Наприкінці квітня в Москві вже вдесяте відбувся «Кінофорум» — зібрання кінематографістів країн СНД і Балтії. Проходив він «під дахом» Федерального агентства з культури та кінематографії Російської Федерації, а серед організаторів два міністерства: закордонних та культури і масових комунікацій цієї країни. Виконавчий комітет СНД, Конфедерація спілок кінематографістів країн СНД, Латвії, Литви та Естонії.

Цілий тиждень кінофахівці переглядали «свіжі» фільми з країн Центральної Азії, Східної Європи та Балтії (лише три шанси існують для цього на пострадянському просторі: «Кіношок» в Анапі, «Кінотавр» в Сочі та «Кінофорум» у Москві), без чого такий цікавий феномен як пострадянський кінопроцес ризикує перетворитися на «річ у собі». Програма «Нове кіно» включала 44 фільми 2005 — 2006 років (18 ігрових, 14 документальних, 13 анімаційних). З нагоди ювілею Форуму було організовано ретроспективу «Форум: географія творчості», до якої увійшли 15 «зоряних» картин з програм різних років (упорядники ретро-блоку — відомий російський кінознавець Нея Зоркая та прес-секретар Конфедерації спілок кінематографістів Дар’я Борисова). Зівставлення «свіжих» фільмів з ретроспекцією дало широкий матеріал для ґрунтовного аналізу всіх «pro» та «contra» сучасного кінопроцесу. Щовечора після переглядів відбувалося обговорення в кулуарах Дискусійного клубу «Євразія», в якому брали участь журналісти, кінокритики та учасники фестивалю. A’la guerre comme a’la guerre: протягом тижня 5 разів виходив FORUM-daily», де конспективно викладався зміст обговорень попереднього дня роботи та смисл найкрутіших віражів «акул пера». В поле їх уваги потрапляв увесь спектр щоденних подій (як кінематографічних, так і політичних) в країнах СНД, Литві, Латвії та Естонії.

До ретроспективного показу ввійшли «Час танцюриста» (1997, Росія, Вадим Абдрашитов та Олександра Міндадзе), «Сільська управа» («Саратан», 2004, Ернест Абдижапаров, Киргизстан), «Свобода» (2000, Шарунас Бартос, Литва), «Місячний тато» (1999, Бахтийор Худойназаров, Таджикистан/Росія/Німеччина/Австрія/Швейцарія),«Сомнамбула» (2003, Сулев Кєедус, Естонія), «Оратор» (1999, Юсуп Разиков, Узбекистан).

Україну представляв «Мамай» (2003) Олеся Саніна. Попри полярність оцінок, ніхто не залишився байдужим до візуальної краси, віртуозності фонограми, де органічно поєдналися національно орнаментовані музичні мотиви (композитор Алла Загайкевич) чаклунські шепотіння, страждання, яким сповнені неартикульовані тексти народних сказань, привабливі саме своєю «невимовною» виразністю. Санін спромігся поєднати національне з «глобальним» вдавались до найсучасніших технологічних можливостей.

