– У вас величезний досвід організації та проведення міжнародних кінофестивалів. І вже вдруге ви підготували і провели «Кіно-Ялту». В чому своєрідність цього фестивалю?

– По-перше, незвичний формат. Уже восьмий рік поспіль проходить фестиваль двох країн – України та Росії. Аналогічного в пострадянському просторі немає. В «Кіно-Ялті» в усьому дотримано паритету: однакова кількість фільмів із Росії та України в конкурсі, однакова кількість членів журі з обох сторін. У цьому щось є, особливо, якщо врахувати, що в Росії знімають багато фільмів, а в Україні суттєво менше.

По-друге, Ялта – одне з найзручніших фестивальних міст: тут є море, гарні гірські краєвиди, багато відпочивальників. Ялта як курортне місто викликає асоціації з Каннами, Сан-Себастьяном, тож у Ялти – щоправда, поки що лише теоретично – є перспективи стати також і знаменитим фестивальним містом. Хоча для цього треба багато працювати.

По-третє, в Криму знімають дуже багато фільмів, у тому числі, російських: тут ідеш – і дорога може бути перегороджена знімальною групою. Взагалі, кінематографісти знають, наскільки тут сприятливі умови для зйомок, і охоче сюди приїжджають. А ось кінотеатрів тут дуже мало. А людям потрібні фільми, і про це свідчить те, що під час фестивалю на відкритий майданчик на набережній, де показували фільми, приходили тисячі людей. Приходили і на конкурсні фільми, в кінотеатр «Ореанда», вже за квитками. Я нагадав про перспективи розвитку Ялтинського кінофестивалю, та вони залежать від рішень влади в Москві та Києві. Є відчуття, що і там, і там кіновиробництво на піднесенні, а якщо кіно розвивається, то потрібні й кінофестивалі. В будь-якому випадку, російські кінематографісти з радістю приїжджають, щоб узяти участь у «Кіно-Ялті». Поступово можна розширити рамки фестивалю, запросити до участі країни Чорноморського басейну – Болгарію, Туреччину та ін.

– А що для вас важливіше на фестивалі – фільми, події чи статус фестивалю, його рівень, якість функціонування?

– І перше, й друге. Цього року на «Кіно-Ялті» відбулася прем’єра фільму Павла Чухрая «Російська гра». Цей фільм щойно завершили, і фестивальна публіка побачила його першою. А для мене як організатора важливо, щоб на фестивалі все працювало чітко, як годинник, щоб учасники й гості своєчасно прибували й відбували, щоб фільми починалися точно за графіком. Команда наша згуртована і професійна, працюємо ми вже 15 років і провели разом чимало МКФ, в тому числі й московських.

– А що б ви могли сказати про програму українських фільмів цього року? І взагалі про українське кіно?

– Після того колапсу, який пережило українське кіно, я бачу, що справи поліпшились. Цьогорічна програма, хоч і нерівна, проте цікава, Україна запропонувала справді фестивальні фільми.

У світлі цього скажу про ще одну позитивну властивість цього фестивалю: у нас є що переймати одне в одного в плані функціонування кіногалузі. Нам набагато легше, адже в Росії ми не платимо ПДВ – ані з виробництва, ані з реалізації. Це дуже важливо, бо можна швидше отримати прибуток, щоб відразу вкласти його в наступний фільм. В Україні податки стали неподоланною перешкодою, яка не дає змоги розвиватися кіногалузі. Така ж картина і в прокаті. Іншими словами, податки на прокат стрічок дуже жорсткі. Один приклад: фільм «Кохання-зітхання», співпродюсером якого я був, зібрав в Україні один мільйон американських доларів, а реально ми отримали 140 тисяч, все решта – податки. Ось і запитання: як може в Україні працювати продюсер, якщо йому все зароблене доводиться віддавати на податки? А от якщо б умови українського та російського ринків кіно було уніфіковано, це пішло б на користь і вам, і нам.

– Звісно, важко навіть порівнювати умови кіновиробництва в Росії та Україні. Поки що наш уряд не тільки не полегшує роботу кіногалузі, а навпаки – гальмує її всіма можливими способами. Але, як ви зауважили, в нас також окреслюється піднесення, виходять фільми без участі держави. І фестиваль «Кіно-Ялта» один із стимулів для цього, адже поки що тут легко прорватися в конкурс. Тож успіхів цьому фестивалю!