26 вересня 2006 Український кіноклуб Колумбійського університету (УККУ) у Нью-Йорку розпочав свій третій сезон програмою із рубрики «Україна: погляд із Заходу». Поряд із популяризацією українського кіно кіноклуб бачить своє завдaння також і в тому, щоб сприяти культурним контактам між Україною і світом, бути дзеркалом, в якe українці можуть подивитися, щоб дізнатися, як бачать їх інші народи. Це особливо актуальне завдання з огляду на те, що навіть тепер, через 15 років незалежності, українці на своєму культурному материку надто часто свідомо, за інерцією чи через власні когнітивні обмеження (незнання мов), спілкуються зі світом через посередність російської культури з її не завжди демократичним поглядом на інші народи.

У цій рубриці кіноклуб уже показав роботи американських режисерів Андреї Одежинської – документальний фільм «Шептуха» (The Whisperer), короткометражний художній «Дора заплуталася» (Dora Was Dysfunctional), Пола Тремблея – докумeнтальний про Помаранчеву революцію «Пограниччя» (The Borderland). Кожного разу показ відбувався у присутності авторів фільмів і після перегляду – обговорення.

Тим разом у програмі були роботи двох фільмарів, цілком неподібні між собою за походженням, освітою, баченням України. Один француз Жан Божко, другий американець Андрій (так, саме «Андрій», a не «Андрю») Парех. Єдина спільність між ними – це їхнє українське походження. Жанoві батьки українці, Андрієва мати теж, батько – індієць.

Короткометражний документальний фільм Божка «Дай Боже!» – це спроба пройти батьківським слідом до витоків роду. Для цього він вирушає із камерою в руці у холодну, непривітну, занурену в економічну кризу Україну 1994 року. Щоб зрозуміти, як виснажені натужною працею люди живуть, співають, кохаються, одружуються, народжують дітей, Божко сам розчиняється у складній для француза дійсності українського села. Tам, де пересічний турист із цивілізованого Заходу впав би у паніку, він наче не помічає відсутнoсті водогону в хаті, каналізації, туалету, центрального опалення. Алкоголізм, фізична деградація особи, бідність, безробіття, які Божко бачить навколо себе у селі предків, не лише не зменшують його віри у цих людей, а парадоксально стають тлом, що увипуклює їхню людськість, тепло, гостинність і незламність духу в ситуації безнадії, лихоліття і обманутих сподівань. Його фільм сумний і оптимістичний водночас – залежить від того, як його дивитися - через напівпорожню чи напівповну склянку.

Андрій Парех – кінорежисер і оператор, випускник престижної кіношколи Нью-Йоркського університету. Впливовий у фаховому середовищі американський журнал «Філммейкер» назвав його у числі 25 найцікавіших нових облич незалежного американського кіно. Присутність Андрія на вечорі у Колумбії додала імпрезі родзинки. Його обидва iгрові фільми на українську тематику: – «Мертві півні» та «Українське весілля» і знімалися в Україні – пропонують досить понуру картину української дійсності. «Мертві півні» (в ориґіналі «The Dead Roosters») про молодого киянина, який у пошуках кращої долі їде до Штатів і знаходить там свoю «американську мрію». В Нью-Йорку він «відбувається» як мафіозі (Треба було так далеко їхати!). Його успіхові бракує повноти тріумфу, адже свої в Києвi не знають про його досягнення. Тріумфальні відвідини рідних швидко обертаються трагедією, жахом, який стається майже так банально, як падіння на слизькому тротуарі зимою. Замість самоствердження головний герой виявляється ще одним моральним потворою, вбиваючи власного брата.

«Українське весілля» («Snowblink») – це реінтерпретація новели Ґабрієля Ґарсії Маркеса із прив’язкою до українського матеріалу, який режисер устиг досить інтимно вивчити. Молоде подружжя із Франції (акторка і актор – французи) подорожує серед зими із Києва до Львова напіврозваленою совєтською «Волгою». Неуникна зупинка на дорозі даїшниками, непривітними і ласими на хабаря – «сержант Петренко, п’ятеро дітей». Банальна кровотеча із легко пораненого пальця молодої, її шпиталізація у Львові перетворюється на апокаліптичне ходіння по муках бідолашного француза, такого ж безпорадного перед наскрізь скорумпованою бюрократією, як і пересічний українець.

Під час дискусії Андрій Парех визнав, що фільми значною мірою пов’язані із його власним досвідом перебування в Україні і спілкування із митниками та іншими представниками влади. В обох фільмах дія відбувається взимку, бо саме так – холодно і непривітно вітає Україна багатьох своїх гостей. Обидва фільми песимістичні, єдина надія, яку вони лишають – це сама можливість відкрито і без вибачень гостро ставити на загальне обговорення проблеми, які паралізують українське суспільство, які душать його творчий потенціал. Показувати на екрані, викривати паразитичну державу, не зацікавлених ні в чому, крім власної наживи, пост-совєтських бюрократів. Це, до речі, не так просто знайти серед тих небагатьох фільмів, які робляться в Україні так, наче кінематограф існує поза суспільством. Вже в самій можливості критики суспільства навіть такий похмурий погляд зберігає надію на те, що не все утрачено.

Успіх УККУ пояснюється серед іншого і досить сумним парадоксом: наскільки безпорадним, непрофесійним і недолугим виявляється український уряд, Міністерство культури щодо українського кінематографа, настільки дедалі потрібнішим і жаданим робиться у Північній Америці наш кіноклуб як унікальний канал доступу для західної публіки до творів сучасного українського кіно. Залишаючися чи не єдиним постійно діючим форумом українського кіно по західний бік Атлантики із найбільшою колекцією сучасного українського фільму, УККУ розширює географію своєї діяльності. (Докладніше про УККУ можна дізнатися із його вебсторінки: www.columbia.edu/cu/ufc). Лише 2006-го року він показав міні-фестивалі українського кіно у Гарвардському університеті, у Чикаґо, Філадельфії, в канадських містах Едмонтоні та Торонто, у німецькому місті Ґрайсвальді.

Після кожного показу фільмів автора цих рядків атакує публіка із проханням сказати, де можна придбати ці фільми. Протягом двох років ми просимо відповідальних бюрократів із Мінікульту України розв’язати це питання, а якщо вони імпотентні це зробити, то надати якійсь приватній структурі право випустити бібліотеку українських фільмів на цифрових компактних дисках і продавати їх. Для передачі таких прав не потрібно статті у бюджеті. Потрібна зацікавленість у поширенні українського кінематографа у світі і професійна відповідність посаді. Останні події в Україні свідчать, що потреба в діяльності Українського кіноклубу Колумбійського університету у Нью-Йорку вже завтра стане ще гострішою. Що ж, ми готові знайомити українців не тільки у США, а й в Україні з українським же фільмом.

P. S. Запрошуємо українських кінематографістів, які бажають показати свої роботи американському глядачеві у Нью-Йорку та інших містах, звертатися із пропозиціями до УККУ за адресою: sy2165@columbia.edu Для особливо талановитих українських фільмів УККУ може безкоштовно допомогти у створенні субтитрів англійською мовою.