Лесь Задніпровський – Еліот у виставі «Інтимне життя» Ноеля Коварта.Режисер В.Опанасенко.

Задніпровський Олександр Михайлович народився в Києві в акторській родині Задніпровських-Ткаченко. 1975 року закінчив КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (курc Анатолія Скибенка). Служив у Радянській армії, після служби працював 4 роки в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. З 1980 року, запрошений Сергієм Данченком, працює актором у Національному українському театрі ім. І.Франка. Народний артист України. Етапні ролі в театрі ім. І.Франка: Гайдай у «Загибелі ескадри» Корнійчука, реж. Сергій Данченко; Огнєв у «Фронті» Корнійчука, реж. Ігор Афанасьєв; Блез у «Блезі» Клода Моньє, реж. Володимир Опанасенко; Дон Алонсо у «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, реж В.Опанасенко; гетьман Дорошенко в однойменній драмі М.Старицької-Черняхівської, реж. В.Опанасенко; Степан у «Боярині» Лесі Українки, реж. В.Опанасенко; король Генріх у «Я, Генрі ІІ» Дж. Гольдмена, реж. Юрій Кочевенко; Федір Карамазов у «Братах Карамазових» Достоєвського, реж. Юрій Одинокий.

У 1998-2002 роках за пропозицією В’ячеслава Чорновола був депутатом Київради від Народного Руху.

– Особистість, сформована акторською династією, талановитий актор і – національний театр. Так би мовити, два плюси. Кажуть, плюси відштовхуються.Чи легко вам реалізовувати себе у театрі, подібних якому небагато?

– Такий театр єдиний у країні. Він неповторний не тому, що я недооцінюю інші національні театри, просто патріот свого, закоханий в його історію. Я давно звик вважати себе частиною театру, тому ніколи, на щастя, при всіх негараздах, – не відчуваю свого «Я» окремо від нього. Я відчуваю себе його кровоносною судиною і тішу себе надією, що театр не зміг би без мене, як я не можу без нього. Я актор свідомий, це пов’язано з вихованням, тобто для мене від початку не існувало секретів, як робиться фокус. Я з дитинства бачив фокуси зсередини, а тому ілюзій щодо складності професії в мене ніколи не було. Знаю, що ніхто ніколи не був здатен повністю вдовольнити глядача, часто не вистачає акторського життя, щоб здійснити або свою мрію, або мрію свого глядача, але прагнути треба. Ми ловимо синього птаха, хоча вже на старті знаємо, що це неможливо. Без пошуку цього синього птаха чи білого коня – не було б мистецтва.

– З одного боку, існує намагання догодити глядачеві, з іншого – не підігравати його низьким потребам.

– Класики завжди вчили: не опускайтесь до рівня оперетки, піднімайте глядача, його смак, театр – це кафедра, театр – це храм. Це як біблійні заповіді. Хтось їх виконує, а хтось ні. Це вічний марафон – намагання тримати планку, але водночас не відлякувати глядача зарозумними для двірника Петі експериментами. Як знайти золоту середину? Театр, як і церква, не відокремлений від суспільства, навіть якщо хтось і намагається це декларувати. Разом з тим, незалежно – в комедії чи в трагедії, він повинен трошки відрізнятися від життя, не можна туди заходити в брудних калошах. На нас зараз дуже впливає політика через телевізор, ми перебуваємо в стресі від нестабільності, нас хвилюють ціни і тарифи. Я виходжу з театру і думаю, як прогодувати сім’ю. Але не дай, Боже, буду думати про це 24 години на добу, тоді я не зможу творити. А творити треба легко, навіть трагедію треба грати в хорошому настрої, – так вчили мене майстри, батьки. Велич актора в тому, щоб забути тарифи, негаразди. За те йому й гроші платять. Треба вміти викручувати собі руки, щоб залишалися крила, інакше нічого в професії не вийде. Можливо, я мислю романтично, але я – актор з достатнім сценічним досвідом і відповідаю за свої слова.

– Актор – людина залежна. Той спектр ролей, який у вас вже є, чи він достатній? Можливо, ви хотіли б спробувати себе в інших мистецьких напрямках, в іншій драматургії? Чи є у вас мрії з перспективою їх втілення?