Загалом програма кінопоказів продемонструвала: після розпаду СРСР кінопроцес у незалежних країнах має певні спільні риси розвитку, простежуються деякі спільні тенденції: актуалізація архетипів національної культури, що врівноважується закономірною появою нових тем та героїв. Водночас виявляється: поки європейський (зокрема слов’янський) регіон безуспішно займався пошуками нової кіномоделі, в країнах Центральної Азії кіно почали активно знімати, запроваджуючи як традиційні, так і радикально нові форми. Робляться навіть спроби «переграти» Голлівуд на його власному полі. Йдеться про представлений Казахстаном фільм «Кочівники» (2005, Казахстан /Росія/США) — справжній блокбастер з професійно поставленими масовими сценами в стилі «екшен», виразними акцентами на візуальній естетиці та вправною акторською грою. Американське походження «зірок», що створили образи національних героїв — рятівників кочового народу, — сприймається органічно з огляду на цілком інтернаціональний склад творчої групи (сценарій Рустама Ібрагімбекова; режисери: Сергій Бодров-старший, який з 1992 року живе і працює в Лос-Анджелесі; народжений в Празі Іван Пассер і Талгат Тємєнов; серед продюсерів Мілош Форман, Сергій Азімов, Рам Бергман та ін.; в головних ролях Куно Беккер, Джей Ернандес, Марк Декаскос, Джексон Скотт Лі, Агнат Есмагамбетова, Досхан Жолжаксинов). Цей історичний колосс відверто спирається на держзамовлення, розповідає про далеке минуле Казахстану, коли його завойовували войовничі джунгари. Грандіозний американо-казахський фільм «великого стилю» створений за дорученням президента Назарбаєва, на додачу — національний епос починається та завершується цитатами з його промов. «Кочівники» зайвий раз підтвердили: тоталітарні режими (на відміну від ліберальних демократій) ніколи не економили на політичній ідеології. Для них ідеологічне мистецтво є стратегічним продуктом. У «Кочівниках» досить переконливо запроваджено саморепрезентаційний міф народу (на експорт), а прославлення сили вождя, здатного зміцнити державність, обслуговує прозоре «внутрішнє» замовлення (включаючи заклик до об’єднання казахів на їхніх «одвічних» землях, межі яких визначаються від Уралу до Сибіру).

Кінематографісти Узбекистану схильні до «істернізації» у тому розумінні, що намагаються вийти на національну аудиторію через відродження національної жанрової форми. Режисер Зульфакар Мусаков показав свій фільм «Батьківщина»: літній американець їде наприкінці життя в рідний Узбекистан з метою помститися давньому ворогові, проте подорож несподівано допомагає героєві краще зрозуміти себе, а його синові, народженому в Америці, усвідомити, звідки походить його рід. Здавалося б, своєрідне повернення до витоків є і в таджицькій картині «Календар очікувань» (2005, Сафарбек Солієв), тільки інтонація інша — іронічно-сумна, з нотками ностальгії. Ні, не за часом, що минув, а за відчуттям єдності серед сусідів-односельців, не затьмареним міжнаціональною ворожнечею. Герой фільму — колишній житель селища — росіянин, лікар за професією, змушений після недавньої громадянської війни покинути землю, яку вважав Батьківщиною, і переселитися з Таджикистану в Росію. Приїхавши за необхідними бюрократичними довідками (про відсутність судимостей та ВІЛ-інфекції), він відвідує могилу батька, спілкується з колишніми сусідами-мусульманами. На особистому рівні між ними — повне порозуміння: гуртом п’ють привезену гостем горілку. Історія про один день гірського селища, яке продовжує жити своїм життям, подана автором у стилістиці, що прагне максимально наблизитися до документальної.

Натомість литовська картина «Гетто» (2006, Андріус Юзенас) тяжіє до театральності, що певною мірою обумовлено вибором місця дії: театр в єврейському гетто Вільнюса часів німецької окупації 1942—1943 рр. Історія фатальних стосунків кохання-ненависті між нацистським офіцером та єврейською співачкою Хаєю побудована на реальних фактах (сценарій за однойменною п’єсою Джошуа Соболя написав сам автор п’єси), а тим часом екранна версія Андріуса Юзенаса відверто цитує відомі картини, присвячені трагедії голокосту: «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, «Піаніст» Романа Поланського, «Нічний портьє» Ліліани Кавані тощо. Україна представила в ігровому блоці Форуму короткометражний фільм «Філософія» Алли Пасікової та повнометражну ігрову стрічку Олександра Шапіро «Happy people».

«Філософія» — тонка психологічна замальовка: сільський баяніст, повертаючись з похорону, заходить відвідати самотнього сусіда. Випили по чарці, поговорили неквапливо, і ця небагатослівна бесіда виявила несподівані виміри думок персонажів, незбагненний перетин їхніх доль (акторські роботи Ярослава Гаврилюка та Миколи Боклана).

