Сцена з рок-опери «Одвічна пісня» за твором Янки Купали. Режисер Сергій Кавальчик. Театр білоруської драматургії. Мінськ

Низку театральних фестивалів минулого театрального сезону в Україні святково й змістовно завершив з 12 по 19 червня Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії 2006» у Херсоні. Щорічно, вже восьмий раз він проводиться завдяки одержимій та цілеспрямованій праці його автора і організатора — генерального директора і художнього керівника Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, заслуженого працівника культури України — Олександра Книги.

«Мельпомену Таврії» було задумано як фестиваль прем’єр музичних вистав. Та з роками він розширював свої жанрові та географічні кордони і сьогодні в його діапазоні музично-драматичні постановки, рок-опери, оперети, пластичні, драматичні спектаклі, моновистави. Але майже в кожній виставі вагомою складовою є музика. А ще — «Мельпомена Таврії» щороку упевнено і професійно підтверджує свій міжнародний статус, сприяє зміцненню міжнародних мистецьких відносин. Цього року крім українських, брали участь театри Росії, Білорусі, Молдови. Ще одна важлива ознака: всі учасники мають змогу приїхати до Херсона на весь час його проведення. Такі зустрічі дуже цінні, бо сприяють творчому взаємозбагаченню, особистому спілкуванню, налагодженню дружніх і творчих стосунків з колегами, осмисленню основних тенденцій і напрямків розвитку не лише вітчизняного, а й зарубіжного театру. «Мельпомена Таврії» — фестиваль для глядачів, цікаве і захоплююче свято для жителів та гостей Херсона, яке проходить не лише у приміщенні, а й виплескується на Театральну площу та вулиці міста фестивальною ходою, яскравими карнавалами і театральним дійством, гала-концертами та святковими салютами. І якщо спочатку в карнавальній ході по Херсону разом з учасниками фестивалю брали участь лише окремі організації та колективи міста, то в останні роки багато організацій змагається за участь у фестивальному русі. А гала-концерти на Театральній площі збирають багатотисячного глядача. Складовою фестивалю стали і театральні капусники.

Глядачі заздалегідь розкуповують квитки. І незважаючи на погодні умови (цього разу в Херсоні йшли дощі), зал на всіх виставах був заповнений.

За сім днів на двох сценах – театру ім. М.Куліша та театру ляльок — було показано 17 вистав. Більшість порушували філософсько-етичні питання: людська особистість і сенс життя; людина і суспільство, цінності удавані та справжні, руйнівна сила війни... І, звичайно, звучала тема кохання, творчості як способу існування. Були і відверто розважальні вистави.

Пластична драма «Безсоння» за мотивами творів Тараса Шевченка Криворізького театру «Академія руху» полонила глядачів. Дві людські долі — Яреми та Катерини — переплелися з багатостраждальною долею українського народу. У виставі чітка й завершена сценарна канва, яскрава образність, оригінальність та алегоричність художнього вирішення, пластична виразність виконання. Скажімо, яблука, що раптово висипаються з пелени дівчат-покриток, стають символом первородного гріха. А їх тут же збирають діти — дівчатка і хлопчики... А чого коштує коло ганьби між білими простирадлами, влаштоване збезчещеній дівчині... Атмосфера вистави створюється синтезом музики, пластики, освітлення та натхненною творчістю юних виконавців, виплеканих заслуженим діячем мистецтв України Олександром Бєльським — директором і художнім керівником «Академії руху», постановником «Безсоння».

