Микола Боклан у фільмі «Філософія». Режисер А.Пасікова. Кіностудія ім. О.Довженка. 2005.

Микола Боклан – актор театру і кіно. Закінчив КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого в 1988 році. З 1988 року працював у Молодому театрі, з 1997-го – актор Київського державного академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Театральні роботи: Сіро, «Комедія про принади гріха» Н.Макіавеллі, режисер Ю.Одинокий; Іаков, «Ти, якого кохає душа моя» Н.Птушкіної, режисер Д.Лазорко; Петрюс, «Рогоносець» Ф.Кроммелінка, режисер О.Лісовець; Тоні, «Так закінчилось літо» І.Шоу, режисер Е.Митницький; Олексій Вронський, «Анна Кареніна» Л.Толстого, режисер Е.Митницький; Фредерік Феллоуз, «Глядачі на виставу не допускаються» М.Фрейна, режисер Ю.Одинокий; Жорж Данден, «Любов часів Людовіка» Ж.-Б.Мольєра, режисер О.Дзекун; Лікар Гіббс, «Наше містечко» Т.Вайдлера, режисер Л.Зайкаускас; Лопахін, «Вишневий сад» А.Чехова, режисер Л.Зайкаускас; Сірано де Бержерак, «Сірано де Бержерак» Е.Ростана, режисер А.Білоус; Федір Орловський «26 кімнат…» А. Чехова, режисер Е.Митницький.

Знімався у фільмах: «Два кроки до тиші» (1991), режисер Ю.Тупицький; «Декілька любовних історій» (1994), режисер А.Бенкендорф; «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), режисер О.Янчук; «Чорна рада» (2000), режисер М.Засєєв-Руденко; «Богдан Зиновій Хмельницький» (2002), режисер М.Мащенко; «Дух Землі» (2003), режисер В.Янощук; «Залізна сотня» (2004), режисер О.Янчук; «Філософія» (2005), режисер А.Пасікова.

– Розкажіть, будь ласка, про роботу у фільмі «Філософія» молодого режисера А. Пасікової.

– Коли я прочитав сценарій, сталася комічна річ – я відразу почав уявляти себе в образі. До мого знайомства з матеріалом ми з Аллою трішки говорили стосовно того, хто є головні герої, які вони люди. Але, прочитавши сценарій, я вже не випускав його з рук, цитував окремі рядки з нього акторам-колегам, просто був не в силах приховати захоплення: «Дивись, яка річ! Так стисло і так ємко! У якихось п’яти-десяти сторінках – життя двох людей – і те, яке було, і те, яке є, і те, яке буде!» Я щось імпровізував при цьому, радився з ними.

– Ви знали, що буде зніматися також і Ярослав Гаврилюк?

– Так. На жаль, у театрі нам не довелося зіграти разом, а от у кіно поталанило. Співпраця з Ярославом – задоволення, я знаю його прекрасні роботи в «Дудариках», «Грачах», «Вавилоні ХХ». До речі, я також знімався у «Вавилоні ХХ»! У масовці, коли був ще школярем! То, взагалі, було моє перше знайомство з кіно. Але, повертаючись до «Філософії», скажу, що зйомки проходили дуже легко. Знімали під Києвом, у звичайній сільській хатині, що ледь дихає, в якій жили й нині живуть люди.

– А на баяні ви вчилися грати спеціально для цього фільму?

– Я імітував. У дитинстві знайомство з баяном було, але, мабуть, мені ведмідь на вухо наступив (сміючись).

– Коли таких людей, як у «Філософії», бачиш у житті, відчуваєш якийсь незрозумілий смуток, а ваш персонаж зворушує...

– Для мене єдина складність на зйомках була в тому, щоб не перебрати – настільки матеріал запалив мене. Я відчув цю людину. Костюм, капелюх і руді босоніжки (котрі, на жаль, у кадр не потрапили) я знайшов сам – у цеху – посеред мільйона (!) найменувань одягу і взуття. Я до того ж придумав для свого персонажа таке: на його волоссі, коли він знімає головний убір, має залишатися слід від «солідного» капелюха. Для цього я перед тим, як його одягти, мочив волосся. Ще бруднив собі навмисне нігті, їв дуже багато картоплі, щоб якнайкраще «відшліфувати» манеру їсти наш національний продукт (сміючись). Допомагали в роботі атмосфера убогої й дуже маленької хатинки та чимала кількість мух. Водночас я відчував партнерство Ярослава і, сподіваюся, він відчував моє. Взагалі, все складалося надзвичайно легко. Але, є одне «але». Я не дуже згоден із фіналом. Я хотів грати у фіналі веселу пісню, щось на кшталт Бреговича, дуже контрастне з самим фільмом, бо коли людина плаче, але грає веселу мелодію, це значить, що в неї є надія. А зробили навпаки…

