Польська актриса Христина Фельдман

Лемківське місто у Польщі… Кінець шістдесятих минулого століття… Злиденний старець ходить, випрошуючи милостиню, тримаючи в руках власноруч намальовану на картоні ікону, на якій — Ісус Христос, а навколо його лику написана по спіралі стрічка цифр. Нікому не відомий дідусь говорить мовою, що зрозуміла лише йому, і слів у цій мові небагато. Поміж тим постійно пише картини… На звичайних шматках картону, незвичайно маркуючи кожну свою роботу штампом-печаткою з власним підписом «NIKIFOR MALARZ — NIKIFOR ARTYSTA»…

Вісімдесятип’ятирічна польська актриса Христина Фельдман, зігравши головну чоловічу роль у фільмі «Мій Никифор», вразила своєю роботою, подарувавши залюбленій у кіно людині можливість пережити катарсис. Окрім визнання таланту актриси в Україні — Гран-прі V Міжнародного кінофестивалю «Стожари» в номінації «Головна чоловіча роль», визнання престижного в Іспанії та й у всій Європі кінофестивалю «SEMINCI» — в номінації «Краща жіноча роль», 40-го кінофестивалю в Карлових Варах, численні нагороди і відзнаки у самій Польщі.

Фільм Кшиштофа Краузе «Мій Никифор» (2004), де Х. Фельдман створила образ художника-примітивіста Єпіфана Дровняка, або Никифора Криницького, — одна з п’яти ігрових стрічок, представлених навесні 2006-го в Україні Польським інститутом у Києві та Інститутом ім. Адама Міцкевича в рамках Днів польського кіно. (Цікаво, що з вересня 2005-го попит на цей фільм зріс — різні фестивалі хочуть показати його).

Українському глядачеві цікаве, зрозуміле й близьке польське кіномистецтво. Вражаюче високопрофесійна гра актриси Х.Фельдман, режисерська ідея запропонувати головну чоловічу роль жінці. Але глядач не встигає над цим замислитись, бо не встигає запідозрити в головному герої-чоловікові жінку-актрису. Глядач переймається картиною, а для витвору мистецтва це найвища оцінка. К.Краузе в одному з інтерв’ю зізнався, що, побачивши Христину Фельдман, зрозумів: саме вона — Никифор, і розповідав, що вона, увійшовши згодом у роль, так і не виходила з неї, увесь час жила життям Никифора.

Така оцінка режисера свідчить, що зіграна роль стає органічнною і цілісною лише тоді, коли вона не відірвана від органічності й цілісності живої особистості актора. Перевтілення актора — не що інше як результат процесу освоєння ролі, й органічний зв’язок особистості актора з кожним моментом життя образу.

Що розповідає про Никифора Криницького історія?

Євдокія – бідна глухоніма жінка у навесні 1895 року народжує позашлюбну дитину. Церковний служитель охрестив хлопчика ім’ям Єпіфаній, бо в той час нешлюбним дітям не можна було давати інше ім’я, лише таке, яке в день народження дитини було в календарі. Мати, як ішла на роботу в пансіонати, лишала дитину під мостом над річкою. Біда в них була велика. Жінка не змогла навчити сина вправно говорити, ім’я Єпіфан було тяжке для вимови, і хлопчика назвали Никифором. Селяни з навколишніх сіл із жалості і ласки давали двом німим і безправним роботу за шматок хліба. Никифор ледве підріс, почав пасти гусей, корів. Проте не ця робота була в його голові. Цілими днями він щось мазав чи то на знайденому папірцеві, чи то на шматкові березової кори, а худоба йшла «в шкоду». Однолітки сміялися з нього й услід кричали: «Матейко! Матейко!». А він їм гордо на те відповідав, що Матейко був великим маляром. Коли йому сильно докучали, він ішов до церкви, довго дивився на портрети святих. Під час Першої світової війни вмерла мати Никифора. Вона була єдиною його близькою людиною. Після неї залишилася скриня, в котрій Никифор до кінця життя буде тримати свої найбільші скарби і єдину фотографію. Йому легко було привчитися до мовчання. Міцно прирощений язик не давав можливості висловлювати свої чуття й думки. Спокій душі навідував його тільки в храмі. А вільним він почувався, коли малював. Таким був світ Никифора, світ, у котрий він поринув без вороття, де магією було малярство, а магічними атрибутами — пензлі, фарби і любов замість ненависті. Найславетніший маляр-самоук не ходив до школи, писати й читати не навчився. Його школою була церква, а вчителем — сам Творець, церковні ж ікони — важливіші за слово. Никифор сам собі написав буквар-молитовник, вималював у ньому 172 малюнки з історіями Старого й Нового Завітів.

