От і минула 37-а «Молодість». Минула спокійно і, в певному сенсі, звично. З Президентом України на відкритті, з найбільш українською зіркою французького кіно на закритті (так, ідеться про народного улюбленця і президентського друга Жерара Депардьє), із Золотим скіфським оленем, спеціальними програмами та ретроспективами. І, звісно, з Андрієм Халпахчі (щоправда, вже в новому почесному статусі художнього керівника фестивалю). Останній взявся до популяризації українського кіно в світі, очоливши нещодавно створену «Українську кінофундацію»: саме вона репрезентувала минулорічної весни «Молодість» на МКФ у Каннах.

Та, мабуть, симптоматично, що на самій «Молодості» український повний метр ніяк не відзначили. Єдиний у конкурсній програмі фільм – «Біля річки» Єви Нейман – у прямому сенсі пройшов «біля» фестивалю, чи, радше, «повз» нього, не зачепивши ані глядацьку публіку, ані членів журі. Це, зрештою, справедливо, адже на тлі цьогорічних фаворитів він і справді не мав жодних козирів. Та й чи міг він їх узагалі мати?..

Почати огляд повнометражної конкурсної програми хотілося б зі стрічки, яку виправдано називали найсильнішою. Заради неї головне журі (на чолі з іранським режисером Мохсеном Махмальбафом) заснувало навіть додаткову нагороду – спеціальний приз журі. Головну нагороду віддало йому і журі міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI.

«Cаlifornia Dreamin’» (Нескінченність) Крістіана Немеску – молодого румунського режисера, що трагічно загинув минулого року – перебувала на початковому етапі монтажного періоду, коли не стало митця. Частково довершена його друзями (які намагалися не порушити первісного режисерського задуму), стрічка вже встигла обійти кілька фестивалів і отримати спеціальну відзнаку в Каннах.

Невибаглива історія про те, як через проблеми з документами на невеликій румунській станції затримали поїзд із американськими військовиками, скерованими до Сараєва (дія відбувається 1999 року), поступово переростає в драму румунського – якщо взагалі не загальнолюдського – масштабу. Адже п’ять днів, які американцям довелося провести в цій глушині, змінюють життя всіх персонажів. Складна композиційна структура, паралельний розвиток відразу кілька сюжетних ліній, кожна з яких має, до того ж, різне емоційне навантаження, витворюють той неповторний синтез гумору й драматизму, який так вабив колись у найсильніших фільмах Еміра Кустуріци, де приватний світ персонажів суттєво коригується політичними обставинами. Комічну абсурдність ситуації (мер намагається скористатися присутністю «живих» американців і привабити меценатів, тому влаштовує імпровізоване святкування дня міста з вічно живим Елвісом Преслі, танцями та бенкетами, а потім запрошує «гостей» на еротичне дійство, головним персонажем якого виступає, звісно ж, румунський «бренд» – граф Дракула) нейтралізує інша сюжетна лінія, пов’язана з Дояру, начальником залізниці. Саме в його компетенції – пропустити чи затримати потяг. Як з’ясовується, непоступливість Дояру має суб’єктивне підґрунтя: не дочекавшись 1945 року приходу американців (замість них, як знаємо, прийшла радянська армія), він так і не зміг відшукати свого батька.

Ідеалізму Дояру зовсім не розуміє його донька старшокласниця: Моніка мріє тільки про те, як скоріше звідси виїхати. І от з’являються молоді американські солдати, наочне втілення «каліфорнійської мрії» (не кажучи вже про те, що один із них так нагадує Рікі Мартіна). Короткий роман, зрозуміло, не має серйозних наслідків: дівчині не вдається виїхати в Америку з «коханим». Та на цьому тлі в місті починається заворушення циганів, під час нього гине сам Дояру, і ось шокована Моніка вже ридає коло нього. Американці нарешті залагоджують усі формальності, і поїзд рушає під звуки поп-хіта 80-х «California Dreamin’»…

Тріумфальний фестивальний хід Корнеліу Порумбою зі стрічкою «12.08 на схід від Бухареста», успіх двох фільмів Крістіана Немеску, Золота пальмова гілка цього року для стрічки Крістіана Мунґіу «4 місяці, 3 тижні й 2 дні»: румунське кіно, попри відверту некомерційність і малобюджетність, перебуває на піку фестивальної популярності.

Володар ґран-прі «Молодості» й Золотого скіфського оленя також зіграв на зіткненні двох різних – ба навіть ворожих – культур. «Мандри оркестру» Ерана Коліріна (Ізраїль-Франція) – фільм, який уже встигли охрестити стовідсотково фестивальним (його вже відзначили кількома нагородами, в тому числі, й у Каннах). В певному сенсі це також історія маленького непорозуміння з великими наслідками: сплутавши першу літеру в географічній назві, єгипетські оркестранти опиняються не в тому містечку, де на них чекають. Вервечка чоловіків у блакитних формах, які тягнуть за собою валізи та музичні інструменти вздовж безлюдної траси, – цей знаковий для фільму образ викликає радше співчуття, аніж сміх. І на цьому доброзичливому співпереживанні тримається емоційна лінія всього фільму.

Симпатична єврейка Діна, власниця кафе, прилаштовує музикантів на ночівлю, і за неповну добу персонажам дають змогу порозумітися між собою. До речі, порозуміння має тут і буквальний сенс: єдиною спільною для єгиптян та євреїв мовою є англійська, не надто природна і вправна з обох боків. Та, мабуть, саме ці «труднощі перекладу» й уможливлюють безконфліктний діалог (адже недоговорення у контакті ворожих культур може стати й перевагою).

