23 вересня 2007 р. у Манітобському музеї старанням провінційної ради манітобського конґресу українців Канади та при співпраці Клубу професіоналістів і підприємців Вінніпеґу відбулася прем’єра документального фільму «Береза Картузька», який розповідає про польський концентраційний табір, рештки якого розташовані на території Білорусі. В цьому таборі суворого режиму в 1934-1939 роках було ув’язнено тисячі українських інтеліґентів, професіоналів, священиків та студентів з українських земель, що між першою й другою світовими війнами перебували під польською окупацією.

«Береза Картузька» – це документ долі більше ніж п’яти мільйонів українців, які внаслідок політичної забави аліянтів у Версалі опинилися між 1920-1939 р. в межах польської держави. Це згадка про Західно-Українську Народну Республіку 1918-1920 рр., яку на тому мирному договорі в Парижі було позбавлено незалежності й передано чужому володінню.

На чисто людському рівні це твір болю сина, чийого батька принижувано й фізично побивано в цій в’язниці за те, що він – український інтеліґент, патріот і потенційний оборонець прав свого народу.

Врешті, це вияв громадянського й морального обов’язку українця поза межами батьківщини зробити те, чого на батьківщині його батька ще не робиться – документувати свою історію – не для помсти за вчинені кривди, але за людяніший завтрішній день.

Режисером і продуцентом «Берези Картузької» є монреалець Юрій Луговий, член Академії канадської кінематографії і телебачення, відомий своїм документальним фільмом «Свобода дорогою ціною» (Freedom Had A Price, 1994) – про інтернування канадських українців, колишніх громадян Австро-Угорщини підчас Першої світової війни та документальним фільмом у співавторстві зі Славком Новицьким «Жнива розпачу» (Harvest of Despair, 1984) – про голодомор-геноцид в УССР 1932–33р. Обидва фільми, важливі своїм історичним значенням (вони були першими на ці теми), здобули понад 12 міжнародних нагород.

Фільм «Береза Картузька» базований на зізнаннях колишніх в’язнів цього табору, які проживали в Канаді й США; на матеріалах державних архівів Києва, Львова, Варшави, Мінська та на діаспорних архівах; на архівних фільмових стрічках і фотографіях, включно з сучасними, знятими для фільму на місці теперішнього табору; та на інтерв’ю з викладачами американського, канадського й польського університетів і з білоруським письменником. Головний матеріял – це свідчення в’язнів (чоловіків і жінок) та розповіді режисерового батька.

На створення цього 55-хвилинного фільму було витрачено понад двісті тисяч кан. доларів. Частина надійшла від канадської Фундації Тараса Шевченка, від кредитових спілок Монреалю (Caisse Populaire Ukrainienne) й «Будучності» Торонто та від читальні «Просвіта» в Лашін (Квебек) і монреальського Українського Національного Об’єднання (УНО). Більшість фондів було придбано старанням продуцента фільму, його співробітників та з власних родинних заощаджень.

Під кінематографічним оглядом – добору, оформлення поодиноких сцен і кадрів та самої композиції – цей фільм піднесено до майстерного, мистецького й поетичного рівня неочікуваними контрастними сценами й самими зізнаннями в’язнів. Фільм перетканий влучними метафорами – ночі, самотнього трамваю на вулиці невідомого міста в темну дощову ніч, дощової зливи зі своєю символікою і сліз, і очищення, чи навіть такою метафоричною сценою, як зграя сполоханих гусей. Все воно по-довженківськи якось контрастує або вплітається в попередню сцену, в її настрій та головну думку фільму. Монтажем болючих свідчень в’язнів про знущання таборових наставників-алкоголіків-садистів над молодими ідеалістами; зізнань, переплетених докорами, гумором та зневажливими ремарками на адресу своїх наставників і самого уряду Юзефа Пілсудського режисер досягнув нелегкого в документальному фільмі розвитку сюжету та зростання драматичної напруги. Цю напругу режисер перериває сценами розслаблення й остаточного катарсису глядача.

Цілу п’ятирічну історію цього сумної пам’яті табору, що сам став метафорою насилля над людьми й народом, укладено в ширший европейський політичний контекст легковажних жартів переможців; і як доказ, що ніщо в людських стосунках не міняється й нікого ні до чого не зобов’язує. Так само трагічно не міняється людська віра в справедливість та надія, що зло минулого ніколи не повториться.

Атмосферу й драматизм фільму підсилено вдалим музичним супроводом молодого тернопільсько-київського композитора Романа Лугового й мистецьким читанням дикторського тексту київським актором Богданом Бенюком.

Фільм «Береза Картузька» завершується занепадом Польської держави в вересні 1939 року, а з нею й концентраційного табору «Береза Картузька». Після втечі «всемогутньої» таборової сторожі вночі – розбігаються і в’язні. Знайшовши польські списки в’язнів, совєтська служба НКВС, яка перебрала владу над Галичиною, багатьох з них виловлює й кидає у свої тюрми. З вибухом німецько-совєтської війни в червні 1941 року НКВС, втікаючи від німців, цих в’язнів та десятки тисяч ув’язнених у часі своєї півторарічної окупації Галичини вимордовує.