«По што малюєш?» — запитав якось Никифора Александер Яцковський, знавець примітивного мистецтва. «Жеби люди знали, яке єст небо, яке єст пекло. Жеби знали…». Для Никифора були важливі справедливість, нагорода й кара. Так, малюючи людей недобрих, він на своїх малюнках сам виміряв заслужену кару за їхні злі вчинки.

Коли Никифор потрапив у музей в Новому Санчі, де на стінах висіли ікони, то ходив між портретами, весело вигукуючи: «Юрко!», «Митро!», «Параска!», наче стрівся з сердечними приятелями. Никифор любив подорожувати. Він ходив пішки, їздив у дешевих вагонах потягів. На його малюнках — церкви, невеличкі станції, краєвиди Криниці, Горлич, Грибова, навіть Перемишля і Львова.

Під час акції «Вісла», що мала за мету перетворити Польщу в однонаціональну країну, Никифора тричі депортували. А він вперто повертався. Коли ж Никифора черговий раз не вдалося виселити з Криниці, з нього почали робити поляка. Видумали йому ім’я Ян, з імені Никифор зробили прізвище, вигадали батька, просто «зродили» фальшиву метрику народження. Никифор не протестував, бо хотів залишитися. Проте вже сьогодні фальшування стосовно коріння Никифора визнане, справедливість восторжествувала, і фільм завершується саме проголошенням справжнього імені художника — Єпіфан Дровняк.

Талант Никифора відкрив у 1931 році львівський художник Роман Турин, батьки якого на той час утримували в Криниці два пансіонати. Саме за його клопотаннями в 1932 році в галереї Leon Marseille в Парижі було виставлено малюнки Никифора. Друга виставка відбулася у Львові, а взимку 1949 року у Варшаві було організовано першу персональну виставку Никифора. Але найбільше визнання принесла Никифору паризька виставка 1959 року. У останні дні свого життя (жовтень 1968-го) Никифор малював святих, найбільш потрібних на «останню дорогу», їх портрети він наклеїв на скло шпитального вікна. Поруч зі святим Миколаєм, святою Параскою — малюнок найважливіший, на якому в найкращому одязі з найбільшим німбом сам Єпіфан і підпис: «Найсвятіший Никифор»…

Фільмі К. Краузе — про останні вісім років життя видатного маляра Никифора, про його дружбу з Маріаном Влосінським, що взяв на себе обов’язки опікуна. Знаковою у світі мистецькою постаттю Никифор став після смерті, а його творчість відносять до «наївного мистецтва».

Картина про те, як Никифор стає opus vitae (сенсом життя) Маріана. З’явившись у студії та в житті Маріана як непроханий гість, він із часом стає для нього прикметою долі. Никифор живе і творить не для когось, а для себе й для Бога, і близьких у його житті немає. Він говорить Маріану, що той зображає хворі будинки і хворий світ, що на малюнку мають бути кольори райдуги, а полотно потрібно заповнювати знизу, рости вгору. І коли з фінальними титрами звучить закадровий голос, що озвучує кількість малюнків самого Никифора — сорок тисяч, перехоплює подих.

Загалом фільм дивує й зачаровує одночасно і глибокою вірою Никифора в себе, і майстерністю гри Христини Фельдман.

Христина Фельдман — жінка незвичайна, обдарована широким акторським діапазоном. Ґречна акторська свобода й безстрашність поєднуються в ній з розумом філософа й манерами клоунеси. Сьогодні агресія й сексуальність, з якими самоідентифікуються окремі жінки-творці, викликає шок у глядача. Проте зовсім інше відчуття породжує робота Х.Фельдман — вона не принижує глядача, а присвячується йому. І разом з тим актриса подивилася на Никифора не очима чоловіка (загальноприйнятий погляд), а очима жінки (погляд маргінальний).

До фільму «Мій Никифор» актриса мала амплуа характерної театральної та кіноактриси другого плану, її маленьке худорляве тіло тому допомагало.

Вона не терпить компромісів ані в житті, ані в роботі. Кожна роль для неї — виклик.

Народилася Х.Фельдман 1920 року. Мати, Катаржина Савицька-Фельдман, — оперна співачка, батько, Фердинанд Фельдман — відомий львівський актор, помер, коли Христині не було й року. Хоч народилася актриса у Львові, проте довгий час жила в Кракові і вважає це місто своїм другим рідним.

