– Ви побували на багатьох закордонних фестивалях, якою порівняно з ними є «Відкрита ніч»?

– «Відкрита ніч» унікальна тим, що її організатори збирають навіть недозняте чи перезняте українське кіно, щоб показати усе, що було зроблено за рік у країні. У межах фестивалю навіть існує номінація – «Прем’єра одного кадру». На жаль, цього року прем’єри одного кадру не відбулося. Більше ж нічого не можу сказати, бо маю дуже невеликий стосунок до цього фестивалю...

– Але ж, мабуть, дивилися фільми...

– Ні, я подивився лише початок фестивальної програми і поїхав додому спати.

– Себто не слідкували за тим, як глядачі голосують за ваш фільм?

– Я ж роблю фільми не заради голосування і не заради якихось премій (до речі, премій «Відкритої ночі» у мене чимало), просто хочу свій фільм показати людям. А «Відкрита ніч» – це єдина можливість продемонструвати фільм на телебаченні. І один із небагатьох способів показати свій фільм в Україні, а не за кордоном.

– Де саме за кордоном можна побачити ваші стрічки?

– Мої фільми купують здебільшого європейські мистецькі канали. Зокрема, канал «ARTE» – один із найбільших каналів, який підтримує мистецькі проекти. «ARTE» купив у мене «Тир» та «Пересохлу землю».

– Українські канали не зверталися з пропозицією придбати ваші роботи?

– Деякі зверталися із проханням показати фільм, я ставив принципове питання: «Чи заплатите за це одну гривню? Офіційно». І це було чомусь неможливо. В Україні не заведено платити авторам за їхні фільми, закон про авторське право не діє. Автори фільму з кожного його показу на телебаченні повинні отримувати певний відсоток, хай і невеликий. Але українське телебачення не хоче так працювати. Їм легше купити російський серіал пакетом, забити повністю свою програмну сітку – і вперед!

Як на мене, ще десять років ті серіали у нас бродитимуть, поки не перебродять... А потім, коли телепродюсери збагнуть, що вкладати гроші в нормальне кіно – прибутково, то почнуть це робити.

– У 2004-му ви також були впевнені, що ще три-чотири роки – і все налагодиться...

– А все й пішло на краще. Минулого року у нас вийшло кілька комерційних картин, тоді як кілька років тому не було жодної. Маю на увазі «Orange love», «Аврору»...

–Як щодо їхньої мистецької вартості?

– Це зовсім інше питання. Мої ж прогнози справджуються, адже порівняно із 2004 роком у нас почався якийсь кінопроцес.

– Кілька стрічок на рік – це все одно дуже мало...

– Звісно, мало. Це все співвідношення грошей, глядача, реклами та прокату. Адже на дистриб’юцію грошей потрібно не менше, ніж на виробництво фільму.

– Як ви вирішуєте проблему дистриб’юції? І де український глядач може бачити ваші фільми?

– Переважно на фестивалях, на тій же «Відкритій ночі».

– А інші шляхи? Чи можна прибдати ваш фільм на DVD?

– Це знову питання авторських прав. Міністерству культури належать права на кожен фільм, який вони фінансують. Зокрема, Мінкульту належать права на мою «Пересохлу землю». І здебільшого у Міністерстві кладуть фільми на полицю. Лише віднедавна вони почали потроху передавати ці права продюсерам...

– І все ж: якщо захочу придбати диск із вашим фільмом, як мені це зробити?

– Тому, хто захоче придбати мої фільми на DVD, варто підійти до Ганни Павлівни Чміль, голови Державної служби кінематографії, хай вона розкаже, де можна придбати українське кіно.

– Кому належить право на дистриб’юцію решти ваших фільмів?

– На «Лізу» та «Мамочки» – мені, на «Тир» та «Бойню» – Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.

– Як складеться доля тих фільмів, права на розповсюдження яких належать вам?

– Найімовірніше, це буде продаж на закордон.

– Що ж робити українському глядачеві?

– Зв’язуватися із дистриб’юторськими компаніями. Я вважаю, ініціатива має йти саме від дистриб’юторів, – у мене на це просто немає часу. Зрештою, розповсюдження фільмів не є турботою режисера.

