-- Улітку театри гастролюють. На яких сценах вам довелося попрацювати цього літа?

- Упродовж місяця ми з Анатолієм Петровим трудилися в Польщі. Проте показували не наші сценічні спектаклі, а працювали як учасники фестивалів вуличних та пленерних театрів, зокрема фестивалю "Сусіди". За умовами подібних фестивалів театри щороку мають презентувати нову виставу, повторення неприпустимі, а це завжди цікаво! Мені подобається така робота: на ходулях, на тлі феєрверків. Щоправда, мій вік - не ідеальний для цього. Тур Польщею видався надзвичайним: сьогодні граємо в гірській місцині на півдні, завтра - у Гданську, біля Балтійського моря, післязавтра - зовсім інший напрямок… Проте саме такі, щільні, програми неабияк урізаються в пам'ять і залишають по собі теплі спогади.

- А завершення сезону в театрі? Його щільна програма залишила по собі втому?

Особисто я можу втомитися вже на початку театрального сезону. Оцим нашим панам, котрі чубляться між собою нагорі, абсолютно байдуже до того, що відбувається в країні з мистецтвом. Вони чимало говорять про свою любов до України, але… Тому часом ідеш на виставу й думаєш: "Як же грати в цьому приміщенні, яке не опалюється?" чи: "Коли востаннє ремонтували цю залу?" (я граю не лише в Молодому). А невдовзі стає соромно за такі думки. Пригадується, як у дитинстві хотів вийти на сцену, тоді було все одно - падатиме там сніг на голову чи

трухляві дошки під ногами ламатимуться…

–Лунатимуть оплески наприкінці вистави чи ні... Якось ви сказали, що соромитеся виходити на аплодисменти. Чому?

– Можливо, коли мене привчали б до таких речей, то я й любив би їх. А то виходить, що після спектаклю я виходжу й вициганюю подяку. В цьому для мене чимало незрозумілого. Взагалі подобається, коли постановник, окрім вистави, режисирує ще й поклон. Ось тоді мені спокійно: це моя мізансцена, і я не маю права її змінити – хоч до ранку, як треба, буду розкланюватися.

– А ще ви зізналися, що любите всілякі «подлянки» на сцені, коли щось валиться, падає…

– Так, це мені страшенно подобається! Впродовж практично кожної вистави щось трапляється, не було жодного разу, щоб спектакль пройшов гладенько: освітлювач не там увімкнув світло, або навпаки – не там вимкнув, звук подали не в тому місці, де передбачено, хтось з акторів вийшов раніше, ніж треба було, чи елементарно довелося тричі повторити репліку, щоб партнер її почув… От і в Польщі не обійшлося без таких моментів. Але коли ти в запалі, коли бігаєш і вирішуєш поставлені режисером завдання, то на подібне не звертаєш уваги, не помічаєш його, а лишень виправдовуєш усе на світі.

Без будь-якого кокетства говорю: так, люблю всілякі несподіванки на театральних підмостках. Навіть ті миті, коли стою на сцені й пригадую свій же текст. Одна справа, коли він прозовий (при цьому мої потуги мало хто помічає), і зовсім інша – коли віршований…

– І як у таких випадках дієте?

– Сам «творю», як кажуть, «на ходу», я ж у курсі того, про що йде мова. Стою, риму якусь підганяю (сміючись)! Але коли це трапляється у виставі, яку репетирували місяців зо три і яку принаймні стільки ж уже граємо… Партнери (і я також) звикли до однієї мелодики слів, а тут раптом нова пісня! «Про що це він говорить?!»… А воно, оце «забування» тексту, таке ж заразне! Неймовірно! Дивишся, ще мить тому колега стояв і навіть посміхався (мовляв, погляньте на нього – забув і викручується), а тут уже й він не знає, що далі говорити. Отак, тримаючи образ, водночас й обмінюємося злегка іронічними поглядами: «Ну-ну, тепер твоя черга!».

– Такий спокій приходить із досвідом чи це дар?

– Мабуть, у кожного по-своєму. Особисто я з дитинства не боявся несподіванок. Загалом, який найжахливіший сон у житті актора? Той, у якому він вийшов на сцену і забув текст. І от нещасний прокидається з холодним потом на чолі… Це, звичайно, стереотип. Але, по-перше, мені самому таке ніколи не снилося (між тим цікаво, як я відреагував би на подібний сон), а по-друге, хіба це біда? Ми ж у театрі! До того ж знаємо, яку історію граємо. Автор висловив свою думку одними словами (на його погляд, яскравими), ми ж у миті «забуття» маємо змогу проговорити її за допомогою інших. А що, коли мені вдалося донести думку яскравішими, порівняно з авторовими, словами? Більш ефектними? Отож!

