«Світлячки». Режисер Надія Кошман. Студія «Кінематографіст». 2006

Щорічний міжнародний фестиваль «Золотий витязь» відбувся цього року в Сепухові Московської області. Для невеличкого давньоруського містечка на березі Оки фестиваль став подією року. Одночасно в п’ятьох кінотеатрах з ранку до пізнього вечора тривали покази конкурсних фільмів і глядачам було дуже важко визначитися, які саме стрічки дивитися.

Відкривався фестиваль на центральному стадіоні міста й чимось це нагадувало відкриття Олімпійських ігор, лише ведмедика не вистачало: представники 33 країн під дружні оплески глядачів, кожен з прапором своєї країни, проходили стадіоном, далі на сцені зазвучали промови мера міста Серпухова, президента фестивалю Миколи Бурляєва, залунали пісні місцевих зірок, затанцювали близько десяти дитячих колективів танці народів світу. Незважаючи на дощ, видовище й загальна атмосфера дійства були чудові. Завітав з піснею на вірші Сергія Єсеніна російський актор Сергій Безруков, викликавши бурхливі оплески мешканців Московії. Наприкінці вечора вибухнув феєрверк, після якого всі учасники фестивалю були запрошені на святковий фуршет.

Через дуже насичену програму «Золотого витязя» багато фільмів залишилися поза моєю увагою, але я не обминула покази своїх колег-дебютантів, конкурс студентського кіно, деякі срічки з документального і художнього блоків. Запам’ятався фільм казахських режисерів Аманжола Айтуарова і Сатибалди Наримбетова «Степовий експрес», знятого за мотивами повісті О.Пушкіна «Станционный смотритель». Події розгортаються в наш час, місце подій — казахський степ. Цей фільм — зразок гарного радянського кіно, все по-доброму, душевно-просто розпочинається, відбувається й передбачувано розв’язується. «Грозові ворота» Андрія Малюкова, за словами самих творців, — фільм-відповідь «Дев’ятій роті» Федора Бондарчука, вкотре занурив нас у воєнні події на Північному Кавказі. А фільм всесвітньо відомого Кім Кі-Дука «Натягнута тятива», про який журналісти й кінокритики вже встигли написати, що це дуже красиве й безглузде кіно, вразив не лише мене, він отримав «Золотого витязя».

Дебютне кіно було різнобарвним, грузинська молодь привезла картини з меланхолійно-безнадійним настроєм, білоруси захопилися світом природи, Росія показала чимало анімації.

Загальна риса як художніх, так і документальних фільмів — вони сумні, іноді занадто сумні. Ясна річ, життя не дуже веселе й умови для реалізації своїх ідей не завжди сприятливі, але ж якщо ми називаємо себе творцями, то чому б не створювати для себе і відповідно для глядачів інший світ, до якого прагнемо, якого не вистачає! Особливо в цьому сенсі я не розумію молодих режисерів, здається, що безнадійність — це модно.

Україна була представлена фільмами, які нашому глядачеві більш-менш вже знайомі завдяки показам у Будинку кіно. Стрічки викликали неабияку зацікавленість й пожвавлення серед аудиторії, після перегляду домінувала єдина думка: більшість картин створені за кращими традиціями українського кіно, всім притаманий сетименталізм, іноді він є зайвим; хтось додав: що ж ви хотіли, Україна завжди цим грішила! Можливо, саме ці особливі риси й допомогли отримати нам «срібло» – молодим режисерам України, що зберігають кращі традиції національного кіно:

«Воскресіння», режисер Олена Голосій

«Жар-птиця»,

режисер Анастасія Харченко

«Стояла собі хатка»,

режисер Олена Фетисова

«Світлячки», режисер Надія Кошман

«Жили-були», режисер Олена Бойко.