Я розумію, що нікуди мій персонаж не вступатиме (і він це знає), але ж той український гонор, українське очікування прекрасного майбутнього, якого, по суті, ніколи не буде, – це і є наша ментальність. Мій персонаж – брехун. Але він бреше не заради вигоди, те, про що він бреше, – це і є той важіль, котрий рухає його життям.

– А коли ви не згодні з режисером, що відбувається?

– … Коли існує співпраця з режисером, це – прекрасно, а коли існує диктат у творчості – це вже не мистецтво. Найголовніше – не тягти воза в різні боки.

– Ваші слова: «Акторська професія – віддушина, яку ні на що не проміняєш». Хто вас причарував акторством?

– Сама професія. Батько й мати грали в аматорському самодіяльному театрі, мама й досі співає в церковному хорі, батько добре грає на гітарі, на баяні. Так уже сталося, що брат і я – актори.

– Ви прийшли в театр драми й комедії з Молодого…

– Так. Я був зайнятий у Молодому театрі у виставі «День кохання, день свободи». Едуард Маркович Митницький, подивившись цю виставу, запропонував мені працювати в його театрі. Але там я працював ще, будучи студентом (разом із однокурсниками Віталієм Борисюком, Володимиром Ющенком). Коли ж закінчив інститут, театр не зміг взяти мене на роботу – ані мене, ані моїх друзів. І тоді Оглоблін запросив мене в Молодий театр.

– Якісь вистави зняли, коли ви пішли з Молодого?

– Так, «День кохання, день свободи». Пропозиція працювати в Театрі на лівому березі була вчасною, я саме шукав рух – з’їздив у Саратов до Олександра Дзекуна (він мені запропонував роботу), подивився театр, місто. Але питання призупинилося, тому що, погодившись працювати в Саратові, я мусив би переїжджати разом із сім’єю, до того ж я – громадянин України, театр – у Росії. Врешті-решт, Дзекун переїхав у Київ.

– Ви співпрацюєте?

– Працювали. Була вистава «Любов часів Людовіка», не дуже вдала, на жаль (чи ми не зрозуміли режисера, чи він нас). Вона лише кілька разів пройшла. Але, до речі, глядач ходив на неї. Я ж не дуже шкодую, що її зняли.

– Андрій Білоус – ваш режисер? «Сірано де Бержерак» – ваша спільна успішна робота...

– З Андрієм цікаво працювати. І шкода, що призупинена (через фінансові неузгодження) робота над виставою «Небезпечні зв’язки». (Поки готувався номер, стало відомо, що прем’єра вистави «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло відбудеться в січні 2007 року. – Л.Б.).

– Режисерське ставлення до актора у яких випадках можна назвати ідеальним?

– Коли виникає спільна мова між актором і режисером, то сам пошук сценічного втілення стає цікавим. У стосунках актор – режисер фінальної крапки немає. Є потенційна крапка – вистава, яка колись відбудеться. А вистава, вона ж, як тісто, – чим більше її будеш «вимішувати», тим краще. Мені таланить із режисерами. І Андрій, і Дмитро Богомазов, і Юрій Одинокий, і Едуард Маркович Митницький (який не тільки режисер, а й учитель), і Олексій Лісовець, загалом, усі режисери, з якими я сьогодні працюю, – це ті, з якими важко (не буває легких ролей), але я розумію, чого від мене очікують.

– Роль Сірано очікувана робота чи приємний сюрприз?

– Сюрприз. Над роллю близько року працював В.Горянський, але графік зйомок, у яких він був задіяний, не дозволив йому грати. От мені й довелося за півтора місяця освоїти її. На сьогодні роль Сірано – одна з моїх найкращих, одна з моїх візитівок.

– Наскільки можна бути емоційним, граючи цього героя? До того ж у вашого персонажа особлива деталь – ніс.

