– Юрію Михайловичу, книжку ”Борвій» ви присвятили своєму батькові. Розкажіть про нього, про себе, про своє дитинство. Які мотиви спонукали вас обрати письменницьку працю?

– Мій тато, Хорунжий Михайло Іванович, 1923 року закінчив Херсонський педагогічний інститут з дипломом викладача української мови і літератури. Викладав там, був заступником голови окружного (обласного) Бюро українізації. За свою активність поплатився, його притягли 1929-го до слідства у так званій справі Спілки визволення України. Півроку тримали в «допрі» (в’язниці), але за бездоказовістю звинувачень не засудили, а вислали з прикордонної Херсонщини. Відтоді почалися його і родини поневіряння у пошуках роботи. 1937-го, коли я народився, по нього приходили в Києві, щоб заарештувати, але ми тоді гостювали в Запорізькій області у мого діда по матері, чекісти не знайшли тата, а далі чи забули про нього, чи просто «гнали план», для них мала значення кількість заарештованих, а не конкретна особа. Та згадали аж 1946-го, заарештували 22 травня, саме в Шевченків день, вели слідство на Володимирській, 33, відправили до Лук’янівської в’язниці, а тоді засудили на 10 років позбавлення волі за «антирадянські і націоналістичні» настрої і запроторили на північ, до Комі, міста Інти, де він гарував на шахтах. Повернувся до Києва 1957-го. Отож частина мого дитинства і юність минали без батьківської опіки.

За цей час я скінчив сім класів 95-ї школи і Київський геологорозвідувальний технікум, устиг три роки попрацювати в експедиції на території Московського буровугільного басейну.

Що спонукало мене до письменницької праці? Ті кривди, які побачив під час роботи в експедиції, злидні, виступ Хрущова з розкриттям злочинів сталінізму, а ще, напевно, спрацювали татові гени. Адже він мав літературний хист, який не вдалося реалізувати через тодішні обставини. Коли почалася «хрущовська відлига», він написав низку табірних новел «Так було», але не встиг видати через швидкий кінець тої «відлиги» і заховав рукопис. До речі, ми з матір’ю і сестрою встигли його прочитати. Прочитали, високо його поцінувавши, й письменники Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук, з якими тато «сидів» в Інті. Видати їх мені вдалося частково 1992 року в часописі «Зона», ч. 3, і майже повністю 2000 року в альманасі «Український вісник», ч.8. Після того, як ми з татом зустрілися в Києві, він став першим читачем і порадником моїх творів. Прочитавши рукопис роману «Борвій», прорік йому успіх. Роман почали готувати до друку 1986-го, тато уже пішов з життя, тому я присвятив роман його пам’яті.

– Жанр художньо-біографічної повісті чи портрета, в якому ви працюєте, досить непростий, адже потребує не тільки письменницької фантазії і володіння словом, а й сумлінної дослідницької праці. Чому ви обрали саме цей жанр? Які представники цього жанру – світові й українські – були для вас взірцями?

– Маєте рацію. До дослідницької праці з документами в архівах мене, напевно, привчив фах інженера, якийсь час я працював у науковому інституті геофізики. До біографічного жанру я прийшов через історичний. Крім повістей та оповідань про геологів, молодих наших сучасників, я випустив книжки «Давні мелодії», «Гонитва до мосту» (“Скіфи», у співавторстві), «Коли промовляють фальконети» (доба Козаччини), «Таємна грамота» (про українських народників). Там я також багато працював з історичними першоджерелами: в архівах, з літописами тощо. Власне і наступні мої романи можна назвати історико-біографічними, бо, пишучи про видатну особу, я намагався подати й історичне тло, на якому вона діяла. Саме такими є повісті «Чуєш, брате мій» (Кирило Стеценко), «Людям мила» (Людмила Старицька-Черняхівська), романи «Борвій», «Злет і заземлення Григорія Полетики», «Любов маєш – маєш згоду» (гетьман Іван Мазепа і кошовий Запорозької Січі Кость Гордієнко), «Вірую» (Михайло Грушевський) і «Садовський садить сад – з Марією і без».