А випадків, коли я забував текст, було чимало. Проте я не комплексував і не комплексую з цього приводу. Одного разу це сталося у виставі «Маринований аристократ», яку я сам і відкриваю. Виходжу на сцену, виконую невеличкий музичний дивертисмент: трішки помахав стільцями, трішки задом повиляв... А текст забув! Перші слова у виставі – їх узагалі забути не можна! А я навіть забув про що в них іде мова, – мабуть, так уже на репетиціях той текст зайорзали. Стою мовчки на сцені, глядачі на мене дивляться, а я розслабився й думаю: «Ні! Я не піду звідси, доки не згадаю!». Публіка починає аплодувати (сміючись). «Оце так! – кажу собі. – Вистава рушила!». А після оплесків усе стало на свої місця, я згадав і «поїхав» далі. Того вечора я не злякався, навпаки – мені було надзвичайно цікаво: у що ж може вилитися ситуація, коли актор вийшов на сцену й не може розпочати виставу?

– Восени ми побачимо вас у новому спектаклі «Star Quality», чи не так?

– Хороша вистава, готуємо її як подарунок Аді Миколаївні Роговцевій, котра влітку відзначила своє сімдесятиліття. Режисер – Олексій Лісовець, а в головних ролях, власне, сама Ада Миколаївна, Остап Ступка, Лесь і Владислав Задніпровські, задіяний і я. Прем’єру презентуватимемо на сцені Театру імені Івана Франка.

– На ваш погляд, ця сцена суттєво відрізняється від помосту Молодого театру?

– Граючи в антрепризних виставах і так званих капусниках, я мав нагоду «познайомитися» з нею. Вона помпезна, передрікає пафос, «польот», а моє серце гріють камерність і довірливість. Коли я працюю на ній лише у своїй манері, то, як правило, у мене виникають ті чи інші проблеми з голосом: спершу він сідає, а потім узагалі кудись зникає; проте я принципово не переходжу на якісь там модуляції й тому подібне.

Поміж тим люблю спостерігати за Богданом Ступкою в його ж середовищі, адже та сцена – рідна для нього. Цей митець настільки стабільно утвердився в авангарді театрального мистецтва, що жодна з тих сліпих і безглуздих традицій, якими нині переймається загал, не в змозі його наздогнати. Він дає дозвіл (і дозволяє собі) на вистави, які є чистим експериментом. Як для національного театру – це дивовижно! За такого підходу й актори повноцінними, живими людьми виглядають.

Богдан Сильвестрович надзвичайно цікавий як професіонал! Дивлячись «…Посеред раю на майдані…», я спіймав себе на думці: «Оце майстерність! Безперестанку дивився б на цього актора навіть і тоді, коли він мовчки ходив би по сцені!».

– Саме так думала я, дивлячись на вас у ролі Сганареля! Десять років поспіль ви виходите на сцену в цьому образі! Але, граючи моновиставу «Синій автомобіль», котрій майже стільки ж літ, зокрема на сценах інших міст, ви, мабуть, змушені переходити на «академізм» у голосі й «модуляції», адже не скрізь умови камерні, як у Молодому?

– По-перше, щоразу, коли мова заходить про гастролі «Синього автомобіля», я намагаюся переконати господарів: великий майданчик для цієї вистави – не найкраща сцена. Проте не завжди є можливість працювати в ідеальних умовах. Цікаво, що, коли я сам (граю моновиставу), мені навіть на великій сцені не доводиться напружуватися, надриватися. Інша річ, що витрати енергії за таких умов значно більші, порівняно з малою сценою, та все ж я не змушений підхльостувати свій голос – говорю так, як зазвичай спілкуюся у буденному житті. В результаті вистава не втрачає тієї особливої довірливості, яка зосереджена в голосі.

Востаннє я грав «…автомобіль» у Херсоні на фестивалі «Мельпомена Таврії». У великому залі мені було нелегко. Звичайно, завжди хочеться, щоб аудиторія сприймала тебе як повноцінного актора, бо коли хтось із глядачів, не розбираючи тих слів, які я промовляю зі сцени, говорить: «От артист… Його далі десятого ряду не чути!», – що поробиш? Переживемо й це.

У Вільнюсі взагалі довелося грати в Національній бібліотеці (абсолютно нетеатральний майданчик!). Але, зізнаюся, я привчив себе працювати в будь-яких умовах.

– Чи правда, що ви мрієте про власний театр: десь так на сорок глядацьких місць, десь у провінції, в якому ви почувалися б царем?

– Так, це – правда, таки царем і почувався б. Я в принципі люблю, коли можна подивитися в очі кожному, хто сидить у залі, знайти в них відгук. Неприємно бачити серед глядачів когось із пивом, чути, як люди під час вистави забавляються своїми мобільними телефонами. Часом такі складні зали трапляються… Починаєш спектакль, а навкруги – ґвалт, бо половина «шанувальників театру» не можуть угамуватися. Проте яке щастя на душі, коли за 7 – 8 хвилин ці «глядачі» замовкають і завмирають із відкритими ротами! Тоді ти швиденько вперед-уперед і невдовзі бачиш, що вони взагалі вже втиснулися у свої крісла й не реагують навіть на те, що час добіг антракту – так ти нагодував їх своєю енергетикою і всім тим, що хотів сказати!

