Згадує Аделіна Хмельницька, режисер монтажу,

донька Валентина Орлянкіна:

Оцей капелюх і замшеві шорти, які він привіз із Канади і так ними пишався, на Русанівці знали всі… А-а-а… це той дивак старий, що ходить у шортах… Він був франтом до війни, був франтом у ВДІКу… Завжди вирізнявся з-поміж інших тим, що одягався не так, як усі… Капелюх, шорти, краватка, шарфик – це була його натура… Він був дуже щирий, якийсь світлий, і жив отак – легко й безпосередньо, завжди сьогоднішнім днем: у нього зараз є – спасибі, а що буде завтра, то буде…Через цю його рису дуже страждала мамочка, та це було його… Натура його така була, він був взагалі людиною якоюсь піднесеною, романтичною… Жив більше не на землі, а там, «угорі», понад хмарами. Йому завжди говорили:”Ти літаєш у небі, Валю, повертайся на землю!». А він відповідав: «А мені тут краще, цікавіше!» От там він зараз і літає… І ось йому вже понад 100 років! Не віриться навіть: 101 рік… Він так мріяв дожити до 100 років – і дожив, бо він все одно з нами!....

У Радянському Союзі десь у 35-ому році тільки-но зароджувався альпінізм як вид спорту, і батько був серед тих перших альпіністів, піонером у цій справі, і школа, яку він пройшов, – ця школа загартувала його на все життя... Він завжди казав: «Ми відповідаємо за того, хто в нас на другому кінці мотузки, бо ми пов’язані одним вузлом», – це головний девіз альпіністів і його особистий, і природно, що коли вже після війни він став більш зрілим, то їздив у гори не для сходжень, це було вже пов’язано з роботою – зйомками фільмів.

Понад 50 років батько віддав роботі оператора-хронікера, як він з гордістю казав: «літописця епохи». Розповідав, що вперше з кіно познайомився 26-ого року в студії «Промкіно» у Саратові, а вже в 1936-му, в Москві, закінчив ВДІК, здобувши професію кінооператора. Доля випробовувала його ігровим кіно – зняв фільми «Наші чемпіони», «Богатир» іде в Марто», «Зірки на крилах», «Мандрівка в молодість», та душа його розкрилася і належала цілком і повністю документалістиці. Його кредо: ніколи не знімати механічно, рабськи, активно шукати і знаходити зображальне вирішення, гострі точки зйомок. Після дипломного фільму про альпіністів і до пенсії його, за його ж висловом, «безліч разів підвішували, спускали, підіймали, розтягували, звідкіля тільки я не звішувався й не перевішувався, траплялося, злітав «ікаром» униз, з обраного місця і довго потім збирав себе самого й частки кіноапаратури... А гори полюбив на все життя...».

У 36-ому в горах зустрілися невимовно захоплені ними, освітлені любов’ю до них, яку пронесли крізь роки, мій майбутній батько й надзвичайно гарна Шура (її всі звали Шурик) Смирнова. Батько вистраждав цю любов, бо довкола мамочки завжди було багато молодих людей, які обожнювали її... Та все-таки він полонив її, присвятивши вірші, даруючи едельвейси. Ці гори, засніжені вершини – то все було таким романтичним, що любов з’єднала ці серця, і вони одружилися, і прожили разом 62 роки...

У нього була спочатку мрія дожити до 2000 року... Говорив: «Боже мій, ти уявляєш, як це буде написано – 2000-ий рік! Як я хочу це побачити!». Не дожив! Не дожив буквально кількох місяців... Крім цього, він сподівався дожити до 100 років, бо його батьки були довгожителями: тато його, мій дід, Іван Гаврилович, дожив до 97 років, і бабця Ліда теж була в мене довго... І тому мій батько теж плекав надію: «Я обов’язково доживу до 100 років!». І дожив би , мабуть, дожив би, якби не ця хвороба!