Людяності, якої – знаємо – бракує сьогоднішньому світу, в цій стрічці більш ніж досить. Диригент Галід, вже літній і дещо боязкий чоловік, так і не зважується на інтрижку з Діною (на відміну від свого молодого колеги), та емоційна близькість, яка виникає між обома, видається значно сильнішою. На ранок оркестр покидає містечко, та кожен із персонажів уже отримав свою дозу гуманності й толерантності: комунікативні бар’єри зникають (і не лише на мовному рівні), всі стають ще шляхетнішими, ніж були вчора. Окремої уваги заслуговує музика (композитор Хабіб Сехадех Ганна), що, доповнюючи і без того ліричний колорит, дозволяє ще й на слуховому рівні відчути різницю культур і світовідчуттів.

А ось володар нагороди за найкращий повнометражний фільм, а також призер глядацьких симпатій – «Холтрейн» Флоріана Ґааґа (Німеччина–Польща) – порушує проблему толерантності вже на рівні одного суспільства. Ця не надто оригінальна історія про «молодих і нахабних», які відвойовують своє місце під сонцем (і роблять це доволі агресивно), має не менш передбачуваний трагічний кінець. Представників молодіжної субкультури, художників графіті, які в режисера постають мало не виразниками ідеї справжнього мистецтва (безкомпромісного й викличного), переслідують як звичайних хуліганів. Постійні сутички з поліцією, нічні колективні «творчі вилазки» перед загрозою арешту, ворогування тусівок, які мають різне бачення мистецтва, – все це діється на нічних вулицях одного з міст Німеччини (зйомки насправді відбувалися в Польщі).

Ці молоді люди – правдиві марґінали, не пристосовані до життя в суспільстві, найвищим ідеалом якого є законослухняність та показова «нормальність». Батьківські чи будь-які інші соціальні ролі є для них чимось другорядним на тлі єдиного покликання – мистецтва. Випадкова трагічна загибель головного персонажа, Девіда, стає логічним завершенням боротьби за право бути «інакшим». Вічні марґінали, вічні підлітки й безкомпромісні хулігани ніколи не зможуть інтеґруватися в «порядне» суспільство євросоюзного зразка.

Пригадати годилося б і російську стрічку «Жорстокість» Марини Любакової, адже виконавиця однієї з двох головних ролей Анна Бєгунова отримала приз імені Іва Монтана як найкраща молода актриса. Та навіть участь Ренати Літвінової, улюблениці російськомовного «есендешного» простору, не змогла порятувати фільм від банальності. Історія Віки, жорстокого підлітка з добрими очима, шантажистки без стажу, здатної «кидонути» будь-кого заради грошей і власної вигоди, є типовою історією тріумфу «маленького монстра», що має вразити глядача своєю антилюдяністю й бездушністю. Р.Літвінова тут – недалекоглядна жертва, яка піддається чарам дитячості й, втративши пильність, миттєво втрачає все, що мала. Втім треба визнати: грає А.Бєгунова таки справді переконливо.

«Колишній ударник» Коена Мортьє (Бельгія–Нідерланди–Італія–Франція) – антикіно вже зовсім іншого штибу. Послідовна жорсткість, епатажний «плювок» у бік політ- і будь-якої іншої коректності, свідома гра «проти» глядацьких симпатій – усе це має викликати відторгнення. Та дегенеративні – в прямому сенсі – персонажі викликають у якийсь момент навіть протилежні відчуття. Як і в «Бійцівському клубі» Девіда Фінчера, безперервне накопичення бруду й агресії породжує звикання і руйнує такий сильний спершу ефект відчуження. Глядач опиняється по той бік жорстокості й гидоти, та принаймні глядач уже готовий до її сприйняття.

Латвійська «Монотонність» Юріса Поскуса, відзначена нагородою міжнародної федерації кіноклубів FICC, також далеко не найслабша з-поміж 13-ти конкурсних фільмів. Поетика буденності, така близька режисерові, є ідеальним засобом для оповідання «маленьких» історій, дотепних і драматичних у своїй життєвій банальності. Молода Ільзе їде з села на акторські проби до міста й, зазнавши фіаско, залишається на квартирі своєї кузини: не може ж бо вона повернутися й визнати перед своїм хлопцем, що помилялася.

Від показаних у реальному часі акторських проб, гулянок і до багатоетапних сварок/примирень закоханих, фільм є нанизуванням побутових ситуацій на нитку часу. Ці сценки-ситуації майже не рухають сюжет до логічного завершення, – вони просто відбуваються, як і більшість подій у житті. Втім кульмінація у фільмі таки є, дарма, що також буденна: дівчина нарешті зважується виявити свою небайдужість, і цього разу примирення закоханих буде, можливо, таки остаточним. Насамкінець лишається пригадати переможців «Молодості» в інших номінаціях.:

Приз за найкращий короткометражний ігровий фільм – «Ковчег» Ґжеґожа Йонкайтіса (Польща). Дипломи в цій категорії отримали: «Татуювання Бенні» Лізи Марі Ґамлем (Норвегія) та «На грані» Артема Сухарєва, Микити Ратнікова (Україна).

Приз за найкращий студентський фільм – стрічка «Серце крається» Анне Севіцькі (Норвегія). Дипломи в цій категорії отримали фільм «Порно» Яна Ваґнера (Польща) та «Ботубату» Маріна Россе (Швейцарія).

Спеціальна відзнака Журі екуменічних організацій – картина «Мутум» Сандри Когут (Бразилія-Франція).

Приз редакції газети «Дзеркало тижня» за найкращий фільм програми «Панорама українського кіно 2006-2007» – «Вільний Сашко» В’ячеслава Кателевського.