23 вересня 2007 року в рамках Міжнародного фестивалю «Марія», ініціатором і організатором якого вже вкотре виступила Лариса Кадирова, чи не найбільшу увагу глядачів привернула вистава «…Бути…», психологічна монодрама, виконана самою Ларисою Миколаївною. Виставу приурочено до 150-річчя великої вірменської акторки Сірануйш. 20 жовтня в Національному театрі ім. Франка виставу було показано вдруге.

Лариса Кадирова оживила взірцевий голос великої, незрівнянної Сірануйш (сценічна композиція, постановка та музичне оформлення вистави – Акопа Казанчяна, за матеріалами книги «Сірануйш» академіка Рубена Зар’яна). Нагадаю, що торік Лариса Кадирова з’явилася в ролі Сари Бернар. Вершинним образом у жіночому пантеоні Л.Кадирової досі залишається Марія Заньковецька.

Цікаво одначе простежити паралель між тодішнім і теперішнім життям театру, принаймні в акцентах на великих жінках світової культури. Покоління рубежа двох століть — ХІХ й ХХ — витворило цілу плеяду сильних і знаменитих жінок, які прагнули змінити усталений театральний канон, прагнули вийти за межі заяложених традиційних норм. Вони не боялися бути зухвалими, їхнє зухвальство — це спроба вийти за межі чітко окресленого кола, щоби в леті розкрити нові грані театрального мистецтва. І Сара Бернар, і Марія Заньковецька, і Сірануйш – акторки, які на кін успіху поставили власне життя. В цьому їхня спорідненість із героями античності. Сьогодні таких сильних жінок мало. Можливо, немає тих соціально-політичних умов. Але, попри все, діалог із мудрими й маєстатичними жінками, які здійснили культурну революцію в театрі, наважилися грати на рівних із чоловіками, вартує уваги й прагнення зрозуміти, чому сьогодні Лариса Кадирова бере на себе відповідальність за ці діалоги з красивим і високим минулим.

До когорти великих належить і Сірануйш. Справжнє ім’я цієї великої акторки — Меробе Кантарджян (народилася 25 травня 1857 року у Стамбулі, а полишила цей світ 10 червня 1932-го, похована в Каїрі). В 1873 році Сірануйш почала виступати на сцені Стамбула. 1897 року разом із групою акторів переїхала на Кавказ (точніше, на Закавказзя); виступала в Баку, Єревані, Тбілісі. Гастролювала в балканських країнах і Єгипті, 1912 року – в Росії (Москва, Петербург). Гра її вирізнялася глибокою емоційністю, яскравим темпераментом, самобутнім трактуванням образів. Серед кращих ролей – Офелія і Гамлет, Дездемона, Катаріна, леді Макбет (драми «Гамлет», «Отелло», «Приборкання норовливої», «Макбет» Шекспіра), Жанна Д’Арк («Орлеанська діва» Шиллера) та інші.

Для таких, як Сірануйш, життя — це лише один день театру, вони, ніби метеори, згоряючи, залишають по собі вселенської яскравості слід, відчутний через покоління.

Особливістю вистави «...Бути...» є велика роль символіки, залученої до творення образу, а символізація, здається, — головний спосіб діалогу між теперішнім і минулим. Усе, що відбувалося на сцені, можна поєднати в один великий символ — життя вірменської акторки. Лариса Кадирова не вдається до біографізму. Щоправда, стильова домінанта цієї вистави — смислові нюанси, мовчання, таємничість, чуттєвий драматизм, приховані змісти, які разом витворюють семіосферу Сірануйш. Лариса Кадрова, прагнучи показати внутрішній світ образу, зосередилася герметизації часу і простору, на інтеріоризації театральної оповіді. Можливо, вдалося не все. Можливо, голос, який мав би стати тихішим, раптом лунав занадто голосно, а десь навпаки. Попри все, героїня вистави сказала прекрасно і влучно: «Театр – це дзеркало життя». І в цьому дзеркалі бачиш свої вади, свою безпорадність, свої страждання. Яка ж це мука – бачити досі небачене!

Як сказала на одному з попередніх фестивалів Лариса Кадирова, «кожна жінка впродовж усього життя переживає такі емоційні злети і падіння, таке прийняття чи неприйняття, такі моменти діалогу чи табу, що це знайоме, це близьке всім». І це стається, зокрема, тоді, коли ніжна і тривожна жінка на театральній сцені перетворюється на велику свічу, світло від якої здатне оживляти душі інших.

Щодо самої вистави, то все починалося так... Незграбний рух віником. Театр. Вішак. Скриня. Газети. Маска. Зелена лампа біля люстерка, на якому – фото Сірануйш. Починається життя-монолог, у якому – біль і сльози, божевілля серця й ридання внутрішньої вирви, втома і розчарування, сміх і невроз... Усі почуття в одному тілі, яке живе у своєму дивакуватому, але високому світі психологічної гри. Якоїсь миті цей голос починає оповідати про Сірануйш.

На сценічному вішаку — дві тканини: біла й чорна. Посеред вистави прибиральниця відносить цей вішак у темну частину сцени, на яку тепер спрямовано промінь світла. І монолог акторки — це вже не гра. Це мить нестями, коли промовляє не розум, а дух. І глядач, який залишається сам на сам із невідомою силою непізнаванного, чує вже не монолог, а справжню сповідь.

Не менш катарсисним є епізод, коли прибиральниця, переповідаючи історію великої вірменської акторки, раптом замовкає, а ми чуємо ніжну вірменську музику, на тлі якої – владний і спокійний голос Сірануйш. А після цього – бурхливі овації. Вистава вдалася. Сірануйш осягнула трагедію Шекспіра «Гамлет», осягнула в своєму незрівнянному виконанні. Вона довго йшла до свого звучання (шукала потрібну інтонацію кожної фрази) цієї величної драми і зуміла відчути голос владний і справжній. Навіть найбільший скептик оцінив її гру.

Після цієї ролі Сірануйш перетворилася на жінку-символ вірменського театру. Вона змінила театральну традицію. Але трагізм життя Сірануйш ще й у тому, що, здобувши славу, якої не знав ніхто до неї, вона полишила Вірменію й подалася до Туреччини. І цього багато хто з її земляків не міг зрозуміти й пробачити.

Вистава порушує й не менш складну проблему: роль індивіда в історії. В монолозі Лариси Кадирової є така фраза: думка одного посвяченого важить набагато більше, ніж овації нікчемного натовпу. Митець та історія, митець і натовп – вічні проблеми. Ця проблема має біблійну символіку: натовп відправив на ешафот Христа. Натовп – це завжди могутня й катастрофічна, дика сила. Вона не може насолодитися малим, вона не визнає правил, а хоче шаленства й розваг. І актор – раб натовпу.

Сірануйш сьогодні — це вже класика світової культури. Вірменія робить усе, аби пам’ять про цю легендарну акторку тривала, аби про неї знали у світі. Так народилася ця вистава.

Нещодавно Лариса Кадирова повернулася з Вірменії, де монодрама мала великий успіх.