Кадри з фільму Енеїда

Дахно Володимир Авксентійович – український режисер і художник-аніматор. Створив фільми: «Як козаки куліш варили» (1967, співавтор сценарію. Перша премія зонального огляду, Єреван, 1968), «Як козак щастя шукав» (1969, співавтор сценарію), «Як козаки у футбол грали» (1970), «Як козаки наречених визволяли» (1973, ІІ премія «Срібний сестерцій» VI Міжнародного кінофестивалю, Ньютон, Швейцарія, 1973), «Як козаки сіль купували» (1975, співавтор сценарію), «Як козаки олімпійцями стали» (1978, співавтор сценарію. Бронзова медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів. Ленінград, 1978), «Як козаки мушкетерам допомагали» (1979, співавтор сценарію), «Парасолька в цирку» (1980), «Лис і дрізд», «Сімейний марафон» (1982), «Енеїда» (1991), «Як козаки у хокей грали» (1995) та інших. Народний артист України (1996). Лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1988). Член Національної спілки кінематографістів України.

— Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли в анімацію?

— Ще в школі я любив малювати карикатури і шаржі на друзів. Навчаючись на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту разом з товаришами випускав гумористичну стінгазету «Метла». Подивитися на неї й посміятися приходили студенти всіх факультетів (в тому числі мій майбутній колеґа Давид Черкаський, який тоді вчився на будівельному) і навіть люди з інших вузів. Під час архітектурної практики в Москві я багато спілкувався зі студентами ВДІКу, що вчилися на художників кіно. Вони згодом і запросили мене на студію «Союзмультфільм», де я вперше побачив, як робляться мультики. Я був у захваті. Тоді хлопці й кажуть: «Володю, давай до нас працювати!». Я кажу: «Та я ж у Києві живу. От коли в нас така студія з’явиться, одразу туди піду». Так і вийшло: у 1955-му я закінчив інститут, п’ять років працював архітектором, а в 1960-му покинув дисертацію й пішов працювати в Творче об’єднання при «Київнаукфільмі», яке тоді називали «Цех української мультиплікації». Сім років працював художником-аніматором, а в 1967 році як режисер поставив свій перший мультфільм козацької серії «Як козаки куліш варили».

— Після цього ви створили цілу «козацьку» серію, а пізніше — «Енеїду». Що надихнуло вас вперше звернутися до козацького образу?

— По-перше, я народився і виріс у Запоріжжі, можливо, звідси — почуття гумору й любов до різноманітних жартів і хохм. По-друге, я завжди цікавився історією Запорозької Січі. Читав Грушевського, Костомарова, все, що вдавалося знайти, незважаючи на те, що тема козацтва в тоді належала до заборонених.

— Отже, ваші фільми про козаків створені на історичному матеріалі?

— «Як козаки куліш варили» — безперечно. Всі деталі мають під собою реальну історичну основу. Там, скажімо, є хохма, коли козаки, перебуваючи в човні під водою, оглядають берег через спеціальну трубку-телескоп. Так от, у козаків справді були своєрідні підводні човни: вони складали дві чайки, засмолювали, пірнали під воду й пропливали під ланцюгами, якими турки перегородили Дніпро. Після цього фільму нам пішли листи від глядачів, і геніальний Володимир Капустян придумав сценарій «Як козаки в футбол грали». Тут уже змішалися цілком різні герої та епохи: рицарі і мушкетери, дванадцяте й шістнадцяте століття, промислова революція в Англії. А провідна ідея така: ми до вас не з мечем, а з м’ячем. Козаки склали зброю на кургані, взяли м’яча й пішли, як то кажуть, по Європах. В Москві мені потім казали, що я прославляю київське «Динамо». Насправді фільм був створений за два роки до того, як кияни стали володарями міжнародного Кубка Кубків. Потім так склалося, що цей фільм певним чином вплинув на гру не тільки киян, а й московських команд. Мені розповідав покійний Віктор Банников, який тоді був воротарем московської команди, що перед матчами футболісти переглядали мій фільм «Як козаки в футбол грали», йшли на поле і вигравали. Для мене це стало цілковитою несподіванкою. Цей фільм здобув всесоюзну славу. А потім його навіть в Ірані успішно показували. Пам’ятаю, як мені знайомі режисери жартома сказали: «Ти, Володю, тепер — національний герой Ірану!». Виявляється, їхнє кіно в Ірані не мало особливого успіху, а на мої мультфільми із задоволенням ходили і діти, і дорослі. В цих фільмах немає слів, зате багато трюків і жартів. Іранці сміялися, тішилися й не потребували перекладу.