Найтяжче було, коли лікарі встановили діагноз і коли він про нього довідався, та все одно боровся... Але настав момент, коли він раптом сказав, що не хоче бути тягарем... Він був дуже делікатною людиною, хотів стати «морокою» для Шурика, і в якийсь момент склав свої речі і сказав, що йде, як колись це зробив Лев Толстой! То був – шок... Ми, діти, про це не знали... Пізніше довідались про це від мами, яка розповіла, як їй було непросто його зупинити, навіть суто фізично... Він зібрався, вдягнув свою стару куртку, яку привіз колись із Канади і дуже любив, і яку заносив уже до дірок, – то був шок... У ньому поєднувалися іноді неймовірна жорстокість і така нескінченна любов до мами, бо він розумів, як Шурику важко з ним... Він не боявся смерті, хоча знав, відчував, що «відходить»... Казав: «Шурик, мене більш за все лякає, як ти будеш без мене». Шурик – так усе життя, з юності, називав він маму. Вона посміхалася йому і казала: «Що ти, Валю, ще ми стільки часу будемо разом... А, якщо щось, то я піду за тобою». І так воно й сталося – невдовзі вона пішла за ним – свідомо, бо не могла вже без нього, те непросте життя, яке вони прожили разом, їх зв’язало нерозривно, абсолютно...

Під час Сталінградської битви батька було поранено – це ми бачили в кіно, зафіксоване на плівку... Коли його витягли з розбитого танка, він спитав: «Де моє «АЙМО» ? І притис до грудей кінокамеру, як найдорожче, тому що там був відзнятий матеріал з візира цього танка... Все, що було відзнято ним тоді ввійшло у фільм «Сталінград». Його фронтові кінозйомки було використано у документальних картинах «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні» та інших.

Відомо, що на фронт у червні 1941-го з усіх студій Радянського Союзу пішло 253 кінооператори. В 1995 році виповнилося 50 років Перемоги над фашистською Німеччиною і на запрошення уряду Росії до Москви з’їхалися колишні фронтові кінооператори. Їх приїхало – 17! Лише 17!

А сьогодні, на жаль, в Україні залишився лише один колишній фронтовий кінооператор і режисер – колега мого батька по студії «Укркінохроніка» Ян Григорович Мєстєчкін.

Батько дуже багато знімав на своїй «Кінохроніці»: безліч сюжетів до кіножурналів. Працював з різними режисерами, не цурався допомагати молодим операторам і режисерам, знімав їхні перші самостійні роботи, навіть дипломи, ніколи не нав’язуючи свого бачення чи вирішення тої чи іншої теми. Був дуже коректним, спілкувався «на рівних» і зі своїми товаришами, і з молоддю, багато з них навіть не знали, що він – лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч мистецтв України, майстер спорту Міжнародного класу з альпінізму...

До 1952 року, коли народився мій брат Олєжка, мама працювала, навіть була колись асистентом оператора в батька, потім – дуже хорошим фотокореспондентом в газетах «Зірка», «Сталінське плем’я», та вона мусила покинути роботу, треба було займатися дітьми...

Від Майї Лінійчук, режисера «Кінохроніки», якій батько знімав колись дипломну роботу «Світязь-озеро», я довідалась, з якою невтомністю працював він на картині: за будь-якої погоди знімав, які прекрасні були пейзажі у фільмі – просто класичні. Це він підказав Майї, як можна зробити епізод «місто пішло під воду озера», щоб його не захопили чужинці... Дуже скрупульозно відбирав він дублі. Разом з Майєю працював у монтажній, і не тому, що не довіряв – такою була його натура. У їхній знімальній групі панували теплі стосунки: люди тягнулися до батька, бо він завжди міг підбадьорити, підтримати, він просто випромінював доброту, усмішка не сходила з його обличчя, хоч і не завжди у нього все було гаразд, але про це ніхто не мав знати. Батькові на той час вже було понад 60 років.

