Кадр з фільму «Заєць над безоднею». 2006

Молдавани, як і представники будь-якої нації, нерідко ставали героями анекдотів, але на разі маємо випадок особливий — національно забарвлена анекдотичність лягла в основу повнометражного ігрового фільму. Звісно, комедії. Було за радянських часів ще одне потужне джерело для цього різновиду народної творчості — генеральний секретар ЦК Леонід Ілліч Брежнєв. Колізії фільму й вибудувані на перетині цих двох комедійних струменів.

Герої фільму — цигани-молодята, у яких перешкодою для щастя є батьківська заборона віддати свою дочку за бідного хлопця-лаутара, тобто скрипаля. Але, як і в будь-якій нормальній казці юнак робить усе можливе й неможливе, аби одружитись з коханою. Тільки незвичайність пригод головного героя тут забарвлена втручанням доброго «батюшки-царя», тобто генсека. Пригоди, ясна річ, неймовірні, але цілком закономірні в жанрі казки та анекдоту. Судіть самі: якщо генсек взяв і полетів на приготовленій на честь його прибуття до сонячної Молдавії повітряній кулі, нікого не попередивши про це, то очевидно, що він мав десь приземлитися. І волею авторів сталося це якраз у точці, де перетинаються дві сюжетні лінії — цигансько-баронська і офіційно-генсеківська. Щоправда, під час польоту на тій кулі, показаного в ліричному ключі, коли з висоти польоту відкриваються широкі простори, а панорамування супроводжується відповідною емоційною музикою, офіціоз з генсека майже повністю спадає і якби не його білий, оздоблений неймовірною кількістю нагород кітель, то й Брежнєв-Ступка сприймався б як звичайний собі чоловік. Так його, власне, і сприйняв зажурений лаутар. Пригостивши гостя вином із кухля, юнак поділився з ним своїм горем-журбою, перед тим чесно зізнавшись, що розкішний автомобіль Леоніда Ілліча украв саме він. Пояснив, для чого украв, але журиться він тому, що цей щедрий дарунок не переконав циганського барона — той як не хотів, так і не хоче віддавати йому свою дочку. Бачите, хоче серйозного свата. Леонід Ілліч нагодився своєчасно — йому й бути сватом. Колізія сватання смішна уже бодай тим, як серйозно вона зіграна акторами, як серйозно «аргументує» барон свою відмову хлопцеві, мовляв, не чистокровний він циган, мати його була румункою, а якщо так, то це все одно, що мати половину коня, а не цілого. А як їздити на половині коня? Брежнєв велить подати йому папір і ручку й зі словами «зараз я тобу прироблю другу половину», пише резолюцію: «Вважати таку-то (ім’я матері лаутара) циганкою. Посмертно». Баронові, який пробує заперечити, він спокійно пояснює, що от де-де циганам буде добре, так це в Сибіру, там і місця доволі й він переселить їх туди. Барон тут же погоджується вважати матір лаутара циганкою. Леонід Ілліч хвалить барона: «Хороший начальник, розуміє що до чого, побільше б таких».

А після сватання зрозуміло — весілля. Але й у цьому автори фільму проявили оригінальність. Під дією закоханості молодят чи від власної доброти, тільки Льоня остаточно впав у ліричний настрій і розповів лаутарові, що все життя кохає одну жінку й вона його кохає, тільки не можуть вони поєднатися. І тут уже Барон стає Льоні в нагоді. Розпитавши хто така і де перебуває, яку охорону має, він дає завдання своїм розбишакам викрасти її. Не минає і дня, як з’явиться перед ясні очі замріяного Леоніда Іліча верхи на коні в супроводі розбишак його кохана Лізонька, королева Великобританії. Любов не знає кордонів і якщо це справді любов, то й залізна завіса їй не перешкодить. Звісно, якщо за справу візьмуться цигани. Адже для них також світ існує без кордонів. Тож і справлятимуть в обійсті циганського барона подвійне весілля. Й генсек отримає навищу насолоду — весільний танець зі своєю коханою...