– Взагалі, без емоцій дуже важко його зіграти. Коли маєш внутрішній спокій, таку роль не зіграєш, бо вона вимагає вміння кохати не на сто, а на тисячу відсотків. А щодо носа, то таки, дійсно, є певні особливості. По-перше, ніс суттєво обмежує свободу зору – бачиш, наче дві частини світу, які до того ж накладаються одна на одну. Але я забуваю про ніс уже через дві хвилини після початку вистави.

– І на «Київську пектораль» ви номінувалися саме за виконання цієї ролі.

– Так. І свого часу також номінувався з виставою «День кохання, день свободи» (режисер Дмитро Лазарко). До речі, тоді моя партнерша отримала «Пектораль».

– Важко було конкурувати зі своїм колегою? Віталій Лінецький номінувався разом із вами на «Кращого актора» у виставі «Нотатки божевільного» за М.Гоголем режисера Марка Нестантинера у Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.

– Я, взагалі, ставлюся до «Пекторалі» спокійно.

– Можна сказати, що сцена в Театрі на лівому березі для вас – велика сцена, а сцена в Молодому – мала?

– Скажу таке: Молодий театр був для мене будинком відпочинку, а Театр на лівому березі – це галери, де потрібно гребти і гребти. Я свого часу займався академічною греблею. У цьому спорті є вислів «упіймати ляща»: коли хтось один своє весло залишає у воді, а всі інші члени команди гребуть, залишене весло ламається і може неабияк вдарити. Мені здається, що наш театр пливе, бо ніхто не кидає свого весла.

Коли у виставі «Сірано» ті ж виконавці ролей гвардійців працюють на всі сто, то відчуваєш, що все рухається саме так, як потрібно. Ось такий він, дух партнерства!

– Ідеальний партнер. Кого ви можете назвати?

– У мене – дуже багато хороших партнерів: і Анатолій Ященко, і Віталій Лінецький, а скільки виконавиць жіночих ролей! Боюся когось образити, назвавши одні прізвища й не назвавши інші.

– Ви красивий і мужній актор. Чи доводилося вам ламати такий стереотип?

– Таке досить часто трапляється, причому з усіма акторами, не лише зі мною. Скажімо, я хотів би частіше грати в комедіях, на мою ж долю випадають такі серйозні персонажі, як Федір Орловський у виставі «26 кімнат» режисера Е.Митницького.

– Тобто у вас амплуа мужнього героя?

– Мабуть, не знаю.

– У «26-ти кімнатах» Федір Орловський, якого ви граєте, привертає увагу тим, що носить червону сорочку. На тлі темних кольорів одягу інших персонажів Федір, таким чином, уособлює здорове ставлення до себе й до світу. Він, на відміну від інших, точно знає, чого хоче. Кому належить ідея «підкреслити» його червоним кольором?

– Щодо цього персонажа, існує певна складність. У Федора зведено риси і його самого, і його батька. А текст, який я промовляю зі сцени, це – слова Федора, слова його батька, а ще, крім того, і слова з окремих оповідань Чехова (робота в анонсі вистав театру представлена так: «Антон Чехов. Сценічна композиція Е.Митницького за п’єсою «Лєший» та оповіданнями. «26 кімнат…». Досвід прочитання комедії з одним пострілом». А п’єсу «Лєший» А.Чехов навіть не включив у зібрання своїх творів, настільки негативно він до неї ставився. – Л.Б.)

Ідея щодо червоного кольору належить художнику Олегу Луньову. Проте глядач на костюм дивиться перших тридцять секунд, а потім заглиблюється в те, що актор творить за допомогою своєї душі.

– У «Залізній сотні» як вам працювалося?

– Важко. Важко, бо ролі як такої там нема. Так, є Громенко, командир загону, але… Потрібно, напевно, серій дванадцять, щоб вибудувати характер кожного з персонажів фільму.

– Усі герої цього фільму – історичні особи, у цьому також складність?

– Я знаходив книжки на цю тему, але, читаючи матеріал, де написано: «зайшли сюди», «прийшли сюди», «постояли тут», не маєш можливості показати переживання людини, її долю. Звичайно, ми намагалися щось збудувати. Але кіно – це те, що дуже швидко народжується, й деколи розумієш, що не вистачило часу щось додумати, щось врахувати. Я – не дуже задоволений своїм існуванням у цьому фільмі. Дуже важко грати героїв, які чомусь мають бути лише ідеальними й позитивними. Але ж, щоб бути позитивним, треба бути й негативним у якихось речах.