Коли Христині було 14 років, вітчим організував її навчання в торговельному технікумі. Проте вона, раніше від своїх ровесників здавши випускні іспити, вступила до Варшавського Театрального Інституту театрального мистецтва. Після захисту диплому потрапила на роботу до Міського театру у Львові, директором якого на той час був Янош Варнацький. Дебютувала як актриса у 1937-му у п’єсі «Квітка папороті». Під час війни була зв’язковою Армії Крайової. Проте навіть у ці тяжкі роки керувала театральною трупою і ставила польські драми. А 1945 року повернулася на театральну сцену з чоловічою роллю Сташека у «Весіллі» Висп’янського (режисер Броніслав Дабровський). Грала в багатьох театрах Польщі, а з 1976 працює в познанських театрах. Спочатку виступала на сценах Польського театру, а 1983 року почала працювати в Новому театрі. У 1949 році отримала нагороду за роль хлопця Шурика в «Казці» Михайла Свєтлова на першому фестивалі російської і радянської драми у Вроцлаві. Грала також Костика у «Педагогічній поемі» А.Макаренка (1951) і Кая у «Сніговій Королеві» Андерсена (1953). Крім багатьох жіночих ролей у спектаклях за драмами Ю.Словацького, Л.Міллера, Б.Брехта, А.Чехова, А.Міцкевича та ін., зіграла блазня у «Зимовій казці» Шекспіра (1997). У виставі «Освідчення» Антона Чехова (2002), що відбулася з нагоди 65-річчя сценічної роботи актриси, зіграла одночасно дві ролі — жіночу і чоловічу. Х.Фельдман працювала також асистентом режисера з Ядвігою Хойнацькою, Станіславом Брилінським та ін., а в 1960 р. сама дебютувала як режисер виставою «Місячна туфелька» Ванди Жолкевської у Театрі 7.15 у Лодзі. У 60-х працює одночасно в Театрі Телебачення. На великому екрані дебютувала в жіночій ролі у фільмі «Целюлоза» (1953) Єжи Кавалеровича. Цікаві роботи Х.Фельдман в ролі жінки-пожежника в «Потязі до Голлівуду» (1987) Радослава Півоварського та в ролі Аннушки в «Майстрі та Маргариті» Мачія Войтишка. За роль бабусі у фільмі «То я, злодій» (2000) Яцека Бромського актриса отримала почесну польську кінонагороду — «Орла» 2001.

Якось, повернувшись після зйомок, Х.Фельдман помітила лист від К.Краузе. А наступного дня режисер повідомив, що вона буде грати Никифора. Так до неї прийшла перша в житті головна роль. Акторка зустрічалася з Никифором, коли була дитиною і проводила літні канікули в Криниці.

Мешкає Х.Фелльдман у Познані. Не любить займатися жодними домашніми справами. Ніколи не слідкувала за модою, дуже охоче ходить у спортивному вбранні. Після війни вона зустрілася зі старшим від себе на 30 років актором і режисером Станіславом Брилінським. Разом вони прожили шість років, але шлюб взяти не встигли — Брилінський помер від тяжкої хвороби. Акторка належала до клубу письменників у Катовіцах. Писала новели, оповідання. Реалізовувала також свої художньо-образотворчі таланти. У 1955 р. отримала Срібний Хрест Заслуги (державна польська нагорода). Двічі була нагороджена відзнакою «Заслужений діяч культури». А з фільмом «Мій Никифор» почалася справжня злива нагород.

Якось, подивившись Марину Нейолову в ролі Башмачкіна (вистава «Шинель»), Анджей Вайда сказав: «Не потрібно обманюватись, ніби в актора є стать. Він актор!». Вайда згадував у одній зі своїх книг про те, як звернувся до Тамасабуро Бандо, актора театру Кабукі, «оннагата» (актора, що виконує виключно жіночі ролі) із запрошенням до власного спектаклю. І ось розпочалися репетиції… «Я зрозумів захоплення жіночої аудиторії у театрі в Кіото... Японський актор творив суто формальними засобами те, що є жінкою і що відрізняє її від чоловіка в її найпрекрасніших рисах.

… його малюнок був природним і зворушливим… Тамасабуро, граючи весь спектакль у чоловічому вбранні, накидав на себе шаль, чіпляв сережки або брав віяло і ставав жінкою, незборимо чарівною і надзвичайною» (1).

Проте різниця між театром і кіно існує так само вперто, як існує різниця між чоловічим і жіночим. І коли мова йде про кіно, то «кіноактор може нічого не «показувати». Він може надати глядачеві можливість спостерігати себе, турбуючись тільки про те, щоб бути щирим, живим у своїй поведінці й не думати, що потрібно щось зробити більш яскравішим, більш сильним лише для того, щоб бути побаченим чи почутим» (2). Христина Фельдман саме так працює: не показує, а переживає. Для кінематографічного дійства важливо, щоб у процесі зйомки жива людина була не лише збережена, а й виявлена. І безпосередній показ сутності людини завжди має особливу силу впливу. Актриса не вдається до техніки пауз, бо той образ, котрий вона відтворює, то образ людини, що слів не вживає. Особлива тиша, яка огортає глядача, коли він споглядає Никифора, зануреного в себе, несе з екрана одночасно іманентне й трансцендентне. Жінці переживати самотність чоловіка надзвичайно неприродно, а переживати усамітнення чоловіка здатна лише надзвичайна жінка.

