творчості для кожного талановитого митця. В ті часи всі знали напам’ять, що можна пропонувати, а що — ні. І коли забороняли якийсь сценарій чи клали на полицю фільм , то не тому, що там було щось, що підлягало забороні, а так, про всяк випадок, щоб пам’ятали і не забували. Від усіх цих заборон можна було, безперечно, впасти у відчай, але ж до певної міри.

Його найближчому другові Іванові Миколайчуку було заборонено не тільки знімати, але й зніматися. І що? Іван не здався і дочекався таки свого. Як режисер, зняв два фільми.

Після «Тіней забутих предків» Параджанову десять років не давали в Україні знімати, потім посадили в тюрму, потім випустили з тюрми, але заборонили в Україні жити, потім знову заборонили знімати — вже в Грузії. Та він все ж таки дочекався свого і зняв ще не один фільм.

Тарковський усі 60-ті роки, з 1961 до 1971, працював над своїм фільмом «Андрій Рубльов». Так, у це десятиріччя йому один раз поталанило — він зняв «Іванове дитинство». А так тільки «Адрій Рубльов». Були якісь непотрібні претензії, вимоги, рекомендації. І Тарковський боровся за кожний метр, відстоював, переробляв і знов відстоював. Скільки людей за цей час, здобувши кіноосвіту, почали знімати, і дехто з них навіть випередив Тарковського за кількістю стрічок, а він все переробляв і відстоював. І дочекався свого. Ми побачили ще не один його фільм. А він же був людиною дуже вразливою.

А улюблений митець Бикова Шукшин! У 1964 році він зняв свій перший повнометражний фільм, а через десять років останній. І життя скінчилося. Та всі десять років він «пробивав» свою мрію — «Степана Разіна». Він пішов з життя буквально за один крок від втілення найзаповітнішої мрії. Але ж він чекав і добивався.

Десять останніх років свого життя Биков прожив в Україні, і всі ці десять років він йшов тим же шляхом, що й інші.

Що підтримувало всіх цих людей? Відповідь проста: творчі задуми, які вони, незважаючи ні на що, мріяли перетворити у фільми. Якщо ближче ознайомитись з біографією кожного з них, можна побачити, які прекрасні у них були задуми і яких видатних, без сумніву, фільмів ніколи вже не побачать їхні шанувальники.

...Було холодно. Чи то пізня осінь, чи рання зима. Хто бував у головному корпусі кіностудії ім. О.Довженка, той пам’ятає цей довгий-довгий коридор з вікном у торці. Чиї тільки ноги не залишили там своїх слідів! Якби стіни мали вуха і пам’ять, то скільки б вони зберегли великих задумів, здійснених і не здійснених. Зручне було місце, щоб постояти, поговорити, помовчати, подумати, покурити.

Ми зійшлися там з Биковим абсолютно випадково. І розмова наша була про якісь виробничі негаразди, адже режисерам завжди чогось не вистачає. А без цього, хай це буде навіть перука для героїні другого плану, подальша робота просто позбавлена сенсу. Про щось таке ми й розмовляли. Потім тема вичерпалась, і ми палили мовчки.

Після паузи, без будь-якого зв’язку з попередньою розмовою, Биков спитав, як на мою думку, чи погодиться дружина Шукшина на екранізацію повісті-казки «До третіх півнів». Я сказав, що тут питань немає, але як це зняти, я не уявляю. Казка. Суцільна умовність. Якщо знімати її як зазвичай знімаються казки, то пропаде вся привабливість шукшинського підтексту. Безумовно, у цій казці схований фільм. Але який? Про це знав тільки Шукшин. Його вже, на жаль, нема. Та все одно невдячна це робота відтворювати копію того фільму. А з іншого боку, не знаючи, що ж автор мав на увазі, можна зіпсувати класну річ.

Биков сказав, що я неправий. Була б справжня література! Казкова умовність у Шукшина — прозора. Адже підтекст, про який я так турбуюсь, він весь у словах. Головне діалог. Знімати треба так, щоб зображення тільки посилювало енергію діалогу. От, скажімо, бібліотека, де сидять всі ці літературні герої, які посилають Івана до Мудреця за довідкою, що він, Іван, не дурень. Тут нічого міняти не треба. Потім Іван йде лісом, заходить у халупу на курячих ногах, зустрічається з Бабою-Ягою та її дочкою. Шукати якусь умовність і не треба. Вона вже є у казкових іменах.

Тут я нагадав Бикову, що далі прилітає майбутній зять Баби-Яги, Змій-Горинич. У нього, як відомо, три голови, які він просовує через вікно всередину хати. Як бути з ним?

Биков сказав, що і тут можна знайти вирішення. Треба тільки подумати. Опудало Горинича можна навіть показати тільки на одну мить, а потім, у хаті, його три голови перетворюються на трьох людей, одягнутих однаково, але з певними відмінностями, відповідно до характеру кожної. Таким чином, з’являється додаткова барва в образі. Виходить, що донька Баби-Яги виходить заміж за цілий чоловічий гарем. Можна придумати ще щось. Головне зберегти сенс кожної репліки, всю її дотепність.

