Він – заслужений патріарх. Він – автор, актор і режисер. Та перші кроки цього американського автора були дивними: прем’єра його першої п’єси «Зоопаркова історія» відбулася у Відні 1959 р., і вже тільки через рік – в Америці; подібно було і з третьою п’єсою «Смерть Бессі Сміт», яку вперше поставили в Берліні 1960 р., і лише через рік – на американськім континенті. Після них, а зокрема після «Хто боїться Вірджинії Вулф?» (1962), ім’я автора остаточно закріпилося в американській драматургії1.

Олбі віддали належну шану: три Пуліцерівські премії, три премії «Тoні», нагорода Центру ім. Кеннеді, а також Національна медаль мистецтва (золота медаль за драму). Не дивно, що він – перший драматург, нагороджений стипендією Принстонського університету і театру МакКартер у програмi драматургійної творчості. В час осіннього семестру 2007 року він також проводив семінари в університеті, тож студенти мали змогу обговорити з автором п’ятнадцять його п’єс. Організатори такої співпраці вважають, що це прекрасна формула для наслідування університетам і театрам. Водночас із програмою в університеті директорка театру МакКартер замовила авторові нову п’єсу.

Олбі запропонував недокінчену п’єсу «Me, Myself and I», або «Потрійне я» . Він почав її писати, коли вмирав його друг – у період від діагнозу до останніх тижнів життя (нагадує писання «Одержимої» Лесі Українки). Та, попри це, п’єса схожа на комедію-фарс, із дуже прихованими глибокими думками (щось у стилі Піранделло чи Беккета2, а найбільше – Ігоря Костецького). Ця п’єса – ніби один крок після Костецького, який грайливо заторкував тему ідентичності в кількох своїх п’єсах («Близнята ще зустрінуться» 1947 р. та «Дійство про велику людину» 1948 р.). Цю п’єсу Олбі можна також порівняти і з новелою Хвильового «Я (Романтика)», де йшлося про роздвоєння, чи радше розстроєння, ідентичності.

У «Потрійнім я», здавалося б, дуже простенька фабула: в матері є двоє близнят, яким уже по 28 років. Чоловік покинув її по народженні хлопчиків, пообіцявши, що колись приїде на чoрних пантерах і привезе великі смарагди, бо любить її понад усе. Лікар, який був при пологах, почав опікуватися матір’ю та дітьми, і з часу їхнього народження живе разом із ними. Мати назвала одного сина ОТТО (всі літери великі, а вимовляти треба з притиском), а другого – отто (з малої літери, треба вимовляти м’яко). Вона звертала увагу на «симетрію», бо діти дуже подібні, власне, ідентичні, а симетрія зберігається і в імені�(однаково звучить, якщо читати справа наліво, і навпаки). Крім самої назви3 , це знову акцент на мові!

Дуже скромні декорації цієї постановки допомагають зосередитися на діалозі та мові – улюбленому засобі Олбі. Натомість автор був вимогливішим до сценографії. Том Лінч випробовував аж двадцять дві різні макети-моделі, доки дійшов до тієї, що задовольнила режисера й автора: в першій дії на сцені – тільки широке ліжко, а в другій – два односпальні ліжка. В першій дії в ліжку Мама й Лікар. Вона в нічній сорочці, а він – у костюмі, на поруччі ліжка навіть капелюх. Входить один із братів. Мати (як і всі решта) не знає, який саме: «Ти не той, що мене любить?», – запитує вона. Вона лише знає, що один її любить, а другий – ні. Син відповідає: «Ти ніколи мені не скажеш, хто я». Мати скаржиться: «Ти живеш тут двадцять вісім років, а я й досі не знаю, хто ти». Вона скаржиться, що знає тільки, що обоє хлопців – її сини, і коли вони прийдуть до неї, то вона може їх зробити одним. Один син розповідає, як ще дітьми обоє братів дуже хотіли знати, хто з них старший (себто хто першим народився). Мати відповідала, що вони народилися водночас, хоча ОТТО приписує собі першість. Він активніший, аґресивніший. Тепер він вирішує виїхати в Китай і стати китайцем, а отто перестане існувати.

У другій дії ОТТО вдає, що не бачить брата, ніби того не існує. Це дуже потрясло отто: він запитує, як це можливо, адже ОТТО на нього дивиться. Ображений отто нагадує ОТТОві, як це було колись, коли «ми були собою і одне одним». У сцені між Матір’ю та Лікарем під час пікніка відбуваються словесно-граматичні ігри про крилаті вислови, ідіоми й афоризми – в стилі Беккета («один із вас правий»). Мати дискутує про те, що отто має дівчину, Маврін, яка має їх відвідати. При цьому Мати каже, що любить обох синів і зробить усе, аби лиш їх охороняти. Це більше стосується Маврін (і того, як вона може відчужити отто від матері), аніж до ОТТО, який хоче їхати в Китай.

