Сергій Романюк у фільмі «Чорна рада» за П.Кулішем. Режисер М.Засєєв-Руденко. 1999.

– Коли ви відчули інтерес до професії актора й коли вперше усвідомили себе актором?

– У моєму посвідченні особи написано: «Актор театру. Амплуа – характерний актор». Я народився й жив у маленькому містечку, кіно ж знімалося в Києві, Одесі, Свердловську, Москві, і я навіть уявити не міг, що буду актором. Звичайно, коли дивився фільми, особливо про козаків, думав: «А цікаво було б спробувати себе в такому ділі!».

Фактично мій кіношлях започаткував Леонід Осика, запросивши мене у свою стрічку «Гетьманські клейноди». В Києві на одному з фестивалів він побачив мене у виставі «Тіні забутих предків» (я грав Мольфара). Леонід Михайлович і Дмитро, його син і асистент режисера в одній особі, шукали «українського Дон Кіхота» – актора зростом близько двох метрів і водночас досить спритного. Того ж дня Дмитро підійшов до мене й публічно запросив узяти участь у пробах на головну роль. Я пояснив, мовляв, узагалі не знаю, що воно таке – кіно, й камера зокрема, і почув: «А ви прийдіть! Усе буде добре». Я прийшов. Мене загримували, я почав працювати й тоді ж збагнув, що кіно – це справді зовсім інша специфіка, форма, технологія. У кіно потрібно миттєво (одразу після слова «Мотор!») «вмикатися», тоді як у театрі – репетиції, обговорення...

Працюючи, я ставив собі запитання: «Чому мої театральні колеги, котрі навчалися на кінофакультеті, не зайняті в кіно, а я, Романюк, котрий не знає, як треба поводитися на крупному плані, середньому, знімаюся?». З часом я усвідомив: у кіно важлива не стільки акторська освіта, скільки спроможність бути нефальшивим. У театрі іноді, скориставшись технічними прийомами, можна, як кажуть, «переграти» й у такий спосіб вийти зі складного становища, у кіно ж фальш відразу помітна. Нерідко я згадував слова свого педагога Петра Трохимовича Сергієнка, який говорив, що ліпше не дограти, ніж переграти. Загалом перша кіноробота мені сподобалася. Після «Клейнодів» я працював у фільмі «Записки кирпатого Мефістофеля», картинах Одеської кіностудії й, зрештою, помітив, що кіно не вимагає від мене великих зусиль, особливо тоді, коли є порозуміння з режисером.

– Фільм – це, власне, режисер, адже він обирає матеріал, акторів. Ви працювали з Леонідом Осикою, Юрієм Ляшенком, Григорієм Коханом, Ярославом Лупієм, В’ячеславом Криштофовичем. У кожного режисера свій підхід до актора, чи не так?

– Так, безперечно. Але якщо в театрі дію створює тандем режисер – акторський ансамбль, то в кіно, де актори нерідко працюють у кадрі поодинці, саме режисер вибудовує тонку ниточку взаємостосунків між персонажами й за допомогою монтажу їх показує.

Коли мене запрошують у кіно, мій організм одразу реагує, причому завжди позитивно. Мені таланило на хороших режисерів. Часом ще до зйомок я відчував, що режисер упродовж роботи над фільмом буде далеко не ідеальним, але при цьому також погоджувався на співпрацю, бо нерідко намагання режисера зняти хороший фільм варте не меншої поваги, ніж його авторитет і талант. Дякую Богові за те, що мав змогу попрацювати з різними режисерами.

Нещодавно мене запросив у свою картину Роман Балаян. Маю сказати, він – особливий режисер, у народі додають у таких випадках: «від Бога». Коли мене запрошують знятися в кіно, власне, саме особистість режисера – той головний чинник, який формує мою згоду.

Мене зачаровують стрічки Ярослава Васильовича Лупія. Їхня естетика – особлива. Попрацювати б ще з ним!