– Дуже складне питання. Воно мучить кожного актора, який досягає певного рівня майстерності. Ролей зіграно багато десятків, але не всі вони впливають на біо-графію і навіть на власний емоційний стан. Як відбувається у актора? З приходом до театру після вузу, він працює на кількість. Потім кількість переростає в якість. Інститут дає диплом, який є пропускним квитком без жодної гарантії на верхню чи нижню полицю або на м’яке крісло. Це політики можуть бавитися, як-от: «Голосуйте за нас і відчуєте полегшення вже сьогодні». В театрі такого не буває. Це довгий і важкий індивідуальний шлях. Отже, спочатку ми погоджуємося на все, вірніше, нас, акторів, не питають – ми раді, що є ролі. З приходом до театру я грав 27 вистав на місяць. Це називається методом розбивання носа – кидають на глибину і ти ганяєш воду. Ця кількість з роками переростає в якість, ти комфортно почуваєш себе в часі, в просторі, тобто на сцені. Ти озброєний, в тебе є технічний психофізичний багаж, ти готовий до пошуків драматурга і режисера. З інституту актор приходить телям, у якого нічого немає, тільки ледь пробитий ріжок, на якому – диплом. А далі – теля на льоду. Але наступає момент, коли актор виростає, думає про якість, про відбір, про селекцію. Думаєш: чи варто мені це грати, чи працює це на мій імідж. До того був тільки підмальовок хаотичними мазками, а в цей момент вже починає вимальовуватися акторський портрет. Кожен актор хоче виглядати кращим. Йдеться про ролі, ролі – наш обладунок, з яким виходимо на глядача. А потім більше – я хочу і можу відмовлятися, хоча керівництво театру запевняє: «Творча дисципліна перш за все, ви повинні це зіграти». Тоді кажеш: «Гаразд, я це зіграю, але це буде всупереч моєму нутру, баченню себе в театрі, і взагалі, – якщо хочете, щоб було краще – нехай зробить мій друг, а не я». Тоді вже починаються стосунки з наказами на дошці. Це вже конфлікт. Всі художні керівники за натурою Карабаси-Барабаси. В них маріонетки лежать в шухляді, – вийняв, за мотузочки посмикав і – назад. А маріонетки, виявляється, хочуть їсти та ще й щось патякають. Через те керівництво любить творчу молодь, яку можна погладити, (як і нас двадцять років тому), і сказати: «Вперед!». Актор думає, що він багато може, а режисерові хочеться, щоб він робив мовчки все, що йому кажуть. Ці конфлікти створюють пороги, біля яких кипить вода, без цього театр перетворюється на болото. Конфлікт поколінь, конфлікт інтересів акторів і керівництва – нормально. У нас, акторів середнього і старшого покоління, є своє бачення театру, і часто воно не збігається з уявленнями керівництва чи режисера.

– І як це відбувається у ситуації театру ім. Івана Франка, коли багатьма потужними акторами керує не режисер, а талановитий, амбітний актор Богдан Ступка?

– Світла пам’ять Сергію Володимировичу Данченку, – він був режисером. Ми могли сваритися, не розмовляти, але йому все прощали, бо його бачення було фаховим, в його дипломі написано «режисер». А я не знаю такої професії «художній керівник». При всій любові і повазі до колишнього киянина, друга моїх батьків Кирила Лаврова, за нього БДТ – це вже не БДТ Товстоногова, це театр, що живе колишніми заслугами. Я не знаю, який там зараз МХАТ, але після Олега Єфремова, який був блискучим актором, але й режисером, він не той. А Богдана Сильвестровича не можна засуджувати за те, що бачить світ через себе, – він все життя працює актором, а це професія егоїстів, кожен думає про себе, як краще виглядати. Про себе в колективі. А йому тепер треба думати про колектив, про людські долі. А це, ох, як важко. Я не знаю, що б я робив, якби мене призначили художнім керівником. Я б, мабуть, сказав «ні».

– Яким чином творчий склад колективу вирішує ці проблеми? Чи вигадали ви якийсь механізм впливу?