Та ОТТО користується ситуацією: коли приходить Маврін – вона�думає, що перед нею отто,�і відддається його братові. Очевидно, коли пізніше надходить отто, все стає ясно, і отто від цього ще більше пригнічений. Маврін запевняє, що любить його, отже він справді існує. ОТТО ж прагне переконати отто, що той не існує, що ОТТO має справжнього двійника в дзеркалі, і саме він є справжнім його братом, себто�ним (ОТТО), і називається він також Отто (але треба писати курсивом). У них ідентичне ДНK. ОТТО врешті визнає, що він справді злий, а отто – цілком добрий, тож вони не можуть бути братами (себто двійниками), бо це їх різнить.

У цей напружений момент з’являється давно зниклий Батько; його шикарний віз тягнуть дві чорні пантери. На возі повно величезних смарагдів. Мати думає, що тепер усе стане на свої місця і все буде добре. Та спершу вона має провчити чоловіка, який зник на двадцять вісім років, проте перебирає міру: чоловік не хоче її слухати і їде геть.

Олбі зумів зачепити тему ідентичності, та не розв’язати її. Він тільки подразнив думку, зацікавив глядачів, а потім поїхав і полетів, ніби той Батько. Та, як і зазвичай, він мусив кинути камінчик у бік жінок, зокрема Мами. Олбі був сиротою, доки його усиновила одна багата родина, та він ніколи не виявляв прив’язаності чи любові до них, зокрема до своєї названої мами. Тoму майже в кожній його п’єсі матір не показано тепло або прихильно. Пов’язана з цим тема ідентичності виникає в нього в різних значеннях – і як тема стосунків між родичами або взагалі близькими людьми. Тема родинної кризи наявна від «Хто боїться Вiрджинії Вулф?» до «Делікатної рівноваги» чи «Вже по всьому». Та автор зізнається, що його твори – це «атака на замінники справжніх цінностей у нашому суспільстві, це осуд самовдоволеності, жорстокості, безсилля, порожнечі, це протест проти вигадки, що все чудово й безхмарно в цій країні, що зсувається»4.

Олбі все життя був в опозиції до «нормального», до «істеблішменту», до прийнятного, наявного. І цей коментар – підтвердження тому. Та в п’єсі поєднано як вічні, так і сучасні актуальні теми. Близнята тут – це вічне змагання між добром і злом (чи то в суспільстві, чи в кожній людині). Це змагання в міфічному всесвіті. У деяких міфологіях батько двійнят – бог. Не дивно, що Батько в цій п’єсі з’являється, немовби грецький бог, зі своєрідними псевдо-кіньми (ця заміна – вияв чудового почуття�гумору автора). У творі бачимо також перегуки з екзистенціалістськими теоріями справжнього існування (згадаймо Сартра, який вважав, що людина існує тільки в очах людини, яка дивиться на неї). ОТТО хоче це заперечити й у такий спосіб знищити брата, а Маврін заперечує це своєю любов’ю. Цей дискурс, як і постійні словесні ігри, мають забарвлення Театру жорстокості, та вони ближчі до Театру абсурду, з натяками на абсурдність існування людини. Тут – заперечення автором гармонійності-симетрії в іменах братів, аж до браку гармонійності в довкіллі. Тому напруження, відчай – а водночас і сміх. Це бачимо навіть у декораціях: коли в ліжку Мати в нічній сорочці, то Лікар – у костюмі, з капелюхом напоготові (бо Лікар – лише гість на ті двадцять вісім років). Він не є ані чоловіком, ані батьком хлопців, він – вічний гість. Людина бореться з ірраціональною реальністю, з абсурдністю. Про це свідчить також «вибір» стати китайцем, коментар автора стосовно проблеми еміґрації в культурно неподібні країни зі швидкою зміною громадянства. Коментар на сучасні цінності – це заміна справжнього брата віртуальним.

Ця п’єса – перша свiтова прем’єра Олбі у Принстоні, хоча вже третя, поставлена в театрі директором-режисером Емілі Манн. Вона співпрацює з Олбі вже понад 25 років, і, може, через те, що вона також драматург, вони знаходять спільну мову. До «Потрійного я»5 дуже добре підібрано темп, що необхідно для вмілого словесного двобою, який постійно відбувається на сцені. Все виглядає як жарти і сміх. Зі сміхом завершується дивна сцена з пантерами. Та проголошені думки нуртують у сприйнятті глядача і викликають чимало питань про стосунки між родичами та про власну ідентичність. Саме це і становить суть п’єс Олбі вже п’ятдесят років, суть п’єс цього виз