Згодом батько знімав з Майєю і фільм про українського письменнка Івана Микитенка, якого знищило НКВС 1937-го року в Голосіївському лісі. Режисер разом з оператором шукали, як показати це екранними засобами і знайшли: Майя Яківна замовила студійним художникам зробити копію театральної афіші п’єси письменника «Диктатура», де великими літерами чорною тушшю було написано: Іван Микитенко. Батько зняв цю афішу, на яку «ллє дощ», чорні патьоки наповзають на ім’я Іван Микитенко, заливаючи його брудом, і ... Стоп-кадр, пауза, тиша... Це був 1968 рік, і тема «1937 рік» була ще «закрита». У тиші – піано-піаніссімо звучить трагічно Анданте VII симфонії Бетховена. Батько знімає драматично виразно ПНР по кабінету письменника: книжкові шафи, письмовий стіл, на ньому – фото гарної молодої жінки, дружини, розгорнута газета з портретом Пушкіна і дати: 1837 – 1937 роки. На 1937 році камера трохи затримується і укрупнює до середнього плану. Звучить VII симфонія Бетховена.

Батько дуже любив мати справу з дітьми. І навіть у свої 75 років тричі на тиждень він приходив у навчальну студію Київського палацу піонерів (за якусь мізерну плату). Батько вчив дітей працювати зі світлом, розповідав про композицію, вчив робити художні фото... Бувало, що навіть після закінчення уроків, він залишався ще на якийсь час з дітьми, розповідав їм про свої закордонні подорожі, про Австралію, Канаду, показував їм свої знімки, розповідав про гори... Згадуючи свою молодість, тато їздив з дітьми в передельбрусся... Вони знімали там слайди, він вчив їх користуватися льодорубом та іншим альпіністським знаряддям... Для чого це йому було треба? За це ж не платили зовсім – і, крім особистих витрат, була ще величезна відповідальність за життя дітей. Він дуже любив оце спілкування, пізнання чогось нового, бо ніколи не переставав учитися... Йому цікаво було, що читають його діти, що привертає їхню увагу, як вони сприймають світ... Батька вирізняло з-поміж багатьох те, що він ніколи не шкодував власного часу для інших людей, особливо для молоді, дітей... Ніхто з хлопчиків, що вчилися в нього, не став «на слизьку дорогу»... Наприклад, Федір Лебедєв – сьогодні професійний оператор і режисер, і вже 27 років працює в кіно і на телебаченні... І свій перший фільм під назвою «Мої юні друзі, дорогі хлопчики» у 1980 році він зняв про свого вчителя і наставника – мого батька Валентина Івановича Орлянкіна.

Батько непогано малював акварелі, переважно пейзажі, високогірні, білосніжні вершини Кавказу, грізні скальні вершини, які полонили його серце в далекому вже 35-ому році... Свої роботи дарував найближчим друзям.

Батько написав книги: «Кораблі не вмирають» – це, по суті, щоденник подорожі на суховантажі «Сімферополь» до берегів Японії та Австралії, де тато знімав важку буденну працю й нечасті свята моряків торгівельного флоту для фільму режисера Михайла Юдіна «Кораблі не вмирають»; «А до Волги чотири кроки...» – про героїчну боротьбу захисників Сталінграда, які боролися за кожний метр рідної землі, віддаючи їй найдорожче – життя; невеличка збірочка віршів «Вершини й перевали» – це і любов, і біль, і натхнення – тут лише мала частка його поезій, а мріяв він про збірку, до якої підготував ще близько ста своїх ліричних творінь; «Стоп-кадри долі» – про цікавих людей, яких зустрічав на своєму довгому творчому шляху. Переді мною машинопис його книги «Хроніка Канадського рейсу», підписана «до друку» видавництвом, але так і не видана через брак коштів. Я почала перечитувати ці батькові книги і раптом зрозуміла, що якісь речі пройшли повз мене, тому що в мене вже була своя сім’я, свої турботи... Ми були поруч, ми йшли паралельно, але я тільки тепер усвідомлюю, як багато я не знаю, а він мені не встиг розповісти...».