У рамках МКФ «Молодість», в позаконкурсній програмі, було показано канадський фільм «Витвори уяви». Його сценарист і продюсер Майкл Спрінгейт спершу написав п’єсу, а Керолайн Комбз обрала її для свого режисерського дебюту. Так з’явився фільм, який вже встигли показати на кількох фестивалях, а також на тижні польсько-українського кіно в Чикаго, де він викликав підвищений інтерес саме тим, що автори, не будучи українцями за походженням, зобразили двох молодих українців, які мешкають у Канаді. Фільм англомовний, але іноді звучить українська. Київські глядачі дивилися фільм з українськими субтитрами. Його консультантом і виконавцем однієї з ролей є український драматург Володимир Сердюк.

Фільм натякає на якусь родинну таємницю – батька арештували за національні переконання, матір було вбито за нез’ясованих обставин, а обох дітей «друг родини» переправив до Канади, де вони й проживають, оволодівши англійською, знімаючи помешкання і даючи собі раду. Проте насправді не все благополучно – якщо Славко адаптувався до життя у Ванкуверні, то Катя, навпаки, тужить за своєю вітчизною, хоче розмовляти рідною мовою, їй час від часу ввижається мама, вчуваються колискові, які та колись їй співала. Не може Катя позбутися своєї ідентичності, а відтак її спіткають труднощі з пошуками роботи (працює на півставки). Одного дня і Славко втрачає роботу, але в нього є кохана жінка Су Чан, кореянка за походженням, з якою він має намір пов’язати своє життя. Проте він не може залишити Катю саму. До цього важкого вибору між коханою і сестрою додаються фінансові проблеми, адже їм немає чим платити за квартиру. Славко бачить єдиний вихід – продати родинну реліквію – ікону, яку їм залишила бабуся. Аби ця реліквія не стала предметом продажу, Катя пропонує її своєму новому знайомому – пакистанцю, якому вона розповідала про свою батьківщину, про Голодомор і те, як там переслідували людей за переконання, а коли країна здобула державну незалежність, владу захопили олігархічні клани. Новий знайомий співчуває їй. Він приходить, аби розрахуватися за ікону. Стосунки, які у них виникли, набувають інтимного характеру. Але це обурило Славка, який саме нагодився додому, – він тяжко ранить пакистанця і зникає.

Такий сюжет картини. Він має недомовлення, від непрояснених причин не зовсім переконливими є наслідки. Режисерка захоплюється модними сьогодні крупними планами, демонструючи частини обличчя, тіла тощо, відчуваються впливи постулатів «Догми» (камера час від часу дрижить). Однак, попри всі ці знайомі з багатьох дебютних фільмів огріхи, фільм має свою магію, насамперед відчутну у виконавиць головних жіночих ролей. Крім того, здійснено складну річ – проблему зіткнення усвідомлення власної національної ідентичності з необхідністю асиміляції передано не декларативно, а на рівні відчуттів. Авторам вдалося передати внутрішній світ Каті, життя її уяви, що в кіно є складним завданням. Таким чином суб’єктивна реальність переконлива, а вертання до минулого, власне історія постає як витвори уяви – звідси і назва.

А от щодо реальності об’єктивної, то і Славко, і Катя лишають по собі враження не зовсім врівноважених людей (неадекватне роздратування Каті після інтимної сцени у квартирі пакистанця або так само Славків замах на цього чоловіка– звідки в нього взявся ніж?). Отже, виглядає, що і сестра, і брат не завжди передбачувані. Чи означає це, що трагедії, пережиті їхньою батьківщиною, неминуче роблять трагічним їхнє життя?

На ці питання і хотілося почути відповідь від авторів фільму.

Л.Б. – Як виникла ідея фільму? Розкажіть спершу про задум п’єси і як вона стала фільмом?