Актори мені, безперечно, заздрять. Якось одна актриса запитала мене: «Як справи?». Я розповів, мовляв, нещодавно В’ячеслав Криштофович затвердив на роль другого плану... А вона: «Романюк, а ти щасливий. Тобі поталанило! Навіть роль другого плану у фільмі цього режисера – неабияка удача!».

– Розкажіть, будь ласка, про стосунки з вашими персонажами?

– Нещодавно я упорядкував свою фільмографію. 52 картини: повнометражні стрічки, серіали. Власне, у кожному моєму персонажі є те заспокоєння, з яким я звертаюся до глядача (байдуже – за допомогою психофізики чи послуговуючись якимось іншим виражальним засобом): «Ось ця людина – мій персонаж – не спроможна зробити щось зле». Якщо ж уже треба грати того, хто змушений чинити недобре, я намагаюся показати свого героя так, щоб глядач сказав: «А в нього не було іншого виходу!».

У кожному разі я спільно з режисером намагаюся виправдати той чи інший вчинок людини, яку граю. Хоча мені часто говорять, мовляв, треба зіграти кілера... Навіть, коли пропонують хорошу платню, я відмовляюся й у таких випадках пояснюю: «Цього я не гратиму. Моя природа не дозволяє мені створити такий образ». Проте я знімаюся й у серіалах: коли режисер – український і матеріал, на мій погляд, – хороший.

– Тож зйомки в серіалах для вас також серйозна робота?

– Треба сказати, що конвеєр серіалів вихолощує тих акторів, котрі регулярно працюють у них. Щоб цього не сталося, варто систематично поповнювати свій позитивний запас: переглядати хороші фільми замість того, щоб ходити на вечірки, якомога частіше спілкуватися з людьми, природою, час від часу перечитувати хороші твори.

– З ким із режисерів ви працювали в серіалах?

– Попри те, що нинішні серіали – це здебільшого російсько-українські проекти (хоча трапляються й україно-російські), знаю чимало молодих українських режисерів. Олег Туранський, зокрема, сьогодні знімає 12-серійний серіал «Хороші хлопці» (компанія «Стар Медіа»), при цьому робота виконується у форматі кінофільму. Власне, це лише другий проект молодого режисера, але особисто для мене Олег – відкриття. Часом у перервах я стою й милуюся тим, як він працює, наскільки прискіпливо домагається від актора того стану, який йому потрібен. Олег знімає по три-чотири дублі, нерідко після третього говорить: «Добре! Молодці!». Це означає що його вимогливість із часом лише зростатиме, відповідно зростатиме й майстерність акторів, якість драматургії, тобто його роботи не перетворюватимуться в конвеєр. Як колись сказав Лесь Сердюк: «У серіалах нині легко зніматися, головне – швидко розказати текст російською мовою». В основному так і є.

Водночас я не відмовляюся від ролей у серіалах і через матеріальну вигоду. Але мені не соромно за те, що я роблю. Про мене говорять, мовляв, Романюк ніколи не спізнюється на роботу, завжди у формі й хорошому настрої, не зриває зйомок, не пиячить... Що ще треба режисерові? Я ж сам собі одного разу сказав: «Романюк, якщо ти хочеш ще деякий час попрацювати, причому не тільки для себе, а й для того, щоб люди про тебе сказали щось добре, стався до себе в професії вимогливо». За такого підходу я лише виграю.

– Назвіть кілька серіалів, які, завдячуючи вашій роботі, стали кращими?

– Я не думаю, що вони стали кращими через мою в них участь. Суттєво вирізняються серіали Анатолія Матешка, які варто називати телевізійними художніми фільмами. Це й «День народження Буржуя», де Анатолій першим із кінорежисерів показав мене як характерного актора, і фільм «Будинок для дурнів».

Як правило, серіали розтягують на 70, 120, 130 серій, наприклад, «Вовчиця», «Чужі таємниці». Впродовж двох років я знімався в цих роботах. Українського кіно нині знімають мало, тож розраховувати на щось, окрім серіалів, складно, та й у серіалах українським акторам дістаються здебільшого епізодичні ролі.

