Пенелопа Круз у фільмі «Повернення»

Іспанське кіно не перестає дивувати своєю наполегливістю у висвітленні родинно-побутової теми. Принаймні, в тих фільмах, які зрідка привозять до Києва на Дні іспанського кіно, вона домінуюча. Власне, чого дивуватись – хіба не тою ж темою переймався Луїс Бунюель у своїх іспанських фільмах – «Вірідіана» і «Трістана», хіба в них не розгорталась дія довкола молодої дівчини в середовищі дядечок, кузенів, опікунів? А в Карлоса Саури у фільмах «Анна і вовки» та «Мамі сто років» все відбувалося в одному помешканні та довкола нього, щоправла, набираючи символічного змісту. Дивовижно, як іспанці не втомлюються від житейського одноманіття. Точніше, як вони з цього буденного одноманіття, в яке занурені, власне, всі люди на планеті Земля, не втомлюються робити талановите й цікаве кіно.

Педро Альмаодовар несе цю естафету і в своєму фільмі «Повернення», який пройшов у серпні на кіноекранах Києва. Він із глибоким співчуттям і розумінням занурився в життя своєї героїні Раймунди, блискуче втіленої Пенелопою Круз. Жінка живе в Мадриді, й, повернувшись з роботи ввечері, дізнається, що чоловік втратив роботу і з цього приводу дивиться по телевізору футбол і глушить пиво одну банку за одною. Тут же донька-підліток не перестає спілкуватися по мобільнику, живучи своїм життям. А в рідному селі — доживає віку важко хвора тітонька, в якої Раймунди зростала, й тепер вона відчуває муки совісті, що залишила її безпомічну напризволяще.

Справді, проблеми, якими переймається Раймунда, дуже пізнавані. Та нехай Бог боронить від жахіття, яке впало на голову цій молодій красивій жінці. Після трудового дня вона повертається додому: актрисі доводиться впродовж фільму багато працювати — і в тому, як вона справляється з різними, організаційними, кухонними та іншими нестандартними (про які пізніше) клопотами, бачиш те, що називається і національною ментальністю, й долю жінки, яка тягне на своїх плечах родину. На зупинці автобуса стоїть її донька. Поки Раймунда тяжко працювала, трапилося нещастя — її чоловік Пако раптом захотів згвалтувати доньку. Та вона, незважаючи на юний вік, зуміла захиститися і вбила його кухонним ножем. Самовладання Раймунди, з яким вона опановує ситуацію, витираючи кров на кухні й загортаючи труп, щоб витягти його з квартири, просто вражає. Стали в пригоді ключі від ресторанчика, які дав їй сусід — саме в морозильну камеру вона й затягне з неймовірним зусиллям свого непутящого чоловіка. Пройде небагато часу й перед поверненням сусіда з Барселони, вона перевезе цю морозильну камеру на берег річки, де любив покійний сидіти, й поховає його, навіть виріже на дереві дати життя.

Але саме того нещасливого вечора помирає й тітонька. І поїхати на її похорон Раймунда не зможе, вона відправляє туди свою сестру. Ось там, в селі, куди та приїде, і станеться диво (а диво є неодмінним атрибутом цілком реалістичних фільмів пізнього Альмадовара). Рідня повідомить сестру, що з’явився привид її матері, яка три роки тому загинула в пожежі, — саме вона й доглядала тітоньку до смерті. Та й зовсім скоро сама в цьому сама переконається: її мати насправді жива — смерть виявилась обманом. А може й ні, й вона повернулася з того світу, щоб покаятись і попросити вибачення у своєї доньки. Вибачиться вже наприкінці фільму і глядачі довідаються, в чому її провина. Розкручений по спіралі в минуле сюжет розкриє таємницю, хто був батьком дитини Раймунди. За фасадом благополучної родини розкриється тяжкий злочин — батько не тільки зраджував свою дружину, а й згвалтував свою доньку, яка й народила від нього дитину. Дружина ж цього не знала, але відомстила чоловікові, який зраджував їй з іншою.

Чим пояснити оцю нав’язливу ідею-фікс, ідею вини, гріха, сексуальної нестриманості чоловіків, їх аморальності, які незмінно повторюються? У фільмі Альмадовара ця гріховність є відправною точкою подій. І за це чоловіки несуть кару. Ця розплата за скоєне і це визволення жінок з-під тиранії чоловіків є лейтмотивом багатьох фільмів режисера.

Є ще одна думка фільму: як би людина не намагалася, вона не може втекти від свого минулого. Навіть якщо силою волі його забуде, воно однак нагадає про себе, у цьому випадку в особі «воскреслої» матінки. Саме факт її повернення до своїх дітей винесено в назву фільму. Літня жінка збагнула, що вона глибоко завинила перед ними й тепер готова спокутувати вину. Можна тільки захоплюватися, з якою невимушеністю актриси передають невірогідну ситуацію — зустріч з воскреслою! Як вдумливо й водночас легко готує режисер до цієї зустрічі і своїх героїнь, і своїх глядачів!

Так само впевнено режисер переконує ще в одному невірогідному фактові — в тому, що людина, яка жила в соціумі, може безслідно зникнути, й ніхто навіть не кинеться її шукати. Своїм родичам і подругам Раймунда як само собою зрозуміле повідомляє, що вони з Пако посварились і він покинув її назавжди. Так, немов би цього Пако й не було на світі...

«Пако, не будь скотом...» — говорить у ліжку своєму чоловікові втомлена й засмучена через свою хвору тітоньку Раймунда. А у відповідь чує: «Ніколи не називай мене скотом». Вона вибачиться, але слово не горобець. Воно здатне матеріалізуватися...

У талановитого режисера є улюблені лейтмотиви. Альмодовар їх не приховує, навпаки, всіляко виявляє. Не обминув і цього разу нагоди познущатися з телебачення, з тупості ведучої, з нездоланної жадоби сенсацій будь-якою ціною, навіть коли йдеться про смертельно хвору людину. Цього разу одна з героїнь фільму, учасниця передачі, знайде в собі сили не поступитися людською гідністю і не стане задля чергової «сесації» виносити на люди родинну трагедію, вона покине студію під час прямого ефіру...

І нарешті ще один лейтмотив невтомного іспанця є у фільмі: кожна людина — це втілення таємниць. Розгаданих і нерозгаданих. Тож нічому не дивуймося, а сприймаймо все як належне. Навіть якщо хтось повертається з того світу, щоб робити добро, яке не встиг зробити за життя.