– А хто ваш персонаж у фільмі «Атентат, або Осіннє вбивство в Мюнхені»?

– Там у мене невеличка роль, але, здається, я в цій ролі більше схожий на себе, і персонаж, якого я граю, – більш реальний, ніж Громенко.

– У зйомках фільму «Дух Землі» режисера Володимира Янощука, до речі, його першій серйозній роботі у великому ігровому кіно, крім українських, брали участь і російські актори. Було взаєморозуміння з російськими колегами?

– Прекрасне взаєморозуміння! Актори є актори! Немає значення, звідкіля вони. У цьому фільмі мій персонаж – депутат Чеканюк…

– Існує переконання, що в кіно ніхто нікого не вчить. У кіно актор має миттєво показати те, на що він здатен.

– У дипломі написано: «Актор театру й кіно», але про кіно нам нічого не розказували. Кіно – це інститут самонавчання.

– «Два кроки до тиші» – ваш перший фільм. Юрій Тупицький, режисер картини, допомагав у «навчанні»?

– Так, це – перший фільм. А мій перший знімальний день був такий: з Ашгабада нас повезли на полігон, де я «потрапив» у руки гримера (Миколи Акопяна), котрий відразу взявся стригти моє волосся. Потім він намастив моє обличчя основою для гриму, взяв пригорщу землі, дмухнув її мені в обличчя і сказав: «Бездоганно виглядаєш! За кулемет!». А оператор Сергій Борденюк, до речі, прекрасний оператор, налаштувавши камеру, наказав: «Відстрілюйся!», я ліг і почав «відстрілюватися»…

Взагалі, в кіно постійно не вистачає часу. Звичайно, є фільми, що мають величезний підготовчий період, як картина «Хрещений батько», в нашому ж кіно час – це плівка. Бувало, кажеш: «А можна я…» і чуєш у відповідь: «Не можна! Плівка закінчилася».

А щодо навчання, то можу сказати, що оператори часом більше допомагають, більше навчають, ніж режисери.

– Ви маєте на увазі Віталія Зимовця, оператора «Залізної сотні», досвідченого майстра, котрий зняв картину «Пропала грамота»?

– Так. Ми з ним могли й посперечатися, але й то було на користь. Він суттєво допомагав мені в роботі.

– Фільм «Декілька любовних історій» зняв А.Бенкендорф. Він переконаний, що це – українське кіно, хоча й зняте за сюжетами Боккаччо та інших великих італійців . Погоджуєтесь?

– На сто відсотків, це – українське кіно. Спершу я пробувався на одну роль, врешті-решт зіграв іншу, а ще, крім того, мій персонаж у фільмі задля того, щоб потрапити в будинок коханої, переодягається в жінку. Пригадую, як мені «мостили» груди, як я голив волосся на грудях. Мені навіть пощастило попрацювати в одному кадрі з Георгієм Віциним. Він завжди мав якісь «заготовки», входячи в кадр, водночас придумував щось просто на майданчику й міг, спираючись на свій гігантський досвід, сам навчати інших. Хочу сказати, що люди його покоління – це великі вчителі не лише щодо професії, а й стосовно життя.

– Останнім часом у кіно що довелося грати?

– У фільмі «Дев’ять життів Нестора Махна» режисера Миколи Каптана в мене маленька роль, сам фільм я ще не дивився й не можу сказати, що і як я там «награв».

– Моновиставу хотіли б зіграти?

– Так! Але для цього мені потрібен режисер і цікавий матеріал.

– Який матеріал вас цікавить?

– Це може бути й Леся Українка, на мій погляд, її творчість ще недостатньо розкрита. Це можуть бути й абсурдисти: Е.Йонеско, С.Беккет, з творами яких я ще не мав можливості попрацювати, тому мені було б цікаво.

– Яка професія, на ваш погляд, абсолютно протилежна акторській?

– Мабуть, політики – це повна протилежність акторам. Коли актор на сцені бреше, тобто коли він фальшивий, його чимось закидають або виженуть зі сцени криками. Політики ж на великій сцені життя весь час – фальшиві. Взагалі, шкода, що в нашій країні культура й духовність нікому не потрібні…