Серед робітників (від «письменницька робітня») цього жанру мені найближчі за стилем і документалізмом Андре Моруа і Стефан Цвайг.

– Дослідницька праця над біографічними книжками передбачає знання не тільки біографії особи, а й суспільного контексту, культурного життя доби, в якій жила особа. Тільки така широта погляду забезпечить об’єктивний підхід та інтелектуальну вартість твору. Якщо детальніше – як працюєте над джерельним матеріалом, як його відбираєте, як оволодіваєте згаданим контекстом?

– Я вже сказав, що завше особистість, яку я «облюбував», діє на тлі епохи, є продуктом своєї епохи, зазнає впливу інших особистостей, загальної ситуації, сприятливої чи навпаки. Несприятлива, як правило, викликає протидію, і герой твору при цьому повніше себе виявляє. Я намагаюся ознайомитися з доступними документами епохи, спогадами сучасників, творами мого героя, проникнути, так би мовити, в його душу. І не тільки його, а й усіх, хто його оточував, з ким він співпрацював чи боровся. Для цього довелося багато читати, порпатися в архівах, науковій бібліотеці ім. Вернадського, зустрічатися з людьми, які ще пам’ятають ті часи, або з їхніми нащадками. Для кожного роману довелося перечитати сотні документів, листів, книжок, що мають стосунок до героя та його часу. Відбираю найцікавіше, найхарактерніше, конфліктне.

Довелося бути і першовідкривачем. Скажімо, працюючи над романом «Злет і заземлення Григорія Полетики», я знайшов документи про службу Полетики в Петербурзі, аж у військово-морському архіві Росії – документи, що їх до мене ніхто з дослідників не бачив... Те саме стосується й інших моїх романів і повістей.

– Книжка «Борвій», присвячена Михайлові Старицькому, вийшла наприкінці 1980-х. Вона містить чимало реалій і фактів, які за часів суворої радянської цензури не побачили б світу – їх би назвали антирадянськими, а автора звинуватили б у націоналізмі. Не кажу вже про вашу позицію (гадаю, що саме така позиція і визначила об’єкт дослідження). А як вдалося випустити книжку, уникнувши таких звинувачень? І в продовження цього запитання: чому саме Старицький, адже майже кожен з тої Київської Громади, яка титанічними зусиллями реанімувала українську мову й культуру в умовах Російської імперії, заслуговує на аналогічну книжку?

– «Борвій» вийшов 1987 року. Справді, там багато дійових осіб – членів Київської Громади другої половини ХІХ століття: Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, а ще Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Софія й Олександр Русови, Олександр Кониський, Кость Михальчук, Тадей Рильський, на яких тоді, коли я писав (1982 – 1984) ще стояло тавро «українських буржуазних націоналістів» або щось подібне. Але я вирішив писати і про них (пан або пропав), вивести їх із забуття на очі читачеві. Я махнув рукою на свого внутрішнього цензора (пам’ятаєте, у Ліни Костенко: «Шукайте цензора в собі»), дав собі волю і мав від того насолоду. Поки рукопис вилежував боки у видавництві «Радянський письменник», рецензувався, настав вікопомний 1986-ий – «перебудова». Народ заворушився, повіяли свіжі вітри. Тому скорочення в романі незначні, до того ж мені пощастило: редактором був Михайло Ратушний – людина освічена, свідома і досить смілива, мій однодумець.

