 |
|
|
| Зміст номера 2007:#6 |
|
|
|
Бесіду веде Лариса Брюховецьк
– Ви як продюсер уже півроку тому завершили роботу над фільмом «Два в одному». Кіра Муратова – вимогливий режисер. Як вам з нею працювалося?
– Коли ми з Кірою Георгіївною почали працювати, я запропонував Костянтину Доніну, відомому фотохудожнику, приєднатися до нашої роботи. Він фотографував знімальний процес упродовж усього періоду. Зібравши матеріали, ми плануємо видати фотоальбом, навіть уже знайшли видавця...
 |
|
|
За матеріалами ЗМІ
Уже вісім місяців триває війна за «Укртелефільм»... Причина ж типова: вільна земельна ділянка на території студії. Саме вільна ділянка, бо, за словами представників Держтелерадіо, «організації «Укртелефільм» уже немає».
|
|
|
 |
|
Бесіду веде Лариса Брюховецьк
Потрапляючи у круговерть суєтного життя, ми поступово втрачаємо здатність дивуватись, шанувати талановитих людей, які залишили по собі великі справи і світлу пам’ять, цінувати їхню працю в ім’я Батьківщини, а не для власного збагачення. А втративши цю здатність, потрапляємо під владу іншого культу – невігластва. Так настає сон розуму, який, як відомо, породжує чудовиськ. Один із наслідків «сну розуму» – серіал «скандалів» довкола великих постатей української культури: а раптом хтось спокуситься на цей дешевий «ходовий» товар?
Та є серед нас письменники, які звертаються до великих особистостей не тільки з повагою і любов’ю, а й з глибокою компетентністю, які проникають у їхній світ. Юрій Хорунжий – один із тих, хто пише книжки про великих, читати які – справжня насолода. Книг у нього багато, але сьогодні йтиметься про ті, в яких «оживає» український театр корифеїв.
У серпні Юрію Хорунжому виповнилося 70. З роси і води!
|
|
|
|
|
Наталя Ільченко
Був один з тих туманних ранків на початку осені.....
Ми з Валентином Івановичем випадково зустрілися на березі, біля Дніпра...
Досі ми бачилися з ним часто, бо сусіди по Русанівці, а от біля води – вперше. Невеличкі хвильки накачувались на берег, тихо щось шепотіли, розповідали... А ми слухали. Ось злетіли дикі качки, що живуть тут нікуди не відлітаючи... Чайки табунцем сіли на воду... Чутно, як десь іде човен... Тихо, наче і не в місті...
Барви прозорі, переливчасті, акварельні...
Валентин Іванович слухав ранок, і раптом тишу прорізало:
«…Видел небо я канадское, Ниагары слышал гром,
И вулкана пламя адское… Пил я виски, пил я ром.
Монреаль, Марсель и Осло – Просто чудо города.
Но Русановский свой остров Не покину никогда.
Живет здесь народ – киевляне. Русановцы-островитяне»…
І знов запала тиша… «Ну, бувай, Наталю», – побіг… Він завжди був у русі, невтомний романтик…
|
|
|
|
|
Публікація В.Гайдабури
Навряд чи хтось з європейських митців, потрапляючи до Америки, не мріяв познайомитися з Голлівудом і випробувати там своє творче щастя. Це почуття, мов гра в казіно, – можна програти, але ж і виграти є шанс!
|
|
|
Олена Леонтович
Якось мій батько – піаніст Василь Мулов-Войтовецький, розповів про один епізод з епохи німого кіно і на моє прохання записав спогад. Пропоную його увазі читачів журналу в перекладі на українську.
|
|
|
Михайло Собуцький
Один британський теоретик півстоліття тому всерйоз писав:
«Впливати на поведінку віслюка, шмагаючи його батогом? –
не пропаганда, як не пропаганда й спроби спокушати його морквою. Але якщо хазяїн загрозливо кричить на нього, або намагається
улестити його словами чи то іншими звуками, –
тут слово «пропаганда» починає ставати адекватним»1.
|
|
next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
