Прочитавши роман Роберта Джеймса Веллера «Мости округу Медісон» про високе кохання, яке триває вічність, Ада Роговцева зрозуміла, що це та героїня, яку вона хоче зіграти. Донька Катерина Степанкова написала за цим твором п’єсу, а згодом взялася і за постановку вистави, що стала її режисерським дебютом.

Жанр вистави визначити неважко: якщо мова про кохання – це мелодрама. Сьогодні це слово досить часто асоціюється з банальною, слізливою любовною історією, легкою, яка не вимагає особливого інтелекту, не порушує глобальних проблем людства і не вражає новизною та оригінальністю тем. Але ж, по-перше, твори цього жанру бувають різного художнього рівня, а по-друге, – мелодрама апелює не до розуму, а до серця, а тема кохання, хоч традиційна і камерна, але водночас одвічна і загальнолюдська. І доки люди не втратили здатності любити і відчувати, доти вона буде актуальна і цікава.

Успіху вистави «Рожевий міст» сприяє незвичайна історія кохання, чудова акторська гра та переконливі режисерські вирішення спектаклю, що змушують проникнутися і повірити.

Отже, глядач опиняється в Америці 1985 року, де в своєму, ще ніби нещодавно людному і насиченому подіями, будинку, кожен куточок якого дихає спогадами, святкує шістдесятиріччя Франческа (в цьому часовому вимірі – Ада Роговцева). Поки життя біжить своє останнє коло, треба підбити підсумки. Чоловік помер, діти виросли (вже зовсім дорослі, самостійні, успішні), часом у гості заходить сусідка, щоб поділитися проблемами. І ще ці червоні підтяжки, точно такі ж, як і в того дивного фотографа, який заїжджав у місто двадцять років тому, щоб зробити знімки Рожевого мосту…

«Діти! Ні, любі діти! Ні, Майкле і Керолайн!» Франческа розпочинає лист, який буде писати мало не всю виставу. Лист-сповідь, лист-спогад, лист-пам’ять. У структурному плані він дозволяє легко рухатися в часі і ретроспективно переноситися на двадцять років назад. Візуальним часовим переходам допомагає конструкція, що обертається по колу. Таким чином, кухня, що є ледь не головним місцем дії, перебуває то в одному, то іншому часовому вимірі, які часто перетинаються, коли на сцені опиняються одразу дві Франчески.

1965 рік. Франческа (Світлана Орличенко) виряджає своїх дітей (Антон Вахліовський, Ольга Лук’яненко) та чоловіка (Дмитро Суржиков) на ярмарок. Це звичайний день із життя фермерської родини. Однак у рутину повсякденності вривається Роберт Кінкейд (Анатолій Ященко), котрий хотів лише дізнатися дорогу до мосту, який потрібно сфотографувати. Рожевий міст став причиною зустрічі двох людей, життя яких вже ніколи не буде таким, як досі. Але не просто причиною, він перетворився на метафору кохання людей, які були разом тільки чотири дні. Хоча ні, – вони були разом все життя, нехай подумки, але завжди разом!

Фантастичними є моменти зображення самого мосту, коли сцену заливає ніжно-рожеве світло, а на його тлі герої роблять перші по-дитячому несміливі, навіть трішки смішні кроки до серйозного почуття. Крок за кроком, і кохання стає все сильнішим. Герої допомагають одне одному зрозуміти себе. Франческа набирається сміливості зізнатися собі: вона задихається в цьому маленькому містечку, давно відмовилася від своїх мрій, покірно пішовши за життям і застигнувши на місці. А Роберт – людина дороги, він сам – дорога. «Куди б ми не йшли, ми подорожуємо разом з матір’ю-Землею. І всі зірки подорожують разом із нами, і якщо завмерти і добре прислухатися, можна почути: «Bon voyage! Bon Voyage!» і зрозуміти, що головне в житті – вирушити в подорож, що все наше життя – подорож у подорожі».

Сцена перетворюється на рясно всіяне зірками небо. Весь Усесвіт нині з ними, і вони – увесь всесвіт. Мальовниче світло створює красиві картинки щастя. Фотографії – застиглі назавжди миттєвості щастя, любові. Чотири дні швидко спливають, але кохання, як і світлини, спроектовані на сцену, залишається нетлінним навіть через двадцять років.

З надривом і болем звучить із уст Франчески і Роберта останній лист, принесений разом зі звісткою про його смерть. На білих декораціях знову з’являються фотографії Франчески. Звучить сумна мелодія їхньої любові. І, здавалося б, це логічне завершення як історії, так і вистави. Та на глядача чекає ще розповідь про те, як склалося життя Роберта. Попри професійну гру акторів (Володимир Задніпровський, Олег Месеча, Володимир Миронов) та прекрасну музику саксофона Геннадія Івченка, остання частина вистави видається структурно дещо зайвою. Можливо, для книжки це досить звично, але у виставі такий епілог стирає і притуплює враження.

Одначе загалом «Рожевий міст» вражає своєю мальовничістю, музичністю, справжністю почуттів, яка досягається щирістю та професійною грою акторів, особливо – Ади Роговцевої.

«Рожевий міст»

Режисер-постановник – Катерина Степанкова

Керівник постановки – Едуард Митницький

Художник-постановник – Тарас Ткаченко

Фотооформлення – Ігор Костин, Віталій Запорожченко

Комп’ютерна графіка – Владислав Білоус

Актори:

Франческа Джонсон (1985 рік) – Ада Роговцева

Франческа Джонсон (1965 рік) – Світлана Орличенко

Роберт Кінкейд – Анатолій Ященко

Деніел Джонсон – Микола Боклан, Дмитро Суржиков

Майкл Джонсон – Антон Вахліовський

Керолайн Джонсон – Анастасія Баша, Ольга Лук’яненко

У жовтні в Київському державному академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулися прем’єрні спектаклі «Рожевого мосту»

з Адою Роговцевою, що ознаменовують її повернення на сцену українського репертуарного

театру.