Чому звернувся саме до Старицького? Тут, мабуть, кілька чинників. По-перше, мене вразила широта його натури і зацікавлень. Прозаїк, поет, драматург, директор і меценат першого українського театру професіоналів, видавець, громадський діяч, який брав участь практично в усіх громадських акціях того часу. По-друге, працюючи 1966 року в геофізичній експедиції на острові Хортиця, я прихопив з собою трилогію Старицького «Богдан Хмельницький» і був просто-таки зачарований нею (пізніше дослідив, що його дочка Людмила – співавтор; вважаю, що й досі це кращий художній твір про гетьмана). Вплинула й атмосфера, навколишня природа, простір острова й урвисті береги над Дніпром, до яких колись чалили козаки свої чайки. Острівець Байди посеред Дніпра... Читав я романну трилогію після експедиційної роботи, в наметі, часом присвічуючи ліхтариком. Згодом прочитав і чудовий роман Старицького «Розбійник Кармелюк». По-третє, ще змалку мав пієтет до театру. Коли мого тата заарештували, мені було неповних дев’ять років. Мама, Юлія Єрофіївна, лишилася з двома дітьми на руках. Але незважаючи на те, що тяжко працювала і жили ми впроголодь, знаходила кошти на квитки до театру і на концерти. Мама, викладачка географії і біології в київських школах, і моя старша сестра Майя були затятими театралками і брали мене до театру вже з десятирічного віку. І досі пам’ятаю Бучму, Ужвій, Пономаренка, Шумського, Юру з українського театру, Лаврова, Халатова, Романова, Стрєлкову, Білоусова – з російського. Ходили до філармонії, пам’ятаю приїзд до Києва піаніста Святослава Ріхтера і його дружини – співачки Ніни Дорліак. Ріхтер виглядав тоді ще юнаком – худенький, з русявим чубчиком, акомпанував Дорліак, а між її співами грав, натхненно, уже тоді виявляючи великий талант. А ще концерт Олександра Вертинського у переповненій залі, здається, оперного театру. Регулярно ходили до філармонії на концерти Бориса Гмирі.

– Продовженням театрально-артистичної лінії у вашій роботі став роман «Садовський садить сад – з Марією і без», що вийшов у видавництві «Фенікс» 2005 року і приурочений 150-річчю Миколи Садовського. Що казати, писати про таку людину – велике задоволення (впевнена в цьому, тому що роман читається з великим задоволенням). Яке бурхливе життя, починаючи від участі в російсько-турецькій війні і закінчуючи еміграцією та поверненням уже в Україну радянську. А скільки було зусиль утримати український театр, а талант, артистична натура, а особиста драма його і Марії Заньковецької! Написано це так, ніби ви були свідком цього життя: відверто, але без ухилу в «скандал», тактовно і з розумінням людської психіки та людських слабкостей. Тож як вам працювалося, чи можете сказати, що досягли бажаного?

– Працював із захватом. Якщо досі на збирання матеріалів до роману в мене ішло по два-три роки, то на «Садовського» – трохи більше року. Використав усе, що вдалося знайти: листування Садовського із Заньковецькою та іншими, його спогади, сучасників, переклади Садовського на українську Гоголя, свідчення про переклади Островського, Костомарова, Чехова, Ібсена, Стріндберга, чеських драматургів. Удалося розшукати небогу актриси Валентини Чаус (Гаріної), в якої останні роки мешкав Садовський (до речі, відому художницю, теж Валентину Чаус, яка розповідала мені про стосунки Садовського і її тітки), познайомитися зі спогадами діаспорних авторів і колег Садовського, приятельки Марії Заньковецької тощо. Михайлина Коцюбинська надала мені можливість переглянути празький архів Геник-Березовської, що з нього я спробував реставрувати долі сина Садовського – Миколи Миколайовича Тобілевича і почасти його матері Євгенії Базилевської.

А про те, що мені вдалося показати складні стосунки Миколи Садовського і Марії Заньковецької, які кохали одне одного, тактовно, без «скандалу», ви відповіли в своєму запитанні. Чи досяг бажаного? Мабуть, про це свідчить і ваша думка й думка читачів, які пишуть мені або телефонують. Дався взнаки і власний життєвий досвід. Крім того, я завше пам’ятав, що і Садовський, і Заньковецька – реальні історичні особи, то я не маю права щось вигадувати про їхні стосунки, «порпатися у білизні і смакувати», тішачись власною вигадливістю, як робить це дехто із сучасних авторів. Делікатність, повага і добра пам’ять – перш за все.