М.С. – Я над цим твором працював дуже довго. Це іноді навіть складно пояснити. Тут дві речі дуже значні: факт, що історія не завжди є певною і різниця інтерпретацій як те, що призводить до відмінності між сестрою і братом. Брат говорить, що в історії не варто вчитися і там немає чому навчитися. А сестра, навпаки, не дозволяє, щоб справи йшли таким чином. Поступово ця переконаність робить її сильнішою. Це і лежить в основі картини. П’єсу поставили в Монреалі, її навіть було написано для Монреаля. А коли я переїхав до Ванкуверна, дуже змінилися персонажі другого плану. З’явилися пакистанець і кореянка, і вони стали більш реальними в цій історії. І коли я писав сценарій, то я вже його писав конкретно під Ванкуверн. Ця історія підходить саме для цього міста – там дуже багато дощів, таке плаксиве місце.

Л.Б. – Кілька слів про того чоловіка, який надихнув вас на цей твір.

М.С. – Роль Ярослава виписана не зовсім під того Ярослава, мого друга дитинства, з яким ми жили по сусідству. Його батьки так і не змогли вивчити англійську. У нього був брат, який тривалий час жив з батьками і просто відмовлявся вливатися в канадське суспільство. Ярослав називав себе Джеррі й намагався повністю пристосуватися до цього суспільства. Врешті він виїхав у США. Ці брати являли собою дві протилежності у вирішенні проблеми – вливатися в кандське суспільство чи ні.

Л.Б. – Фільм цікавий тим, як у ньому передано суб’єктивну реальність Каті. Ми відчуваємо її стан. Але з іншого боку, об’єктивна реальність свідчить, що і брат, і сестра, нещасні, і вони роблять нещасливими людей, з якими зближуються. Це так задумано, чи вийшло випадково?

М.С. – Мені здається, що це сталося само собою – такого завдання автор не ставив. Справа в тому, що я добре знав кореянку, яка знімалась в ролі Су Чан, в її реальному житті, знав її проблеми та печалі. Вона ненавидить Корею, але не може знайти собі місця і в Канаді. Чим більше я дізнавався про історії людей, тим більше розвивася сюжет.

К.К. – Ця корейська акторка принесла відчуття, як їй не вистачає Кореї, але вона не хоче туди повертатися.

М.С. – Якщо говорити про сцену насилля наприкінці фільму, то її слід розуміти так: коли Ярослав пропонує Су Чан мати спільну дитину, а вона відповідає, що вже має дитину, він вибухає гнівом через те, що його не сприймають як батька. І цей гнів він спрямовує на пакистанця.

К.К. – Хочу додати про Ярослава. Справа не тільки в тому, що його відторгла Су Чан. Важливо, що вона йому прямо сказала: для того, щоб розв’язати свої проблеми, він повинен залишити сестру і мешкати окремо.

Л.Б. – Існує історична пам’ять на генетичному рівні. Я зрозуміла, що Катя з цією пам’яттю живе, але звідки вона знає про Голодомор та інші факти з історії України? Вона ж виросла в Канаді? Для глядача не зовсім зрозуміло, як вона перейнялася болем України.

М.С. – З історії зрозуміло, що бабуся героїні пережила Голодомор, вона й розповіла дівчині про цю трагедію. Від неї в Каті ікона, родинні перекази. Через те, що і Катя, і Славко дуже добре володіють англійською, створюється враження, ніби вони народилися в Канаді. Але вони приїхали сюди, коли їм було років по 16-17. Коли Катю запитав хтось, чи довго ви в Канаді, вона відповідає: «Так... Ні». Українці, які живуть у Канаді, знають про Голодомор, їм усім ці події добре відомі.

Ми з моїм другом Славом не раз про це розмовляли – згадана тема була надто живою для всіх емігрантів. Деякі групи українців пам’ятають про Голодомор, шанують цю пам’ять, а деякі заперечують, що такий факт існував. Через це вони ненавиділи одні одних, і цей поділ українців реальний. Мені важко було повірити, що три з половиною мільйона померло. І в той же час, ті, хто живе тепер в Україні, не можуть прийти до згоди – було таке чи не було?