Він став переді мною, обличчя його зробилося якимось дивним і неприємним, і він, як Горинич Івану, сказав, щоб я заспівав який-небудь романс. Тієї ж миті вираз обличчя змінився, і він, вже як Іван, відмовився. Почалося сперечання. Врешті-решт Іван змушений був погодитися.

Потім Биков не проспівав навіть, а просто проказав перший рядок романсу про Хаз-Булата, потім додав, що Горинич навіть пустив сльозу, бо, як усі тирани, був сентиментальним, потім сказав, що дружина Хаз-Булата віддалася молодому коханцю, і тут Горинич зупинив спів.

Далі Биков сказав, що починається обговорення тексту, і цей процес, мабуть, мені знайомий. Треба зауважити, що текст Биков знав дуже добре, майже напам’ять. В сцені було задіяно багато персонажів. Адже тільки Змій-Горинич був, як кажуть, три в одному, кожна голова — це окрема особа, зі своїм характером, та Баба Яга з дочкою, ну, і сам Іван. Шість різних характерів, і їхню відмінність Биков демонстрував, майже не змінюючи голосу, однією мімікою. У кожного з них була своя думка щодо тексту романсу, так що обговорення проходило жваво й емоційно. Перша голова, найбільш ліберальна, щиро хотіла поліпшити пісню, викинувши з неї аморальну згадку про коханця заміжньої жінки. Іван відмовлявся це зробити, наполягаючи на тому, що з пісні слова не викинеш. І Биков, то як Іван, то як Горинич, майстерно грав страждання кожного з них через те, що співрозмовник такий тупий. Горинич, все ще дуже розчулений, запитав, що там у пісні далі. Але далі було таке, що Горинича просто охопив відчай. Молодий коханець жінки старого Хаз-Булата вбив останнього варварським способом. Взяв та й відрубав йому голову. Це вже було зовсім неприпустимо. Адюльтер ще куди не йшло, але вбивство... І, головне, на цьому пісня закінчувалася. Вже нічого не можна було виправити. Горинич почав вимагати, щоб Іван придумав іншу кінцівку у цій історії. Іван, звичайно, відмовився. У повітрі зависла якась недобра пауза.

З усіх трьох голів Горинича перша була найбільш просунута з питань мистецтва. Вона навіть співчувала Івану. Нарікаючи на те, скільки треба сил і нервів, щоб просвітити таких от Іванів, вона намагалась напоумити його, доводячи, що такий зміст пісні — це просто дурна естетика. Та дарма вона старалася. Іван затявся.

Виникла друга недобра пауза. Биков замислився. Та розчулення у Горинича ще тривало, і він надалі шукав консенсусу. Результатом цих пошуків стала зроблена Івану пропозиція станцювати. Не хочеш, мовляв, співати, затанцюй. Та Івана вже понесло. Мало того, що відмовився, але й повівся по-хамськи. Сказав, що танцювати вміє, але не буде. Не хоче і все.

Бідний Горинич був просто змушений вдатися до вольового рішення. Сказав, якщо Іван зараз же не затанцює, то просто звідси не вийде. Іван нарешті зрозумів, що жарти закінчилися.

Тут Бикову довелося відіграти третю недобру паузу. До цього була гра словами, але слова скінчилися. Та й що можна було сказати? Він подивився мені в очі, й у погляді цьому було презирство й безвихідь. Потім подивився у вікно за моєю спиною, підняв високо руку, опустив її і зробив якийсь невловимий рух ногами, позначивши таким чином танець. І майже одразу жалібним голосом попросив Горинича відпустити його.

І тут я побачив справжнє обличчя цього змія. Він назвав мене свистуном і шмакодявкою, а потім спитав, що я тут із себе корчу. В Івана слів не було.

Він, мабуть, дійсно не вийшов би з хати, але Горинич прилетів до своєї нареченої не смажити таких от Іванів, а займатися зовсім іншими справами. Тому він наказав Іванові стати обличчям до дверей і попередив, що той зараз вилетить звідси зі швидкістю звуку. Іван, щоб залишити за собою останнє слово, не погодився з таким визначенням швидкості, зауваживши, що вона завелика. Та Горинич, вже, мабуть уявляючи собі принади нареченої, не наполягав: як вийде, так і вийде. Й Іван вилетів.

Це було дуже смішно, адже Биков, окрім тексту, ще вставляв репліки від себе, акцентуючи на абсурдності ситуації. Я чесно визнав, що був неправий і що в такій інтерпретації у майбутнього фільму є всі підстави перевершити глядацький успіх «Стариків». Бикова мої слова не здивували. Він запитав, чи пройде такий сценарій. Я так само чесно відповів, що у житті все буває. Вже була відома думка московського начальства, що Шукшина і так забагато. А наше провінційне проти цього ніколи не піде. А якщо спробувати в Москві? Я сказав, що цей парадокс може спрацювати. Шукшин не так давно пішов з життя. Його твори видавали такими тиражами, про які він за життя і не мріяв. Посмертно він став лауреатом Ленінської премії. Хто його знає, може, щось і вийде.

Потім ми ще трошки поговорили про майбутній сценарій. Складалось враження, що Биков усе продумав. Ми розійшлися, домовившись повернутися до цієї розмови пізніше.

Та повернутися не довелось.