Цей фестиваль унікальний тим, що триває лише одну літню ніч і вже цим екстремальним часом розрахований на кілька сотень кіноманів, здатних жертвувати власним сном заради переглядів на відкритому повітрі під зоряним небом. Очевидно, це приносить не тільки кіноманську насолоду — є щось магнетичне і єднаюче в колективному нічному неспанні. Тож варто було б організаторам фестивалю запровадити номінацію «Найвитриваліший глядач» і нагороджувати тих, хто вже десятий рік приходять на Андріївський узвіз, аби долучитися до «Відкритої ночі».

Само собою склалося, що переважна більшість учасників — це студентська молодь, а роботи конкурсу — студентські й дебютні. Але виключно наші, українські. Тож фестиваль кожного року дає уявлення про ситуацію з нашим молодим кіно. Учасників приваблює не тільки рідкісна можливість показати свої стрічки для публіки, а й азарт змагання (призовий фонд у 20 тисяч гривень традиційно надає Подільська райдержадміністрація).

Нинішнього року — це була подвійна подія: по-перше, тест на витривалість пройшли не тільки глядачі, а й сам фестиваль, якому виповнилося 10 років. По-друге, взагалі сенсація — фестиваль транслювали Перший національний телеканал і телекомпанія «Ера», завдяки чому нагоду не поспати в ніч з 1 на 2 липня мали всі українські телеглядачі. Така розгерметизація фестивалю стала можливою завдяки зусиллям його постійного арт-директора Михайла Іллєнка, якому за сприяння віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка вдалося взяти штурмом телебачення й вийти до широкого глядача. Це великий прорив, важливий не тільки для фестивалю, а й для українського кіно взагалі.

Тут напрошується «ліричний відступ» щодо телебачення, яке, у червні-липні показувала українські фільми: «Відкрита ніч» стала частиною проекту Першого національною під назвою «Кіно UA». Завдяки цьому глядачі час від часу могли дивитися українські фільми у прайм-тайм, та ще й з попередньою рекламою.

Отже, із 170 запропонованих на фестиваль стрічок, відбіркова комісія запропонувала до конкурсу 36 короткометражок. Переможців було багато, серед них є свій лідер — фільм Олександри Хребтової «Оксамитовий сезон» (див.: «Кіно-Театр», №3, 2006), — він дістав призи за режисуру, за операторську роботу, кращі чоловічу та жіночу ролі. В номінації «Неігровий професійний фільм» заслужена нагорода дісталася «Поліським образкам» Сергія Марченка, який багато років їздить знімати в Чорнобильську зону й тільки тепер показав публіці свої роботи — 12 півторахвилинних стрічок. В інтерактивному голосуванні перемогу здобула Аліна Хорошилова з фільмом «Бажання».

На церемонії вручення нагород було приємно почути конструктивну інформацію з уст голови Державної служби кінематографії Ганни Чміль: «На проект Тараса Томенка під робочою назвою «Зона» поляки дають 700 тисяч доларів, а мільйон доларів виділить Україна, і вже нинішнього року почнеться робота над цим фільмом спільного виробництва».

Ми є свідками зміни поколінь у кіно. В режисурі й операторському мистецтві багато дебютує молоді. Але ні в якому разі не можна спочивати на лаврах і чекати похвальби. Так, — можливість виходу фільмів фестивалю на широку аудиторію, це перемога але нехай вона не заколисує його організаторів та учасників. Хоча б тому, що багато короткометражних стрічок не можуть замінити «метр повний». Дуже добре, що Тарас Томенко стартує у великому кіно. Але вже час, щоб услід за ним стартували ті, хто довів свою професійну здатність робити глядацькі фільми. Це і Олександра Хребтова, і Алла Пасікова, і Вікторія Мельникова, і Олена Бойко, і Валентин Васянович, і Тарас Ткаченко, і Марина Горбач. Перелік можна продовжувати. На них надія, тому що ті, хто з кіно пішов на телебачення, поки що звідти не повернулись, навіть, якщо вони були обдарованими, а їхні дебюти — багатообіцяючими.