Визначення «жіночого» за Люс Іригарей містить припущення про ідентичність психології жінки та її морфології, що, поміж тим, не є анатомією (3). Тіло і життєва тактика жінки та чоловіка різні, й це зумовлено не лише природою, а й вибудовано соціумом.

Протягом усієї історії розвитку мистецтва, зокрема й кінематографічного, жіноче й чоловіче відтворювалось переважно з акцентом на тілесності. При цьому суто жіночий погляд на чоловіче (себто розум, честолюбство, освіченість — швидше «соціальні», а не «природні» якості) — в кіно доволі рідкісний.

Жіночу тілесність як андрогінну, тобто у психологічному плані «жіночу» й «чоловічу» водночас, а відтак — самодостатню, Христина Фельдман перенесла на образ Никифора. Її малюнок кінообразу є так само природним і зворушливим, як малюнок театрального образу Тамасабуро. Проте вона користується зовсім протилежними формальним засобами. Актрисі допомагає мудрість.

Парадоксальна самодостатність жінки існує всупереч патріальхальним настановам суспільства, що програмує її як беззахисну, безпомічну в деяких сферах людської діяльності. Христина Фельдман піднялася у просторі кінотворення над страхом статі, психокомплексом жінки перед власною жіночністю, тобто метафізикою тілесності. І через тему маргінала-художника-чоловіка передала трансцендентність жіночого єства, його психологічну андрогінність. Никифору не властиві прагматично-раціональні риси, і досягає він свого не хитрістю, а неусвідомленою вірою у власний талант, а ще терпеливістю. Остання ж є цілковито «позитивно-жіночою» характеристикою.

Коли актрису оцінюють більше за зовнішністю, як стать, а не за іншими якостями — це є секстистський підхід. Коли ж в актрисі знаходять універсальність — має місце професійний підхід. «… Універсальність — найпотрібніший товар в наш час зламу гендерних ідентичностей і колапсу старого гендерного порядку» (4).

Динаміка чуттєвості, тобто динаміка ставлення до тілесності, змінна у часі. І нині «справжнє» польське кіно не визнає моду на кров, насильство й дивним чином перегукується зі «справжнім» японським кіно.

У Куросави є один незвичайно чіткий тип характеру, який сам режисер дуже любить, — це герой, що не йде на компроміси й не бажає втрачати свою індивідуальність. І зазвичай це — чоловік. В уяві Куросави сила особистості взагалі аналогічна духовній силі людини, котра бореться із серйозною хворобою...

У фільмі Кшиштофа Краузе головний герой мало нагадує особистість у тому сенсі, як особистість визначають сьогодні психологи. Никифор у фільмі — це екстраординарна особистість, котра вірить у себе і при цьому не афішує цю віру, а її з усіх сил захищає. Світ, за винятком небагатьох, вважає Никифора маргіналом.

Актрисі Х. Фельдман вдалося вжитися у світ особистості-маргінала, та передати критичні точки того світовідчування глядачеві. Образ, виплеканий актрисою у процесі роботи над собою й над роллю, і є тією завершальною формою, котра взаємодіє з глядачем. Людині в кінозалі «екстремуми функції» маргінала не видаються такими, що відштовхують, людина починає співчувати кіногерою, що нині не так часто трапляється. А співчуваючи, глядач усвідомлює власну спроможність розуміти близького, можливість творити. Це і є катарсис. Чи мав би місце успіх фільму, коли б головну роль виконав чоловік?

У наші часи в тому ж фемінізмі формується думка про те, що існують значні відмінності між самими жінками — і це не менш важливо, ніж відмінності між чоловіками й жінками. Тобто тема відмінного або спільного перестає носити характер дилеми біологічних розбіжностей.

Проте, актуально, як називати себе жінці в мистецтві — художником чи художницею? Можливо, питання самоідентифікації жінки в мистецтві та що первинне — гендер чи професія — ще довго буде дискутуватися. Очевидним же є ось що: безмежна нескоримість творчої людини в її вірності покликанню — чи то грі, чи то слову, чи то живопису — не забаганка, не розкіш, а єдиний досяжний художнику спосіб самоідентифікації.

А щодо роботи Христини Фельдман у фільмі «Мій Никифор» можна говорити про кращу жіночу роль актриси в головній чоловічій.