У фільмі «Happy people» йдеться про свободу самознищення, породжену депресією від пересичення. Кліповість фільму порівнювали з вітриною великого американського супермаркету, строкатість якої не дає можливості зосередитися.

***

Програма документальних фільмів підтвердила поширену думку про те, що сучасне неігрове кіно виглядає цікавішим за ігрове.

У картині «Нова Пенелопа» (2006, Георгій Дзалаєв, Таджикистан) як таджицькі жінки чекають своїх чоловіків-годувальників, що подалися на заробітки до Росії. «Нові Пенелопи» бідують, соромлячись вийти на роботу (стане ясно, що чоловік не висилає допомоги — ганьба!), виживають з дітьми, яким не можуть придбати навіть необхідного. Якщо пощастить дочекатися чоловіка хоч на відвідини, напевно, число дітей збільшиться… Проте, чоловіки з Росії переважно не повертаються — хто знаходить на новому місці наглу смерть, а більшість — нові родини. Сучасні ж «Пенелопи» змушені чекати.

Іншу модель існування показано в картині «Зеведьонка» (2006, Галина Адамович, Білорусь): в родині Івана й Тетяни 12 дітей, 7 онуків, ще й чимала господа: 4 корови, 17 «соток» землі, власна вантажівка — в білоруському Поліссі заведено жити в достатку. Стрічка не загубилась у поважному сусідстві з такими картинами визнаних метрів, як «Страсна п’ятниця» відомого литовського документаліста Герца Франка — репортаж про міський хід учасників традиційної містерії; фільм російського документаліста Юрія Шиллєра «В Затоні» центрований неоднозначною та харизматичною постаттю коваля з прибережного району Новосибірська та іншими цікавими роботами. «Філософ утік» (Ригутс Арніс, Латвія) — спроба «вхопити» невловимі риси легендарної постаті мислителя Олександра П’ятигорського. Спостереження за буденним життям двох маргіналів — «Хробак» (2005, Андіс Мізішс, Латвія): Карліс та Інеса не знайшли свого місця в соціумі, тому оселилися в дачному будиночку в лісі. Після 15 років спільного життя це немолоде подружжя чекає народження дитини.

В тематичне й стилістичне розмаїття документальної програми чудово вписалися картини з України: «Люди Майдану. Nevseremos» Сергія Маслобойщикова — спроба на тлі соціальних струсів почути голос окремої людини, яка ділиться своїми проблемами та сподіваннями; фільм «Адам і Єва» Мурата Мамедова про життя сучасних шахтарів та короткометражний фільм Ігоря Стрембіцького «Подорожні», що здобув лаври Каннського фестивалю, — чуйний погляд на тих, чия доля пролягає в інших вимірах буття.

В анімаційній програмі Україну представляли стрічку «Про кішку, що впала з неба» Наталі Марченкової, «Ведмежа послуга» Євгена Альохіна та «Злидні» Степана Коваля.

В результаті «командний залік» кінематографістів з України виглядав цілком пристойно.

Як бачимо, серед актуальних тем — питання міжетнічних конфліктів, виміри ідентифікації (національної, соціальної, статевої тощо). На цьому тлі все виразніше спостерігається поворот у бік сімейних цінностей, поглиблення зацікавленості окремими людськими долями — буттям успішних особистостей, а також представників так званого «загубленого покоління». Подібність наших болючих проблем є нагадуванням про спільне походження — зі світу під назвою «СРСР».

Людство зосереджено вдивляється у люстро екрану, намагаючись побачити у рухливих відбитках найменші зміни рис сьогодення. Діячі кіно з країн СНД і Балтії, за традицією збираючись раз на рік на «Кінофорум», намагаються побачити у цьому чаклунському люстрі неповторність автентичних культур в координатах світу, що невпинно глобалізується.