– Я поборник того, щоб повернути в театр художню раду. В такому випадку колектив буде знати, чому виникає в репертуарній афіші та чи інша п’єса, чому на роль беруть того, а не іншого актора, чому той, а не інший режисер береться за постановку. Чому знімають з репертуару прекрасні касові роботи? Нещодавно я позбувся двох «своїх» вистав: «Я, Генрі ІІ» і «Леді і Адмірал». Глибока драматургія, прекрасні акторські роботи і вистави гарно сприймалися глядачем. Чому вони були скасовані без пояснень? Переконливої відповіді я не отримав.

– Наскільки я знаю, режисером згаданих вистав був, як і в останній прем’єрі «Віват, Королево!», Юрій Кочевенко?

– Так, це мій давній друг, однокурсник, якому я довіряю.

– Це з вашої подачі відбулися ці три його вистави?

– Це наші спільні «діти». Чому мені було боляче, коли ми розлучалися з виставою без пояснень? Бо у нас з Юрієм була студентська мрія. Ми казали: «Добре було б колись поставити...» І ми це зробили за С.Данченка. Якби я довго шукав режисера – ідея канула б у Лету. Вже будучи важко хворим, Данченко дав нам з Юрієм добро ще й на «Леді і Адмірал».

А потім Кочевенко поставив «Віват, Королево!». Ми пройшлися по англійській драматургії. Пам’ять юності нам допомогла, коли настав час зрілості. Бо саме в такий період можна ризикнути втілити мрію. А потім взяли й зняли наші реалізовані мрії як непотріб! А як Толя Хостікоєв переживав, коли без усяких пояснень Ступка зняв «Енеїду», яка була візитною карткою театру! Це дуже важко переживається, а з роками ще болючіше. Коли щось робиш з величезною любов’ю і це знаходить відгук у глядача, – цей плід важко втрачати, розлучаєшся, як із рідною дитиною.

– Агенція «Бенюк і Хостікоєв» – це запасний хід?

– Так, безумовно. Толя і Богдан – молодці, що продовжують справу з антрепризою, молодці, що знайшли хороших меценатів для того, щоб не залежати на сто відсотків від примх керівництва і невиваженої репертуарної політики театру. Нам по п’ятдесят, ми ще не старі й досвід є, але рік уже йде як за два. Я дуже радий за Людмилу Геннадіївну Смородіну, в якої через певний час ювілей (не буду уточнювати, скільки років), до якого вона має подарунок – дві прекрасні ролі в одній виставі «Віват, Королево!». На мою думку, вистава прекрасна, й глядачі це оцінили: не можна купити квитки. Народ скучив за театром-храмом, за справжньою драматургією. Зараз треба думати, як серед бруду зберегти квітку.

– Антреприза – не вихід для провідних акторів національного. Це скоріше від безвиході.

– Це запасний аеродром. Щоб не сидіти вдома і не дивитися на телефон: покличуть чи ні. От зараз ми зіграли «Віват, королево!». І я знову чекаю, що до рук потрапить складна «партитура» людської душі, незалежно від жанру.

Життя коротке, і дуже хочеться прожити його так, щоб не було «мучительно больно» за безцільно прожиті роки. Це торкається мене та багатьох інших. Ми біжимо на зйомки, на халтури, але все це для забуття, аби вбити час. І якщо, крім трудової книжки у відділі кадрів, ще й серце лежить у цьому театрі, коли після біганини по підзаробітках, після праці на свій імідж, розумієш, що в рідному театрі сьогодні нічого не зробив і завтра нічого не зробиш – тоді боляче.

– Чи готовий нині колектив театру виробляти стратегію, репертуарну політику на роки?

– У нас дуже багато зірок. Бракує об’єднавчої ідеї. Я розумію, що не можна задовольнити всіх, але в загальному коридорі часу кожен актор має побачити себе. Не сьогодні, то завтра-післязавтра. Тоді кожен буде мудрим, здатним чимось своїм жертвувати, бо в недалекій перспективі він візьме своє, він готуватиметься до цього. Тож можна й почекати. Мета має викристалізуватися у всіх.