— Щойно згадала ще один ваш фільм на «козацьку» тему - «Як козак щастя шукав».

— Це казка, яку ми написали разом з Михайлом Семеновичем Татарським, за сценаріями якого я зробив найбільше фільмів. Тоді я зрозумів, як важко писати казки. Справжня казка повинна бути цікавою, доброю і не без моралі. Цей фільм чомусь увесь час намагаються долучити до «козацької» серії, мабуть, через назву. А може, через те, що я люблю знімати серії: кілька фільмів про Парасольку, «В світі пернатих» і «З життя пернатих», «Справа доручається детективу Тедді». Якось так в моєму житті складається, що один знятий фільм започатковує серію.

— А як взаємодіють режисер і художник під час створення фільму? Хто що робить?

— Режисери, які вийшли з художників-мультиплікаторів, як я, Олександр Вітін, Давид Черкаський, самі вміють малювати. Є режисери, які не малюють, — це Тадеуш Павленко, який спочатку був редактором, а далі став режисером, Ірина Борисівна Гурвич, засновниця нашої української мультиплікації — Ніна Костянтинівна Василенко.

Як правило, я виношу на засідання художньої ради якусь ідею, якщо сценарій приймають, мені призначають або я сам обираю художника-постановника. Козацьку серію я робив спочатку з Вадовим, а потім з Едуардом Киричем. Я сам продумував характери, малював персонажів і схеми, які в деталях розробляли художники. В процесі ми радимося. Скажімо, мультиплікація першого фільму була більш умовна, близька до югославської школи, в наступних серіях я попросив Кирича її пом’якшити. Буває, я сам малюю, показуючи художникові, що саме мені потрібно. Скажімо, у фільмі «Лис і дрізд» приблизно показував художникові Миколаю Чирилу, як малювати лиса, собак, а він зі своїм талантом художника все проробляв. Взагалі, якщо режисер неталановитий, то хоч як гарно і вміло малює художник, фільм вийде нецікавий. Погану режисерську роботу не виправить навіть блискуча мультиплікація.

— А в чому полягає талант режисера-аніматора?

— У вмінні створити образ і побачити його в уяві. Це так само, як архітектор, коли креслить план, повинен чітко уявляти собі всю споруду. Можна бути талановитою людиною, але без цього особливого бачення мультфільму не створиш. Думка передусім повинна унаочнитися в уяві режисера, і тоді, якщо пощастить, вона оживе на екрані, стане зрозумілою глядачеві.

— Як виникає ідея нового фільму?

— По-різному буває. Щось читаю, шукаю, вигадую, тоді розповідаю свої ідеї сценаристам, а вони роблять із цього сценарії. Інколи щось пропонують редактори. Причому, в нас завжди це було дуже демократично. Мене жодного разу не примушували робити той або інший фільм. Свого часу були режисери, які виконували держзамовлення, але мене й моїх друзів це обминуло.

— Ви створили блискучу анімаційну екранізацію «Енеїди». Чи складно було працювати з літературним матеріалом?

— Цей фільм я створив переважно за мотивами поеми Котляревського, по-своєму її переосмисливши, обігравши. По-іншому й бути не могло. Я не хотів робити буквальну екранізацію, подібну до російського мультфільму «Казка про царя Салтана». Там віршований текст майже дослівно переведено в дуже реалістичні малюнки. Красиво, але, як на мене, зовсім нецікаво. Краще вже книжку почитати. В своєму фільмі я намагався зробити зображення більш ґротесковим, ввести велику кількість суто анімаційних трюків. Завжди прагну по-своєму перелицювати літературну основу. Я міг би й Шевченка, не змінюючи тексту, так обіграти, що всі б луснули зо сміху, та мало хто з цією ідеєю згодиться. Свого часу мені не дозволили зняти «Руслана і Людмилу». І досі шкодую, такий смішний фільм міг би бути...

Хоча літературна основа для мене теж дуже важлива. Коли потрібно було перекласти «Енеїду» (для російського варіанта фільму), я багато працював, добираючи найкращі, найадекватніші вислови з кількох відомих мені перекладів, додавав свого, намагаючись передати мовний колорит і неповторну ритміку цієї без перебільшення блискучої поеми.

— Ви все ж таки сподіваєтеся зняти фільм за мотивами «Руслана і Людмили», чи маєте інші плани?

— Взагалі хотілося б втілити цю давню мрію. Але на сьогодні немає грошей на цей проект, студії. Крім того, серйозно захворів художник Едуард Кирич, з яким ми робили більшість фільмів. Із Самари мені хочуть замовити кілька серій про зустріч запорожців і донських козаків. Побачимо, що з цього вийде.