– Чому обираєте саме такі теми: бездомні діти або ж діти, народжені в тюрмі?..

– Так уже трапилось. Ця тема зачепила мене, починаючи ще з «Тиру». Дуже цікава проблема: людина, яка тільки формується, поставлена у критичні умови.

– Як налаштовуєте контакт із своїми героями?

– На жаль, не можу сказати, це секрет. Проте головне – відверто говорити із ними. Відвертість багато важить.

– Що приваблює дітей у такому спілкуванні?

– Їм цікаво. От Ліза виявилася справжньою артисткою, вона ревнувала, коли починав знімати когось іншого. Вона навіть камеру на себе скеровувала, казала: «Знімай мене». У тюрмі інша ситуація. Жіноча тюрма – це особливе середовище, проте принцип відвертості там також діє. Коли тамтешніх мешканців не обманюєш, вони також розкриваються. У колонії труднощі виникали через те, що за нами ходили дві автоматчиці, і важко було ловити моменти. Тож приблизно шістдесят відсотків стрічки знято прихованою камерою.

– З ким було легше спілкуватися: із працівниками тюрми чи самими засудженими?

– Серед працівників тюрми також є дуже милі люди. Як не парадоксально. Вони просто виконують свою роботу. Жінки, що там сидять... Хтось хоче, щоб її знімали, хтось – ні. Хоча з часом настає момент, коли людина перестає зауважувати камеру і поводиться так, наче камери немає. Але для цього мусить минути час.

– Скільки часу?

– Ми знімали «Мамочок» дев’ять чи десять місяців. Часто приїжджали до колонії. Коли Маринка мала народжувати, ми літали до Чернігова кожні дванадцять годин. Жили на колесах, адже будь-якої миті могли зателефонувати з тюрми, а ми мали встигнути зняти момент вивозу жінки із зони, коли охорона супроводжує її до пологового будинку. Документальне кіно – як полювання: треба висидіти в засідці та вичекати момент. Такий фільм знімається за законами життя, а монтується за законами художнього фільму.

– А як реагували на камеру діти?

– Зона жіноча, тож чоловіків вони майже не бачили. І чоловіча знімальна група – для них це дуже дивно було. Вони узагалі там мало що бачать: ні котиків, ні собачок... Дітки ж там усі ще дуже маленькі: народжуються в тюрмі й сидять там до трьох рочків, а потім їх відсилають до притулку, якщо не мають якихось родичів, щоб їх забрати.

– Якою є доля героїв ваших попердніх фільмів: Лізи, Філі..? Кажуть, Лізу прийняла до себе сім’я, це правда?

– Так. Три чи чотири дні тому вона телефонувала. Тарасе, каже, мені треба сукню. Причому, каже це чудовою українською мовою, – не порівняти з тими матюками, якими розмовляла на Майдані. Сукня їй була потрібна на випускний у школі. Ліза навчається у інтернаті, бо йти з вулиці у звичайну школу – надто складно для дитини. А у інтернаті Ліза ледь не найкраща учениця. Відмінниця!

– І палити кинула?

– Не палить. У неї тепер дуже гарні батьки, педагоги, психологи... Мають двійко власних дітей, а ще вісім до себе прийняли.

– А що трапилось із Філею, героєм стрічки «Тир»? Адже був радником Павленка...

– То була спроба вирвати Філю з вулиці. Павленко допоміг, щоб Філі видали паспорт (без прописки хлопцеві було складно його отримати). Ми влаштували Філю на роботу – працював на крутій швейній фірмі та мав дуже гарні гроші... Але він однаково повернувся на вулицю. Зараз десь на Святошино живе своїм життям.

– Ходять чутки, нині працюєте над спільним фільмом із росіянами та поляками?

– Не хотів би цього поки що анонсувати. Скажу лише, що робимо повнометражний художній фільм, дія якого відбуваєтсья тут і зараз. Зйомки також тривають в Україні. Якщо не буде жодних затримок із фінансуванням, то стрічка побачить світ уже наступної весни.

«Тир». Режисер Тарас Томенко.

«Ліза». Режисер Тарас Томенко.

«Пересохла земля». Режисер Тарас Томенко.