– Ваш прихід у кіно збігся з початком періоду зламу. Фактично одразу після «Гетьманських клейнодів» (стрічки, яку профінансувала держава) ви опинилися в іншому кіно – кіно без державної підтримки. На ваш погляд, чому українське кіно потрапило в таку ситуацію?

– Для цього існували об’єктивні причини: велика кіноіндустрія того часу базувалася в Москві, кошти концентрувалися там. Згадаймо, кожен новий фільм мусили везти до Москви, «здавати» його. Стрічку приймали на двох плівках і лише після цього її тиражували й розповсюджували. Аж ось українці відокремилися й здобули найголовніше – незалежність. Щодо українського кіно, то, мабуть, йому діалектично треба було пережити етап дискомфорту й «хвороби» (браку коштів, деградації акторів). Той депресивний період був найскладнішим, і ми його пережили.

За російських кіномитців я радію. Знімаючись у Росії, я дізнався, що протягом року в країні знімають близько 190 картин. А для нас і 15 – 20 картин стали б святом. Чому ми й такої кількості не знімаємо? По-перше, треба приймати відповідні закони, а писати їх повинні люди, які добре розуміються на кіноіндустрії й, власне, на процесі виробництва. Ми з вами цього не зробимо, ми в змозі лише проголосувати «так» чи «ні». Нині такий час, коли потрібно враховувати витрати як на створення фільму, так і на його продаж, піар, а це непросто.

Наші сусіди, порівняно з нами, далеко попереду. Працюючи на «Мосфільмі», я зустрічав чимало кіноакторів, котрих ми постійно бачимо на екранах, – вони затребувані на студії, причому не лише як виконавці серіалів, а передусім як актори повнометражних фільмів. Можливо, кінопрогресом росіяни мають завдячувати своїм кінолідерам – Микиті Михалкову, Карену Шахназарову. На «Мосфільмі» кипить робота, а режисери переймаються творчими питаннями, розшукують акторів потрібного типажу, а не розмірковують (як наші) над тим, із ким випити б.

– Я вас можу тільки привітати, оскільки вас запрошують і до Москви.

– Завдячую цим Володимиру Яковичу Мотилю. Побачивши фільм свого друга Юрія Ляшенка «Записки кирпатого Мефістофеля», він зацікавився моєю грою й невдовзі, приїхавши до Києва, призначив мені зустріч. У своєму фільмі Володимир Якович планував віддати мені головну роль, але я не підійшов за віком, тому гратиму роль другого плану, за що йому не менш вдячний. Я і мій художник-гример Тетяна Татаренко в нього закохані, зачаровані його культурою, батьківською турботою, принциповістю, вимогливістю, небайдужістю до своєї справи.

– У вас були складні психологічні ролі. Мефістофель – один із таких персонажів, це чоловік, який заплутався у власних почуттях. Як ви сприйняли це запрошення?

– Готуючись до цієї ролі, я прочитав твір Винниченка раз – нічого не зрозумів, удруге – уявив той час, епоху, культуру. Мефістофель у принципі близький мені, я його можу зрозуміти. Цю роль я грав інтуїтивно, не аналізуючи до дрібниць кожне речення. Раціональної складової в моєму ставленні до ролей немає – я намагаюся побачити свого персонажа стороннім поглядом й прилаштувати до нього свою психофізику, стараюся уявити себе в тій ситуації, в якій опинився мій персонаж.

– Але ж Мефістофель – не зовсім ваш персонаж?

– Можна й так сказати. Проте саме такі персонажі й цікаві: є пристрасть і те особливе тремтіння психофізики, коли важливо бути ефектним не так ззовні, як ізсередини, потрібно показати внутрішні страждання. Звичайно, створюючи той чи інший образ, я звертаюся до власного досвіду, а часом образ виходить не зовсім таким, як хотілося б. Проте для мене головне інше – подяка глядача, того, який підходить і говорить: «Сергію, ви не залишили мене байдужим». Важливо, щоб глядач помітив, що мій персонаж пережив катарсис, каяття, нехай навіть напередодні смерті.

