Ви мене так назвали «пан Валеріян» в листі, отож я дозволю собі в такій формі звернутися до Вас. Відразу хочу зазначити, що я не є професійний кінознавець, а моя творча діяльність пов’язана з театром. Але мені ніколи не була байдужою доля українського кіномистецтва. Я був свідком його ренесансу 1920-х років і його занепаду 1930-х.

В редагованому Вами журналі ч.5 /67/ 2006 вміщено статтю Віталія Юрченка «Життя і смерть Леоніда Бикова». Одначе стаття страждає на недомовлення, що, на жаль, прикро спостерігати на 16-му році існування незалежної України. «Левова частина» статті є справа «заповіту» Л.Бикова. Виникає відразу питання, чому саме з’явився «заповіт» талановитого майстра кінематографа? Автор Юрченко зазначає, що «у Бикова були труднощі з втіленням своїх задумів. Він щось пропонував, а його пропозиції відкидались. Іноді брутально» (стор. 34). Це досить промовисто. Воно дає ясну картину того, що його думки не сприймалися ленінградськими партійними чиновниками з виявом яскравого шовінізму щодо українського колеги. Автор Юрченко дивується, що Биков залишив Ленінград і виїхав в Україну на працю в кіностудії ім. О.Довженка. Дивуватися нема чому. Биков не жив там лише «хлібом єдиним», а відчував брак повної свободи для реалізації його мистецьких планів. Чи ж ситуація змінилася для Бикова з його переїздом до Києва? Навіть в гірший бік! Він зіткнувся там не тільки з партійними чиновниками з того ж стану, як в Ленінграді, але й з їхніми прислужниками, що з наполегливістю критикували його мистецькі візії в кіномистецтві ( вони, на жаль, не перевелися й зараз, сидячи на своїх насиджених місцях, що раді були б утопити українське мистецтво назавжди). Нагінки на Бикова продовжувалися включно з забороною його кіносценарію до фільму «Прибулець». Нема чого дивуватися, очікуючи, що, може статися щось найгірше, він і склав свій «заповіт». Остаточними висновками ситуації навколо Бикова стали свідчення сина Бикова – Леся, що дістався до Ванкуверу з Європи заходами Української Суспільної Опіки в Британській Колумбії. Лесь Биков сказав ясно в розмовах, що для батька були створені нестерпні обставини і він загинув діяннями партійних чиновників в організованій ними автокатастрофі. Варто тут додати, що того ж 1979 року загинув і другий кінорежисер українського походження – Лариса Шепітько в організованій автокатастрофі. І навіть того ж року партійні чиновники заборонили фільм «Тема» російського кінорежисера Гліба Панфілова. Відомий раніше і передчасний кінець кінорежисера Василя Шукшина, приятеля Бикова.

В статі Юрченка подано, що Биков поповнив самогубство. Він говорить, що Биков в «Заповіті» зазначив, щоб гроші від продажу його авто пішли б на допомогу його родині, а одночасно (за Юрченком) сам нищить своє авто. Тут щось взагалі суперечить простій логіці...

Партійні чиновники в Совіцькому Союзі не любили митців, що були надто успішні в їх професійній діяльності. Точніше, вони їх ненавиділи. Вони їх нищили. Доля Леоніда Бикова в цьому відношенні є яскравий приклад.