– І «Борвій», і «Садовський садить сад – з Марією і без» – внесок не тільки в українську літературу та її біографічний жанр, а і в історію українського театру. Я переконана, що такі книжки треба рекомендувати студентам, які вивчають український театр. Як ви гадаєте? Якої ви думки про вашого читача?

– Не можу не погодитися з вами. Адже, пишучи цей роман, я провів певну дослідницьку, пошукову працю. Сподіваюся, її плоди знадобляться і професійним театрознавцям, і аматорам. Добре, щоб із книжкою познайомилися студенти. З цією метою я заніс примірник «Садовського» на кафедру театрознавства Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

Яким я уявляю собі читача своїх книг? Різного – і молодого, і старшого, аби він цікавився нашою історією і тими визначними особистостями, які її творили. Життя такої особистості часом цікавіше за будь-яке фентезі, бо житейські перипетії, конфлікти бувають такі несподівані, що ніяка фантазія їх не витворить. «Садовський садить сад – з Марією і без» є практично в усіх київських бібліотеках, і тих, хто хоче, познайомитися з нею, відсилаю туди.

– Розкажіть про роботу над книжкою «Вибраного» Людмили Старицької-Черняхівської.

– Це своєрідна епопея... На початку 1980-х, коли я почав працювати над романом про Старицького, наш визначний перекладач і і літературознавець Григорій Порфирович Кочур познайомив мене з Іриною Іванівною Стешенко, теж відомою перекладачкою і – головне для мене – онукою Старицького та небогою Людмили Старицької-Черняхівської. Стешенко прийняла мене приязно, розповіла те, що пам’ятала про свого «дідуню». Дивлячись на неї, слухаючи, я уявляв, що такої ж темпераментної запальної вдачі був і її дід, тому я використав деякі риси її вдачі при зображенні Михайла Старицького. Взагалі Ірина Іванівна була екстравагантна дама. Незважаючи на похилий вік, струнка, без макіяжу не виходила до людей. Нічого дивного, адже свого часу була актрисою театру «Березіль». Я до неї без квітів не приходив. Але на мої запитання про тітку Людмилу відмовчувалася, так само і про інших членів родини Старицьких, переважна більшість яких була репресована. Та й сама Ірина Іванівна зазнала утисків. Тому вона, як кажуть боксери, «не розкривалася». Знала, по чім ківш лиха. Вона пішла з життя наприкінці 1987-го і ще встигла прочитати мій роман «Борвій». Як виявилося, Ірина Іванівна ревно зберігала архіви всіх своїх родичів, людей творчих, зокрема й архів репресованої Людмили Старицької-Черняхівської. А познайомитися з документами і деякими творами мені допомогли блискучий перекладач і чудова людина Євген Попович, який був членом комісії зі спадщини Стешенко, і завідувачка відділу Михайла Старицького Музею видатних діячів української культури Віра Андріївна Козієнко.

Отак мені вдалося уявити картину життя Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської, познайомитися з її творами. І я почав клопотатися їхнім виданням. Перше видання її «Вибраних творів» я підготував ще 1990 року і заходився «пробивати», спершу по київських видавництвах – безрезультатно. Згодом запропонував одному відомому харківському видавництву. Там погодилися, внесли до видавничого плану, але з часом передумали, повернули мою передмову, сплативши мізерію (навіть смішно цифру називати...), а підготовлені мною тексти Людмили Михайлівни лишили собі. Мовляв, ми упоряднику сплатили за працю. Довелося починати все спочатку, знову готувати тексти і примітки до них. Нарешті за сприяння Івана Дзюби і Миколи Жулинського 2000 року вдалося видати в «Науковій думці», в серії «Бібліотека української літератури» «Вибрані твори» Людмили Старицької-Черняхівської з моїми передмовою, коментарями і примітками. Туди увійшли драматичні твори (жанр, у якому вона найбільше зробила) – «Сапфо», «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Милость Божа», «Останній сніп», блискуче написана повість «Діамантовий перстень», оповідання, оригінальні поезії і переклади, мемуари (спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Cамійленка), а також театрознавча праця «Двадцять п’ять років українського театру».