У четвертому номері «Кіно-Театру» йшлося про творчість режисера Леоніда Анікіна, автора багатьох фільмів про репресованих українських митців. Хотілося би детальніше поговорити про один із них – «Моя адреса: Соловки. Пастка» – про Леся Курбаса, знятий 1991 року за сценарієм Наталі Кузякіної. Оператор – Анатолій Солопай. Студія «Київнаукфільм», на замовлення Міністерства культури УРСР.

Ця стрічка – одна з серії «Моя адреса: Соловки». На острів у Білому морі кіноекспедиція вирушила взимку 1990 року, а наступного літа знімала там ще раз. Євген Марчук, який керував тоді Комітетом держбезпеки УРСР, посприяв, щоб знімальна група мала на Соловках усе необхідне: увагу, вертоліт, доступ до документів.

Перший кадр – Соловки, кремль, що з висоти пташиного польоту здається іграшковим, і все довкілля нагадує казковий острів Буян. Кожен, хто бував на Соловках, розповідає, що стримана північна краса острова дисонує з абсурдним змістом подій, які діялися там у 20-30-ті роки ХХ ст.

Поява фільмів про репресії в радянський час була неможлива. Та суспільство жадало знати правду про терор, і ця картина не випадає із контексту: роком раніше, у 1990-му, виходить «Табірний пил» Григорія Давиденка – про каральну систему сталінського режиму. 1989 року Станіслав Чернілевський знімає перепоховання Василя Стуса. Його фільм «Просвітлої дороги свічка темна» вийшов на студії «Галичина-фільм» у 1992 році. Та після прем’єри ці стрічки, не маючи реклами, не доходили до масової аудиторії.

У книзі, присвяченій 100-річчю Михайла Верхацького, Леонід Анічкін згадує, що поштовхом до створення фільму було прохання (висловлене ще у 1962 році) М. Верхацького до нього, його учня, зняти – коли це стане можливо – картину про Леся Курбаса. Результатом творчої подорожі на Соловки для режисера став вихід у світ чотирьох фільмів. Першою була змонтована стрічка про Леся Курбаса «Моя адреса: Соловки. Пастка». Другою – «Моя адреса: Соловки. Тягар мовчання» – про Миколу Куліша. Наступного 1992 року було закінчено виробництво ще двох картин: «Моя адреса: Соловки. Навіщо перекладати Вергілія?» – про Миколу Зерова; і «Моя адреса: Соловки. Не вдарте жінку навіть квіткою» – про репресованих жінок. Для цілісного враження їх треба дивитися як серію.

В експозиції першої стрічки озвучується факт: у XVI столітті за часів ігумена Пилипа Количева, коли розбудовувався Соловецький кремль, змайстрували пристрій, який піднімав каміння, чим полегшував працю людей. У 20-х роках ХХ ст на Соловках серед керівників теж знайшлися «винахідники»: замість коней запрягали людей, для яких, певно, жартома, вигадали абревіатуру «врило» – „временно исполняющий должность лошади».

Фільм зосереджується на останніх роках життя Курбаса після арешту, у грудні 1933 року, коли слідчі НКВС запевняли режисера, що саме він очолив Українську військову організацію (УВО) і намірявся на одній з прем”єр у театрі «Березіль» убити секретаря ЦК КП(б)У Постишева. Курбас спочатку відхиляє дикі вигадки, але за кілька місяців його змушують з цим звинуваченням погодитися, за що судова трійка визначає йому п’ять років спецтаборів.

Двадцять хвилин фільму – часова дистанція досить мала, щоб розгорнути останню дію трагедії-фарсу «Художник і влада». Персоніфікований закадровий голос (актор Богдан Ступка) не лише називає факти, імена, спектаклі, що їх ставив Курбас у театрі на Соловках, а доносить щось неймовірно глибше, що становило суть трагедії цілого покоління української інтелігенції. Життя талановитого і самотнього митця в умовах безнадійного абсурду розгортається то як його спогад про виставу «Народний Малахій», то як ще давніший спогад про старовинну драму для лялькового театру «Різдвяний вертеп» (постановлену взимку 1919 року) про те, як Христос прийшов у світ, де панували Ірод та його слухняні воїни, де Добро врешті перемагало Зло і радів народ...

Авторський текст написано без надриву, але пристрасно: „Етапи 1935–36 років викинули на Соловки вчених, діячів культури, працівників Комінтерну. Замість царства вільної праці – тюрми і табори, замість голубого соціалізму – свавілля мізерних макбетиків табірного дна. Тут Курбас зустрів безліч знайомих, ніби в центрі Харкова чи на Хрещатику. Масштаби терору були незбагненні. Думка заходила у закут».

Зоровий ряд значною мірою змонтовано з кадрів, знятих прийомом «суб’єктивної» камери, яка вихоплює відображення у воді соловецьких споруд та церков, рухається вздовж понівеченого дощатого причалу, яким колись певно йшли в’язні. Камера панорамує вікна Благовіщенського корпусу, де розмістили Курбаса разом із відомим співаком Леонідом Приваловим. Автор повідомляє, що з цих вікон визирали колись Олег Волков, Дмитро Ліхачов, Павло Флоренський – багато видатних людей... Документальна хроніка монтується з тогочасними газетними статтями: глядач устигає прочитати їхні назви «Стереть их с лица земли!», «Демьян Бедный: «Пощады нет!»

Автор наводить факт, як Курбаса за якусь провину відправили на інший острів, що вважалося серед в’язнів «штрафним відрядженням». Ішов 1937 рік, наближалося сторіччя з дня загибелі Пушкіна, і Курбас там, у зруйнованій церкві, ставить «Малі трагедії», образи яких, зокрема пісня Мері, асоціювалися з химерами часу на Соловках: «…И селенье, как жилище погорелое, стоит. Тихо всё, одно кладбище не пустеет, не молчит». Екран експонує документи, що засвідчують нові доноси про заколот, який нібито готується серед в’язнів на острові; новий етап та розстріл Леся Курбаса 3 листопада 1937 року.

Закадрова музика існує переважно як фон, а часом, коли слова не в силі усього передати, бере на себе драматургічне навантаження. Закінчення фільму філософське. Камера віддаляється від занесеного снігом каменя, що лежить в основі дерев’яного хреста; автор розмірковує: «Здається, часи ірода минули, чи надовго? Чи зможемо ми у духовній покуті очистити це каміння від крові та сліз? Чи зможемо?...»

Серія «Моя адреса: Соловки» – вершечок невідомого айсберга нашої історії. Монтажна, смислова, емоційна насиченість стрічок настільки потужна, що кожен свіжий перегляд серії відкриває нові, не помічені раніше грані. Ці фільми треба дивитися по кілька разів, а їх – у наш демократичний час – фактично заховано на полицях. Картина про Леся Курбаса (зі слів автора) жодного разу не йшла на екранах телебачення, не показали її і в ювілейні дні, коли геніальному режисеру минуло 120 років. Історія минулого, реконструйованого засобами науково-пізнавального кіно, лишається незасвоєною сторінкою знань масового глядача, що загрожує рецидивами тоталітарного мислення.