У видавничому Центрі ЛНУ імені Івана Франка вийшла друком книга видатного режисера, педагога і теоретика Пітера Брука «Жодних секретів. Думки про акторську майстерність і театр». До неї увійшло три тексти – «Підступність нудьги» (запис виступів Брука під час паризьких занять 1991 року), «Золота рибка» та «Жодних секретів» (доповіді в Кіото, виголошені з нагоди вручення йому нагороди фундації Інаморі в листопаді 1991-го).

Коли занурюєшся у ці тексти, виникає дивне відчуття – присутності автора. Ніби про такі фундаментальні питання – що таке театр? яким має бути театральний простір? як наповнити театральну миттєвість життям? у чому суть зв’язку між тими, хто творить видовище, і глядачами? – Пітер Брук розмовляє безпосередньо з тобою, тут-і-тепер. Без жодного пафосу, дидактичних інтонацій, складних теоретичних конструкцій. Брук не повчає – він говорить до аудиторії, яка готова вислухати людину, чий 50-річний досвід практика («Жодних секретів» вперше надруковано 1993 року) дозволяє найскладніші речі викладати у лаконічній та доступній формі, демонструючи, що за ясністю думки завжди стоїть простота вираження.

Деякі тези цієї книги продовжують розпочате ще в 60-х роках у циклі лекцій, оформлених згодом у резонансну роботу «Порожній простір»: тут Брук чітко сформулював своє бачення театру, розділивши його умовно на Неживий, Грубий, Простий і Святий. Автор не втомлюється наголошувати саме на «умовності» свого, та й будь-яких інших поділів, адже театр (явище, процес, результат, подія) – складна система, яка всіма своїми засобами опирається механічному анатомуванню. І все ж дефініцій у пошуках «точок опори» не уникнути. У книзі «Жодних секретів» Брук знову повертається до цієї теми, але наразі його більше цікавить вододіл між театром Неживим і Живим. Театром застиглої форми, де цілковито панує нудьга, що часто ми її сприймаємо за «глибину розмислів», і Театром енергетичним та енергійним, чутливим, готовим будь-якої миті до перетворень. Перший тип, як це констатує Брук, превалює й існує в найрізноманітніших варіаціях – від класичних вистав поважних театральних труп до «підвальних» експериментаторських спектаклів. Другий тип британський режисер прагне творити і творить ось уже протягом шести десятків років.

«Щоб з’явилося що-небудь якісне, спершу треба створити порожній простір, – говорить Брук. – Саме простір сприяє народженню нового явища, оскільки все, що стосується змісту, значення, вираження, мови, музики, може існувати тільки за умови свіжого і нового досвіду». Іншими словами, потрібно звільнитися від «культурного шуму», від зайвої інформації, аби розчистити собі поле діяльності. Режисер застерігає: ми оперуємо такими полісемантичними термінами, як «культура» або «театр», не замислюючись, яке розмаїття значень у них закладено. Тому звільнитися від тих чи інших елементів культури не тотожне відкиданню культурної традиції. Але це вкрай необхідно для першого етапу роботи над виставою, для підготовки до дії.

Порожній простір у Брука – водночас і метафора театру як такого, і конкретна сценографічна можливість. У другому сенсі порожнеча об’єднує – акторів і режисера, вербальний матеріал і візуальні засоби виразності, творців вистави і глядачів. Захаращена навіть найкращими декораціями, сцена здатна «приховувати» – неточність рухів, жестів, міміки, «бруд» у ритмі та лініях, нечіткість та дисгармонію в акторській грі. «Відсутність декорацій – це передумова свободи уяви».

Це твердження для режисера – не просто суха теорія. Кожну думку, яку викладає автор – чи у письмовій, чи в лекційній формі – він пережив сам, спробував у власній театральній практиці. Недаремно його тексти рясніють модальними маркерами невизначеності: «можливо», «ймовірно», «здається», «проте». Брук свідомий того, що театр та уявлення про нього весь час змінюються: те, що було актуальним і правильним ще вчора, сьогодні вже є застарілим. У цьому специфіка вистави як такої – видовища, котре слугує наочною ілюстрацією до вислову «в одну воду двічі увійти не можна». Про це чи не найбільше йдеться у тексті «Золота рибка». Не люди, психологія, сцена та приміщення, а мить – найцінніше, чим володіє театр. За одну секунду, в одному жесті чи інтонації може розкритися цілий всесвіт. Конденсація смислу в малій одиниці – ось що споріднює театр і поезію: ці два мистецтва за своєю природою ущільнюють множину явищ і наших уявлень про них, повертаючи нам заархівоване в художній формі. Так звичайне життя стає життям театральним – завдяки компресії часу та смислів, а вона, в свою чергу, невіддільна від інтенсифікації енергії. І висновок: «Саме це створює потужний зв’язок із глядачем».

Брук – з тих режисерів, для яких публіка виступає одним з найважливіших факторів створення театральної якості. Він багато пише про глядачів – їхні очікування, бажання, фантазії, роль та призначення. Автор книги згадує, як кілька десятиліть тому трактувалася «присутність глядача»: аби створити ілюзію взаємодії, достатньо було «загравати» до публіки, активно залучати її до вистави, звертатися з кону до окремих осіб із залу. Розуміючи, що між театральним дійством та його реципієнтами існує нерозривний зв’язок, Брук обстоює власне розуміння функції Іншого. Глядач ніколи не буває пасивним, йому навіть не треба втручатися чи якось проявляти себе. Аудиторія – усталений учасник дійства тільки через те, що вона присутня, що може створити активне поле – взаємодії або протидії. Це пильне око, яке перевіряє режисера і акторів на майстерність і точність вираження.

Відтак ідеться не лише про якість театрального продукту, але й якість глядачів. Подорожуючи країнами світу, британець мав чимало можливостей «спостерігати за спостерігачами» – публікою міською та сільською, вишуканою та простою, різною за віком, ступенем освіченості, расовою приналежність, культурними звичаями, за цивілізаційним рівнем. Та й його власна трупа неоднорідна. В цьому, мабуть, і полягає чи не найвагоміший експеримент Пітера Брука: організувати світоглядну зустріч людей, в яких позірно так мало спільного, щоб завдяки мистецтву це спільне знайти. Тоді порожній простір стане об’єднавчою художньою територією.

Остання частина, що дала назву всій книзі «Жодних секретів», на конкретному прикладі розкриває Бруківську театральну «кухню». Уїльям Шекспір, «Буря», 1990-й. В якості та чистоті роботи цього уславленого гуру вже не може бути сумнівів. У нас – але не у самого майстра. Брук максимально відверто розповідає, як з невідомості, навпомацки та інтуїтивно випростовується вистава. Проведення тренінгів на чужій території (трупа спеціально виїхала з Парижа до Авіньйона, аби змінити оточення), сценографічні експерименти, імпровізації, перевірка напівготової версії, остаточний варіант, нарешті, – кожна тема, якої торкається автор, видає процесуальну невпевненість. Відмовляючись від заздалегідь продуманого плану дій, режисер ризикує, але робить це свідомо. На думку Брука, його головне завдання полягає у тому, щоб вибух енергії, яка народжується у позірному хаосі, скерувати у потрібному напрямку. Тоді виникає необхідна для викінченої форми кількість театральної сировини. «Хаос корисний лише тоді, коли приводить до порядку».