Але було б дивно, якби автори зовсім втратили зв’язок з реальність. А вона раз по раз нагадує про себе паралельним монтажем — мобілізовані війська і все оточення генсека невтомно веде пошуки пропалого генерального секретаря лісами і долинами, вдень і вночі. Ніде нема, як у воду впав. Місцевий підполковник КДБ налаштований оптимістично й час від часу заспокоює найголовнішого охоронця Івана «Знайдеться!». Те саме говорить і молдавський генсек Сеня й Іванові нічого не залишається, як вірити в це і продовшувати пошуки – пішки та на різноманітній військовій техніці.

Казка добігає до кінця і якраз під час весільного танцю до воріт барона під’їжджають військові машини і перед очима головного охоронця Вані та генсека Молдавії Сені постає дорогий Леонід Ілліч. Шукачі мовчки сідають в кутку двора і попиваючи вино, дивляться на цю ідилію.

...Коли Леонід Ілліч приземлився в Молдавії, по дорозі до місця прийому в машині він розповів своєму другові та бойовому побратимові Івану (Володимир Ільїн без шаржування, психологічно вивірено передав образ людини, якій випало нелегке життя: бути другом генсека, та ще й такого непередбачуваного. І обов’язки друга суміщати з посадою його охоронця) анекдот: питання: що робить заєць, який, тікаючи від мисливців, опиняється над безоднею? Відповіді Ваня не знав. А відповідь така: падає в безодню і сміється... І сидячи на тому весіллі Ваня думає вголос — чому ж той заєць сміється? «А тому, що вільний» — відповідає резонно Сеня.

З приводу Брежнєва різні ходили анекдоти, серед яких немало було злих і недоброзичливих. «Заєць над безоднею» — не зла, а добра комедія. У ній мало шаржів і сатири. Ті, хто жив у часи брежнєвського застою, пам’ятають формулу «маразм крепчал» в плані офіціозу. Скажімо, на пам’яті киян приїзд Брежнєва до Києва тоді, коли вже хворій літній людині важко було самостійно пересуватися, а треба було приймати численні вітання і простоювати грандіозні офіційні церемонії. У фільмі ж Леонід Ілліч, хоча вже й при максимальних нагородах, але ще цілком здравомислячий. Автори дають зрозуміти, якби Брежнєв не став заручником ним же самим (а, може, й оточенням) вибудуваної безглуздої пишності офіціозу, візитів і прийомів, коли всі «на вухах стояли», не знаючи, чим вразити такого «дорогоцінного гостя», то, можливо, і його життя, і життя людей його країни було б інакшим. Та й усього світу. Ми ж пам’ятаємо ту безкінечну словесну тріскотню про «західну загрозу», а кадри з військовими, які прочісують місцевість, відразу нагадали Афганістан, куди радянські війська увійшли саме за розпорядженням Брежнєва. Тож і не хочеться вірити солодкавості фільму, його такій теплій ідилії довколо головного героя. Уявлення про життя Брежнєва як про простодушного сибаріта й гедоніста, що безпечно літає на повітряній кулі і який легко вписується в циганське середовище і як про невинну жертву власної влади хибне. Навіть в жанрі анекдоту. Добродушний сміх переходить в ідеалізацію вождя, такого собі правителя-добряка, який за фільмом насправді не був таким недосяжним, а демократом в душі. За логікою подій він мав би станцювати насамкінець циганочку, але автори обмежились повільним танцем. Зрештою, якщо сприймати цей фільм як тезу, що прощатися з минулим треба сміючись, то, можливо, й варто сміятися добродушно, забувши про все лихе.

Доречно згадати і про зображення циган у фільмі. Тигран Кеоасян орієнтувався на знамениті фільми Еміра Кустуріци, зокрема «Час циган», але йому забракло органічності й невимушеності. Точніше, його циганам. Так, усі сцени з циганами добре вибудувані й так само добре зіграні. Але саме вибудувані й зіграні. Це акторські роботи, а не та зворушлива автентичність, яку продемонстрував Кустуріца.