– Серед ваших персонажів є й такі, котрі залишаються людьми навіть у «нелюдських» ситуаціях. Розкажіть про них, зокрема про роботу над образом владики Андрея?

– Маю зізнатися, отримавши запрошення зіграти цей образ, сказав Олесеві Янчуку: «Я боюся такої ролі. Як людина боюся». Владика Андрей – не вигаданий персонаж, а реальна історична особа, знакова постать для української нації. Я пояснював режисерові, мовляв, я – мирська людина, тоді як Шептицький – чернець, аскет. Я переконував, що не спроможний створити такий неординарний образ, на що режисер відповів: «Ні. Ми будемо працювати, обговорювати все те, що зніматимемо, бо, зрештою, усе має скластися». Два дні я жив у монастирі (проте не з ченцями, а в гостинному будиночку), спілкувався з молодими ченцями й щось таки почав розуміти: 19-літній юнак відмовляється від світу... Це велика самопожертва!

Під час зйомок група намагалася створити ту атмосферу спокою, якою вирізняються монастирі. Часом режисер говорив: «Хороша сцена, поглянь!», а розмірковував, чи буде вона працювати на персонажа? Попри те, що я вивчив біографію Андрея Шептицького, його родовід, я не відчував такої легкості в роботі, як тоді, коли працюєш над образом мирської людини. Я постійно намагався пояснити собі, чому Владика говорить саме так, а не інакше, або чим для нього була, зокрема, та різдвяна проповідь, з якою він звертався до мирян. Його слухачі – це браття і сестри чи діти? Я намагався створити образ живий, рельєфний, бо не хотів показувати канонічно ідеалізований образ. Проте, схоже, я й донині боюся працювати над ним. Ось-ось розпочнеться озвучування: хочеться знайти такий спосіб подачі, такий «почерк» промови Владики, щоб Андрей Шептицький відрізнявся від мирян, а головне – щоб у ньому бачили взірець.

– Складне завдання, оскільки йдеться про віру, її глибину, а ми тривалий час жили в суспільстві, де віра зневажалася. Власне, віра замінила Владиці всі життєві радощі. Важливо, щоб глядач побачив фільм «Владика Андрей», бо нині Україна має потребу в таких стрічках – про справедливих лідерів нації.

– Так. І, як на мене, справжніх лідерів сьогодні небагато. Шептицький – представник світу, в якому превалюють духовні цінності. Мольфара в «Тінях» мені було куди легше грати, бо його образ уособлює порив, пристрасть. Показуючи Владику, ми з режисером дійшли висновку, що протистояння між православним і католицьким світами треба висвітлювати особливо обережно: не педалювати й не акцентувати їх. Владика Андрей вважав, що Бог один для всіх, і нині ми всі маємо бути толерантними, уникати тих ситуацій, у яких постаємо ортодоксами, не спроможними сприйняти думку іншого. Добре, що Олесь Спиридонович дописав кілька сцен, де Владика й російський єпископ розмірковують про стосунки православних і католиків, бо, власне, їхні розмови – діалог двох філософів, а не затята боротьба представників різних світів. Владика Андрей для мене – найдорожчий персонаж, адже він усе своє життя присвятив благодійності, а стрічка про нього – це стрічка про Людину.

Під час зйомок у соборі Святого Юри (Львів) одна черниця розповіла нам, що Шептицький жив надзвичайно бідно, носив штопану-перештопану рясу й був взірцем того, що служіння людям – важливіше за земні статки. Якщо у стрічці це переконання нам із режисером вдалося показати, то вищої винагороди годі й шукати.

Я відчував особливу відповідальність, знімаючись у ролі Владики, адже з-поміж багатьох акторів, котрі пробувалися на роль Андрея Шептицького, Олесь Янчук обрав саме мене.

– Чи не викликає цей фільм у вас бажання ще зіграти когось з історичних діячів, адже в Україні стільки забутих, не прописаних екраном постатей?

