Переживання Гелени – героїні Ади Роговцевої – найкраще зрозуміють глядачі старшого віку, які, так само, як і вона,

згадують свою молодість.

«Варшавська мелодія-2» – це спогад про кохання, яке назавжди залишилося в минулому і яке по-справжньому можна оцінити тільки з відстані прожитого.

Чи треба нагадувати, чим є ця вистава для самої актриси? Вона не один рік грала «Варшавську мелодію» на сцені Київського театру російської драми, щойно п’єса Леоніда Зоріна (1967) побачила світ. Романтична історія про обірване кохання польки та росіянина у 1960-і роки була дуже популярною, йшла в багатьох театрах країни. А київська вистава стала культовою завдяки натхненню й таланту жвавої, легкої, емоційної Ади Роговцевої, виконавиці головної ролі. Звичайно, репертуар актриси був багатющий, але Гелена стала її «фірмовим знаком».

Будь-яка талановито написана історія кохання є самодостатньою, але в цій був особливий шарм, адже кохання молодої пари обірвалося через те, що в країні, яка перебувала за залізною завісою, її громадянам не можна було одружуватися з іноземцями – в лютому 1947 року вийшов такий закон. Гелена, яка приїхала з Варшави навчатися в Московській консерваторії, покохавши майбутнього технолога-винороба Віктора, не думала, що саме така обставина може стати на перешкоді їхньому щастю.

Магія театру народжується з талановитої п’єси. А для любовної історії важливим є і народження почуття, і його розвиток, і нюанси настрою, й побутові деталі, й те, наскільки персонажі психологічно виправдані, як повно проявляє себе кожна індивідуальність. У «другому дублі» «Варшавської мелодії» дві дії розгортаються паралельно, підсвічуючи одна одну додатковими нюансами і настроєм: перша з 1946 року, а друга, – через 41 рік, коли Гелена, яка мешкає у США, приїздить до Москви і знайомиться в театрі в чоловіком на ім’я Євген, котрий дослівно повторює фрази, які колись говорив їй в аналогічній ситуації Вітек.

Старшу Гелену грає Ада Роговцева, Євгена – Валерій Легін. Дует розгортається природно, в розмовах цих персонажів впізнається Москва 1987 року. Актриса шляхетно-стримана у щирій розповіді про свою, вже таку давню, історію, в актора проривається чуттєвість. Обоє гармоніюють із молодою парою виконавців. Це неабияка чеснота – зберегти і в поважному віці емоції, якими переповнений «перший дубль», згадувати із вдячністю те щастя, яке випало в житті. Драматург стримано, через виразні деталі фіксує особливості часу (в повоєнній Москві Віктор уночі розвантажував вагони, аби на зароблені гроші купити коханій туфлі, Євген позбувається дорогого годинника, аби на виручені гроші пригостити Гелену в ресторані). Євген не приховує свого критичного ставлення до процесу перебудови: він, офіцер запасу, поетично обдарований, втрачає ґрунт під ногами, як у матеріальному, так і в моральному сенсі. Ідею Гелени поміняти місце проживання відкидає, оскільки тісно пов’язаний зі своєю батьківщиною. Єдиний простір, у якому Євгенові залишається «мірятися силою» з оптимістичною громадянкою США, яку привела до Москви ностальгія за єдиним у житті коханням, – це співчуття і скрушний жаль: як міг її коханий Віктор відмовитися від свого щастя. А її тихо промовлені слова: «Я була щасливою тільки тут,» – присуд тій системі, що безжально ламала людські долі.

Молода пара, що візуалізувала спогади Гелени-Роговцевої, дала собі волю, смакуючи перипетії кохання, від чого насолоду отримували і глядачі. Спілкування Гелі-Степанкової й Віктора-Сеїтаблаєва нерідко будується на професійних термінах, набираючи ще більшої виразності завдяки легкому акцентові дівчини. Дотепність діалогів, сповнена чуттєвості гра закоханих, невимушеність виконання, – це те, за чим скучив сучасний глядач, якому сьогодні, замість історій кохання, здебільшого пропонують вульгарні сурогати. Глядачі вдячно ловили кожне слово, кожен вияв душевного переживання. Побувати в чарівній казці, нехай і без щасливого кінця, – це так чудово!

З огляду на комерційність вистави, розрахунок постановника точний: ностальгійні почуття мають зробити своє. Ностальгія у глядачів не тільки за знаменитою виставою, а й за улюбленою актрисою. Вони не помилились: вистава стала успішною, її вже близько семи років показують і за кордоном, і в різних містах України.