– Тобто ви атакуєте глядача?

– Так, атакую. Можливо, цей мій маневр не зовсім збігається з тієї чи іншою тенденцією режисури, але мені як актору має бути комфортно на помості. Тому, якщо я вийшов на сцену, будьте люб’язні, ці дві години, які ви самі вирішили «угробити» на мою виставу (головне – щоб мене не «угробили»!), віддайте вже мені! От я й намагаюся перетворити 120 хвилин часу на яскраву хвилю, спроможну омити й освіжити собою мізки тих, хто в залі.

Мене надзвичайно легко вирахувати (байдуже – граю я в чеховській п’єсі чи шніцлерівській): усі вистави я завжди починаю з атаки. І не тому, що мені так простіше працювати, – я знаю, до якого глядача виходжу, і, на жаль, такі дії для мене – єдиний порятунок.

– Граючи за кордоном, також починаєте з атаки?

– Ні. Там люди, переступивши поріг театру, ждуть дива, того, яке, зійшовши зі сцени, торкається кожного. Я відчуваю їхнє очікування – воно в повітрі! Виходжу на сцену, і в цю ж мить починають зав’язуватися стосунки із залом, причому абсолютно природно! Української мови закордонні глядачі не знають, проте навколо така тиша! І коли раптом вони починають ще й сміятися… «Може, українці в залі?», – запитую себе.

– Свого часу планувалося показати «Синій автомобіль» у Чикаго та Японії. Куди найближчим часом повезете цю моновиставу?

– Першого вересня вирушаю до Латвії: прибалтійські колеги ще взимку звернулися з проханням узяти участь у святкуванні ювілею (десятиріччі) їхнього фестивалю моновистав. Восени найбільшими латвійськими містами пройде парад спектаклів-переможців цього фестивалю. Я повинен там попрацювати, адже в Латвії чимала українська діаспора. Крім того, це ще й данина пам’яті Ярославу Стельмаху. Після Латвії – фестиваль в Ужгороді, а там уже й репертуар треба грати. Крім того, маю взяти участь у фестивалі моновистав у Нижньовартівську (там також є наша діаспора): п’ять років поспіль мене запрошують приїхати, і нарешті цього року для поїздки знайшовся час.

Тож до дев’ятигодинного перельоту до Чикаго черга ще не дійшла.

Нещодавно мене запитали: «Ти щасливий?». Звичайно, щасливий! Усе, що я планував, збулося. А найголовніше – я став тим, ким жадав стати. Не хотілося бути поганим актором, я мріяв, щоб глядач мене любив, нині ця любов у мене є.

– Кажуть, тепер ви мрієте зіграти Жана Кокто. Немає п’єси?

– Так, мрію, а п’єси немає. Власне, як драматург він зачепив мене словами: «Треба бути значущим у житті, а не бігти життям…». Узагалі Жан Кокто цікавить мене як особистість: він дружив із Сергієм Дягилєвим, Вацлавом Ніжинським, писав романи, вірші, знімав кіно й увійшов у історію Франції як непересічна особа. Сьогодні його вади класифікують як відхилення від норми, мені ж цікаво, як за такої купи здібностей людина змогла всім їм дати раду?! Тут з одним хистом не в змозі впоратися! Крім того, для такої вистави потрібен ще й режисер.

– На фестивалі «Відлуння», що весною відбувся в Києві, ви також презентували моновиставу – «Крихітка Цахес» Ярослава Стельмаха, яку режисирував Анатолій Петров.

– Ця робота спершу видалася мені непідйомною: стільки персонажів! І їх же ніхто не звільнив на той момент, коли я почав репетирувати! До речі, п’єса написана драматургом не як моновистава, а як звичайна п’єса для ансамблю акторів. Але оскільки Ярослав Михайлович хотів, щоб Цахеса зіграв саме Вертинський, то я, відчуваючи себе йому зобов’язаним, якось підійшов до режисера з п’єсою і запитав: «Анатолію! На твій погляд, із цього може вийти моноваріант?». І він, не знаю, читав п’єсу чи ні, завзято відповів: «А чому ні? Вперед!». Так я взявся до роботи, а вона виявилася вкрай важкою…

– Важчою за «Синій автомобіль»?

– Так. Проте це не має жодного стосунку до мого бажання і моєї мрії – зіграти Жана Кокто.

– Тим часом ви вже зіграли у виставі за його п’єсою...

– «Жахливі батьки» – у театрі «Браво». Настільки чудовою вийшла ця вистава, настільки досконалою, що, граючи, я був радий самій можливості існування в ній. Шкода, що