Мені видається, що українське суспільство тільки вчиться говорити правду відкрито. Ми в Північній Америці йдемо в інший бік, вчимося стримувати себе і не говорити правду до кінця. У нас уже не говорять правду ні про Ірак, ні про Палестину, ні про Афганістан. Ми навіть не говоримо правду про трагедію в Нью-Йорку, коли впали дві вежі. Суспільство Північної Америки якраз вчиться тепер, як жити з офіційною історією, визнавати її, і мати ще якусь неофіційну історію для себе, але нікому про неї не говорити. Вам здається, що проблеми Каті від того, що вона задумується над речами, яких не розуміє, з якими вона не може справитись. Але у Східній Європі люди намагаються навчитися говорити правду про те, що сталось. А от у Північній Америці, незважаючи на всі її багатства, ми вчимося зараз брехати.

К.К. – Говорячи про це, ми не повинні забувати, що Катя ще вчиться, як приймати такий стан речей, коли існує багато чого у світі, про що вона ніколи не дізнається, як це було насправді. Й тому вона використовує свою уяву, і ця уява допомагає їй вирішити свої внутрішні проблеми і рухатися далі.

Л.Б. –Чи можна сподіватися, що неврівноваженість наших героїв не стане на заваді їхньому майбутньому життю? Чи не складеться в зарубіжного глядача думки, що українці взагалі неврівноважені?

М.С. – В останній сцені, коли зустрічається українська дівчина з корейською, виходить так, що Катя розуміє Су Чан навіть краще, аніж її розумів Ярослав. Можливо, тому, що кожна з них несе свої спогади. Дуже важливо, що перша зустріч Ярослава й Су Чан була без слів – там говорить тіло з тілом.

К.К. – Мені здається, що іноземний глядач не помітить, що вони неврівноважені – такого враження не буде. Багато людей нині залишили свої країни. Головне, щоб глядач зрозумів, що герої заплуталися.

М.С. – Проблема в тому, як сприймають українців сьогодні – вони або повії, або кримінальні злочинці. Це дуже сумно. Але коли глядачі дивляться фільм, вони бачать жінку, яка не є повією, а всі інші не є кримінальними злочинцями.

К.К. – І до того ж, знають свою історію.

Л.Б. – Не тільки знають, вони є плодом цієї трагічної історії, тому їм так тяжко.

М.С. – Українці несуть в собі щось дуже-дуже важливе. І воно повинно бути відкрите для інших. Я вірю в це. Це моє власне переконання: я знаю, що українцям є що сказати, і вони повинні це зробити. Це суспільство, яке завжди боролося з імперіалізмом. І нам потрібен голос цього суспільства.

Л.Б. – У цьому випадку я можу тільки подякувати вам за те, що ви зробили цей фільм, порушили таку важливу проблему. Серед українських режисерів ніхто так чітко не усвідомив цієї проблеми, якої ви торкнулися. Можливо, не в усьому чітко висловились стосовно об’єктивної реальності, але, незважаючи на таку величезну відстань між нашими країнами, ви створили фільм суб’єктивно цінний для нашого глядача і для зарубіжного. І ще цінно те, що, не будучи українцями за походженням, ви зуміли проникнутися українською ситуацією. Яким бачите життя цього фільму?

К.К. – Ми вже на семи фестивалях його показувати, чотири міжнародних і три канадських. «Молодість» – чудовий фестиваль. Але так побудовані фестивалі, що всі дуже заклопотані, хаотично все відбувається. Тут дружня атмосфера – і це важливо. Ми подавали фільм на конкурс, але не знаємо, чому він опинився поза конкурсом. Це вирішує відбіркова комісія.

М.С. – Ми віримо в те, що технологія DVD допомагає розповсюдженню фільму. Фільм, можливо, не вибухає як сенсація, але знаходить свого глядача. І глядач сам вибирає той диск, який йому сподобається. Ми плануємо поширювати фільм серед української діаспори. Його дуже добре прийняла українська спільнота в Торонто, Вінніпезі, Чикаго.

К.К. – Українці мають організацію – «Український конгрес», вони збираються кожні три роки й обирають до керівництва нових людей. Такий конгрес відбувся нещодавно – і наш фільм був єдиний, що там показали. Тож увага до нього буде.

Л.Б. – Чи не пов’язуєте ви свої подальші плани з українською темою?

М.С. – Існує два кінопроекти, один більш розвинутий, другий – менше. Один має відбуватися у США. Ми б хотіли знімати фільм, дія якого відбувається в сучасному Києві.