– Я думав про таке. Але якщо надійде запрошення зіграти подібну роль, відмовлюся, оскільки все те, що вкладено у Владику, може повторюватися в наступних ролях, а це погано. Лише геніальний режисер у змозі витягти з Романюка те, чого з нього ще не витягали. Владика Андрей став для мене певною планкою. Можливо, попереду на мене чекає ще кращий персонаж, але, на мій погляд, добре зіграти його мені вже не вдасться, оскільки він, гадаю, буде ідентичним Владиці.

– Сьогодні покищо такі пропозиції нашим акторам не надходять, бо фільмів, які б треба було в Україні знімати, ми не маємо. Є чимало прекрасних харизматичних постатей української історії, котрих хотілося б бачити на екрані. А для цього потрібні: хороша драматургія й режисери, які погодилися б такі фільми знімати, проте їх, на жаль, обмаль… І не так багато акторів, котрі могли б у них зіграти, глибоко осягнути особистість. Пам’ятаєте, як довго Микола Павлович Мащенко шукав актора на роль Богдана Хмельницького?

– Такий режисер – Олег Туранський. Я звертаю увагу на це ім’я, бо поважаю ставлення цього молодого режисера до своєї роботи, акторів, кіно, загалом до всього українського. Гадаю, він стане одним із найкращих режисерів. Олесь Санін сьогодні, на жаль, відійшов у тил. Він із оператором Сергієм Михальчуком, як на мене, – ідеальний тандем. Пам’ятаю, як під час зйомок «Мамая» хлопці чудово розуміли один одного, вони могли б ще знімати й знімати. Взагалі нині багато перспективних молодих режисерів, але особливі надії покладаю на Олега.

– Нерідко українські молоді режисери роблять ставку на російських акторів, оскільки фільми з їхньою участю добре купують. Вони вважають, що російські актори – клас «А», тоді як українські – дискваліфіковані. А яка ваша думка про українських акторів?

– Українські актори – найкращі! Ніколи в цьому не сумнівався. Вони можуть бути партнерами, лідерами на майданчику й навіть педагогами. В нас хороша акторська школа, хоча російська, маю сказати, мені більше імпонує – вона легка, навіть сучасніша (ми ж працюємо так, як нас вчили десять років тому). Від російських колег якось довелося почути: «У вас талановиті актори, особливо чоловічий склад. Шкода, що ви мало знімаєтеся». Але ж це не від нас залежить. Бачите, ніхто з російських митців не говорить, що ми не вміємо працювати. Ми зачаровуємо відкритістю, щирістю, безпосередністю. Крім того, ми толерантніші, й це росіянам подобається. Особисто мені в кожному разі з російськими акторами працювалося просто й приємно.

– А кого з молодих акторів ви виокремлюєте?

– Акторів не потрібно виокремлювати, увиразнення потребують режисери – це для них є стимулом. Всі актори, з якими я працював, – хороші партнери, щоб жодного з них не образити, не буду когось хвалити персонально. Головне – ми пережили кризу 90-х років, нині ж кіновиробництво потребує підтримки з боку держави. Вірю, в нашій країні зніматимуть багато фільмів. Хотілося б, щоб передусім знімали фільми, присвячені історичним постатям, бо тем про нашу сучасність нині вже забагато.

– Гадаю, ваш оптимізм небезпідставний, адже ви маєте чималий досвід – 15 років у кіно й часто бачите наших акторів в роботі на знімальному майданчику. Насамкінець, розкажіть, будь ласка, про роботу у стрічці Романа Балаяна «Обранець».

– Моїм персонажем у фільмі був підполковник КДБ. Спершу на цю роль запросили Богдана Ступку, але він тоді знімався у стрічці «Тарас Бульба».

Траплялося, що під час зйомок режисер спокійно говорив мені: «Сергію, неправильно». Я курив і думав: «Що саме?», а невдовзі пропонував інше вирішення сцени й чув: «Тепер – правильно!».

У перші ж дні зйомок я взагалі приходив на майданчик з відчуттям страху перед незнайомими російськими акторами. Роман Гургенович завжди мене підтримував, заспокоював, часом підходив і говорив: «Ну, Сергію, покажемо москалям, як треба працювати?».