 |
|
|
| Зміст номера 2008:#1 |
|
|
|
Розмову веде Лілія Бондарчук
Юрій Одинокий – театральний режисер, заслужений артист України (1999).
Закінчив КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (майстерня Е.Митницького, 1991). З 2006 року – режисер Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.
Режисерські роботи: «Захоплений тобою» А.Амальрика (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, 1991), «Людський голос» Ж.Кокто (Одеський музично-драматичний театр ім. В.Василька, 1992), «Гарольд і Мод» К.Гіґінса (Київський ТЮГ, 1993), «Закоханий метелик» В.Дяченка (Національний театр російської драми ім. Лесі Українки, 1994), «Літо і дим» Т.Вільямса (Київський театр на Подолі, 1995), «Комедія про принади гріха» за п’єсою «Мандрагора» Н.Макіавеллі (1996), «Дрібний біс» Ф.Сологуба (1997)...
 |
|
|
Розмову веде Тетяна Шевченко
Iнiцiаторами створення стрiчки з такою назвою стали українцi з Канади та США, а їхні партнери – українськi науковцi, зокрема, працівники музеїв. Авторам вдалося передати iсторiю Галичини мовою вишуканого показу прекрасних мистецьких творiв та архiтектури. В цiлому створюється дуже позитивний образ нашого краю, його людей i багатої культури.
|
|
|
Бесіду веде Лариса Брюховецьк
2006 року свого роду сенсацією став російський фільм Олександра Велединського «Живий», в якому йшлося про долю юнака, що дивом вцілів на Чеченській війні. Вижив ціною життя своїх друзів, які винесли його, пораненого, з бою. Після госпіталю він повертається додому, тільки не може адаптуватися до мирного життя: він постійно спілкується із фантомами – загиблими товаришами, його рятівниками. Невидимі для інших, вони рельні для нього. Життя між живими і мертвими перетворюється на тортури і врешті юнак разом із товаришами по зброї рушає в потойбіччя.
Фільм ішов в українському прокаті. 2006 року здобув нагороду за кращий сценарій на «Кінотаврі» (Сочі), ґран-прі МКФ «Кіно-Ялта». 2007 року Велединський був членом журі цього кінофестивалю.
|
|
|
 |
|
Віталій Юрченко
Біографія кожної людини – факт унікальний. Це аксіома. Але все ж і тут можлива певна класифікація. Є люди, про яких кажуть, що вони створили себе самі. Вони вибудувували свою біографію всупереч обставинам, долаючи перепони, які виникали на їхньому шляху і врешті добивалися свого. Доля таких людей – це дзеркало, в якому вони з першого погляду пізнають себе. І є інші біографії, які створюються людьми. Людьми, які оточують героя. Хто знає, що б там вийшло з Бетховена, якби він керувався власними бажаннями, а не корився волі батька, який силоміць змушував його займатися музикою. Безперечно, знайти еталонний приклад того чи іншого типу біографії неможливо, але все ж у кожній із них той чи інший момент переважає.
|
|
|
|
|
Взявши за відправну точку не апріорні міркування, а той «насичений розчин», котрий врешті-решт утворюється в пам’яті кіномана після тривалого перегляду численних старих фільмів, подивімося, що випаде в осад уздовж невидимих кристалічних осей, які передсвідомо структурують наш (вочевидь, не тогочасний) досвід чуттєвого сприймання витворів та подій одного досить віддаленого року. Дистанцію оберемо не надто близьку і в часі, і в просторі. Наголосимо: це – не модна нині ностальгія, бо нас тоді й там не було, 1931 рік мав місце за кілька десятиліть до народження автора цих рядків. Це радше – «туризм» у сенсі погляду на краєвиди за вікном потягу, що біжить по колії над або поруч із цими краєвидами. Зазиратимемо іноді й у роки попередні або пізніші, аби не втратити динамічне сприйняття часу.
У світі поза рамками нашої вітчизни (СРСР та Україна тієї самої доби – тема іншої, детальнішої розмови), візуальна культура 1931 року позначена принаймні одним специфічним явищем. Це – нестримна проліферація знаків-образів фільмів жаху, які з того часу й понині стануть канонічними й «класичними».
|
|
|
Публікація Валерія Гайдабури
Еміґраційне перебування українських митців Володимира Блавацького та Йосипа Гірняка разом із їхніми театральними трупами від 1945 до 1949 року на теренах Німеччини позначено як великими творчими успіхами, так і не меншими труднощами організаційного, побутового, політичного характеру.
Листування режисера Й. Гірняка з перекладачем Миколою Понеділком ілюструє цю думку, фіксуючи негаразди, що їх зазнав наприкінці 1948 – на початку 1949 року Театр-Студія під керівництвом Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської.
|
|
|
Леонід Череватенко
Тихо, непомітно майже проминув 2006 року столітній ювілей Ігоря Савченка, – декілька статей, принагідні згадки в засобах масової їнформації. Непохвальна, повірте, скромність, ощадливість – надто на тлі розкішних, бучних ушанувань і нагороджувань різного штибу і калібру «тимчасовиків». Так, ніби соромимося, що мали провідного, славетного кіномитця. Отож, як писав Дмитро Павличко, «прокляття самоїдам-малоросам, що не достукався до них Монтень!».
|
|
next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