Коломийський обласний драматичний театр на «»Мельпомені» був уперше. Вистава «Вoa-constriktor» за однойменним твором Івана Франка прозвучала надзвичайно емоційно і сучасно. Це — яскравий режисерський дебют випускника Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого Максима Голенка. Декорації лаконічні (сценограф Олександр Семенюк) — багатофункціональний станок-сходинки, атрибути меблів, необхідні для дії, окремі деталі побуту, що стають метафорою. Скажімо — відра, які висять над сценою, парасолька... Перед загибеллю чергового персонажа — одне з них опускається і перекидається, віщуючи кінець життя. Постать в білому, яку можна сприймати і як Долю, і як Совість, і як образ Смерті (яскрава пластика виконавиці Мирослави Воротняк), з’являється у найдраматичніші моменти життя героїв і... забирає їх з собою. Режисура чітка, з послідовністю дії, виразними мізансценами, використанням стоп-кадру, органічне вплетення в дію народних сцен. Хоча, звичайно, можна дорікнути режисерові за порушення темпо-ритму в певних моментах вистави. Вдале музично-вокальне оформлення (Іван Николайчук) надає виставі національного колориту.

Життя головного героя — Германа Гольдкремера (Зіновій Симчич), історія формування його особистості від напівжебрака онучкаря до всевладного мільйонера — режисер розкриває крізь низку його спогадів, які візуалізуються впродовж дії. Поступово проступає дуалізм єства героя — набираючи сили і влади, саме він стає для суспільства втіленням того жахливого змія-полоза, що поглинає усіх навколо. А трагедія героя розпочинається тоді, коли він, зрештою, розуміє, що для нього змій — його багатство, яке і привело його до безодні... І настає мить, коли смерть сприймається за щастя.

Подією фестивалю стала і рок-опера «Одвічна пісня» Республіканського театру білоруської драматургії (Мінськ). Поетичний твір Янки Купали став яскравою органічною літературною основою рок-опери. Сценічна ідея і постановка Сергія Кавальчика, цікава музика Тімура Калиновського з вплетенням білоруського мелосу, індивідуалізована і виразна хореографія Тамари Федосєєвої. Лаконічне оформлення з точно продуманою, чіткою і багатобарвною партитурою освітлення та світле або ж яскраве вбрання персонажів, що підкреслює національний характер твору (сценограф — Олександр Семенюк). Наскрізною дією рок-опери стає думка про сенс життя людини, цієї круговерті від народження до смерті — як змін пори року: від весни до зими... А між цими подіями — праця й невдачі, холод і голод, радощі, біда і горе, нещастя і війни, біль і страждання... А ще — кохання і родина, надія і віра... Автори вистави перекидають місток у сьогодення, торкаючись теми Чорнобиля: що люди зробили з Матір’ю Природою? То що ж лишається людині? Жити, зберігаючи свою гідність і плекати надію, що твоїм дітям буде краще на цій непривітній землі, і вони зможуть краще, ніж батьки, діди, прадіди, — складати свою Одвічну пісню! На відміну від першооснови — у спектаклі оптимістичний фінал. Ця вистава — яскраве сучасне філософське осмислення класичного твору — не лише хвилює, зворушує, а й наводить на роздуми... Театр отримав диплом за акторський ансамбль у виставі, а Ігор Лігов, виконавець головної ролі — Мужика — за сценічне втілення глибин слов’янської душі.

Рік тому людство відзначало 60-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. Тож не дивно, що дві вистави з Росії стали сьогоднішнім поглядом на трагічні події середини ХХ століття. Їх об’єднує думка про безцільну, сліпу й безжальну руйнівну силу будь-яких воєн, що загрожують насамперед життю окремої людини, яке у кожного — єдине... Вистава «Не покидай мене» Московського драматичного театру на Перовській — драматична балада — про жахливе безглуздя участі жінок на війні. За образами героїв п’єси стоять життєві прототипи, а сам спектакль виглядає сучасним і актуальним. Драматургія Олексія Дударєва у постановці режисера Кирила Панченка пронизана схвильованістю і драматизмом. Зелена маскувальна сітка, що обрамляє радіус сцени, використання фотоматеріалів періоду війни, вдале застосування світла створюють необхідну атмосферу. Чотири актриси емоційно й майстерно відтворили характери і трагічну долю дівчаток зі спецрозвідки особливого призначення. Їх доля наводить на хвилюючі роздуми про аморальність безглуздої загибелі тих, кому самою природою призначено кохати і народжувати дітей... Вистава цільна. Єдине, як на мою думку, що викликало невдоволення — роль ведучого, доданого постановником до завершеної драматургії Дударєва. Сприйняттю вистави заважала його постійна фізична присутність на сцені, втручання у дію. І музичне оформлення – теж суттєвий прорахунок. Бо пісні, які ведучий виконує під гітару, йдуть врозріз із подіями на сцені, не відповідають ні внутрішньому стану героїв, ані атмосфері вистави. Актор В’ячеслав Трушаков за виконання ролі капітана Михасьова отримав спеціальний диплом від дирекції фестивалю. А театр — диплом «За художню цілісність вистави».

Вистава «Співав соловей, бузок цвів» за п’єсою О.Селіна Московського Нового драматичного театру — цікавий режисерський дебют Наркас Іскандарової. Це — сучасна притча про кохання і смерть, де є місце символіці, надреальності... Цвіт бузку та солов’їний спів у кожного покоління свій. Та не всім дано дослухати його до кінця... Молоді юнаки — росіянин, башкир і німець — навчались, мріяли, будували плани. Але війна в одну мить зруйнувала їх мрії. Мить першого і останнього в їх житті бою... Що відбувається між пострілом і смертю? Як довго триває ця мить? Ось лише деякі питання, на які шукають відповідь разом із глядачами молоді постановники. Засобами пластики, пантоміми, музики, пісень — загальновідомих «ретро» 30-40-х років минулого століття — створено образ безпечного довоєнного життя молоді. На цьому тлі ще принизливішою стає трагічна доля трьох юнаків, життя яких безглуздо обірвалось...

Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії показав виставу на трьох осіб — «GSP» (Гарден Стейт Парквей) за п’єсою І.Афанасьєва. Це спільний українсько-американський проект театру. Першопрочитання комедії Ігоря Афанасьєва в іронічній постановці Ігоря Славинського, в основі якої любовний трикутник, побудоване винахідливо й динамічно, з яскравими акторськими роботами. І.Славинському вручили диплом за режисуру, Максиму Руденку — за роль Джека.

Тернопільський академічний театр ім. Т.Шевченка презентував «Патетичну сонату» М.Куліша. Твір прозвучав актуально, бо революційні події, що вирували в Україні століття тому, на жаль, мають своє, інколи гротескне продовження ще й сьогодні. Успіхові вистави сприяла цікава режисура Олега Мосійчука, яскраві акторські роботи, емоційні народні сцени.

Господарі фестивалю, Херсонський академічний театр ім. М.Куліша, показали оперету «Фіалка Монмартра» І.Кальмана. Постановка угорського режисера доктора Беле Мере вийшла багатобарвна, з цікавими творчими роботами як молоді, так і майстрів сцени.

Вокально-драматичне прочитання поетично-пісенної творчості Володимира Висоцького у поєднанні зі спогадами Марини Владі — палко й емоційно прозвучало у виставі-сповіді «Иноходец» театру Романс-хол Володимира Засухіна (м. Київ). Виконавці — Володимир Засухін, Валерія Половець. Режисер — Володимир Бегма.

На жаль, я не бачила вистави Кишинівського театру-студії «З вулиці Троянд»- «ТРОЙКАСЕМЕРКАТУЗ» Коляди за мотивами «Пікової дами» О.Пушкіна, а також притчі про Моцарта і Cальєрі «Прощавай, Моцарт» Київського театру пластичної драми на Печерську.

Викликали інтерес глядачів моновистави Дніпропетровського театру ім. Шевченка, Запорізького театру-лабораторії «VIE» та Херсонського театру ляльок.

А яскравим завершенням фестивалю став мюзикл «У джазі тільки дівчата» Донецького академічного українського муздрамтеатру (постановник Олександр Аркадін-Школьник). Це яскраве театральне дійство, де панує гармонія режисури, сценографії, музичного (з оркестром на сцені), хореографічного вирішення та яскравого цікавого акторського ансамблю. У творі є каскад режисерських та акторських знахідок, почуття міри, художній смак. Донецький театр отримав диплом за кращу виставу фестивалю, Михайло Кришталь — за роль Дафні, Андрій Романій за роль Жозефіни.

Київська театральна майстерня «Сузір’я» показала виставу «Мне тесно в имени своем» за п’єсою Т.Іващенко. Це мала бути історія кохання Сергія Єсеніна та Айседори Дункан... Та побачене викликало глибоке розчарування. Не вдаючись до розширеного аналізу вистави, можна констатувати, що недосконалість і фрагментарність драматургічного матеріалу, помножені на режисерську безпорадність і, даруйте, відсутність художнього смаку — згадаймо лишень карикатурно-страхітливі ляльки героїв (режисер Володимир Борисюк), підсилені невдалим вибором виконавців (хоча актори, безперечно, самі по собі цікаві). Та з професійної точки зору — відповідні вимоги до фізично-пластичного стану актриси, якій довірили зіграти роль всесвітньо відомої танцівниці, мали бути обов’язковими...

Програма «Мельпомени Таврії 2006», як, до речі, й інших театральних фестивалів, свідчить, що звернення до класики і спроба через асоціації та аналогії висвітлювати сьогодення — не випадкові. Це пов’язано з відсутністю досконалої сучасної драматургії.

Із приємного — з’являються нові цікаві імена в режисурі. Цього року це — Максим Голенко (диплом за вдалий режисерський дебют, вистава «Вoa-constriktor») та Олег Мосійчук (диплом за режисуру «Патетичної сонати») — обидва учні Ростислава Коломійця. Згадаймо і цікавий режисерський дебют Наркас Іскандарової із Москви.

Сьогодні режисурі і сценографії особливо притаманні образність, метафоричність, лаконізм оформлення та засобів виразності, що вивільняє сценічний простір і виводить на перший план актора. Приємно відзначити, що сучасні виконавці володіють не лише майстерністю актора, а й пластикою та вокалом. Сьогодні в театрах активно і плідно працюють художники з освітлення, про яких, на жаль, не пишуть у програмці, але їхня роль у створенні атмосфери і образу спектаклю — суттєва і незаперечна.

Цього року з десяти членів журі фестивалю вісім — кияни. Це майстри театру України — театральні критики, режисери, професори КНУТКТ ім. І.Карпенка-Карого разом з її ректором Олексієм Безгіним, провідні фахівці Міністерства культури і туризму України, НСТДУ.

На фестивалі відсутня жорстка конкурсна система. Підводячи підсумки, журі об’єктивно оцінює вистави, відзначаючи творчі здобутки, не роздаючи «кожній сестрі по сережці».

А в цілому — «Мельпомена Таврії» — це свято єдності, що так важливо сьогодні в нашому хиткому світі. Єдності майстрів України, єдності з майстрами близького і далекого зарубіжжя, єднання театру і глядача. Усі колективи із захопленням констатують гостинність хазяїв і привітність глядача. І кожен, хто хоч раз побував на цьому фестивалі, з нетерпінням чекає на нову зустріч.

Приємно, що «Мельпомена Таврії» має увагу та підтримку місцевої влади на чолі з міським головою міста Володимиром Сальдо, народного депутата Миколи Баграєва, Міністерства культури і туризму України, Національної Спілки театральних діячів України, а особливо — численних спонсорів та меценатів (генеральний спонсор – ВАТ ПБФ «Херсонбуд», очолюваний Олександром Сандіком) — вірних соратників Олександра Книги і добрих друзів театру.