Наприкінці жовтня на сцені театру ім. І.Франка відбулася ще одна прем’єра Андрія Приходька (у 2005 році він поставив там виставу за давньоіндійським епосом «Шякунтала»). Цього разу режисер звертається до творів німецьких авторів різного часу: народної книги Йогана Шпіса «Історія про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника» (1587) та лялькової комедії Гейсельбрехта «Доктор Фауст, або великий некромант» (1797), а також п’єси англійського режисера Крістофера Марло «Трагічна історія доктора Фауста». Вже сама специфічність джерел зумовила певні особливості постановки Приходька. Зрозуміло, що мова йтиме про всім добре знайому, але скоріше в гетівському викладі, релігійно-філософську історію про продаж душі дияволу заради вищого пізнання. Але те, що відбувається на сцені, нагадує, як встигли написати різні критики, чи то комедію дель-арте, чи то балаган, чи то фарс. Чи то мюзикл?

Сам режисер визначає жанр вистави як містерію. І невипадково. Серед- ньовічні містерії присвячувалися зазвичай Ісусу Христу, святим, покровителям міста. І хоча Фауст та Мефістофель персонажі дещо іншої категорії, вони якнайкраще уособлюють головну ідею містерії – ідею спасіння душі. Події у постановці розгортаються згідно з притаманною цьому жанру, та й християнському світоглядові взагалі, циклічністю життя. Все починається з народження Фауста, далі – навчання, бажання вищого пізнання, а, отже, й вищої влади, підписання угоди з Мефістофелем, двадцять чотири роки всемогутності, каяття. Отже, наратив здійснюється за схемою народження – життя – смерть.

Цю серйозну схему в містеріях порушують комічні сцени, інтермедії, не пов’язані ні формою, ні змістом з попередніми. Відповідальними у виставі за ці розриви у сюжеті є Каспер (Богдан Бенюк) та Вагнер (Володимир Ніколаєнко). Вони – у яскравих костюмах вуличного театру, поодинці і разом, на сцені і в партері, чудово граючи та імпровізуючи, розважали глядацький зал, відволікаючи від серйозної філософської есенції. Таким чином, один гармонійний дует Бенюк – Ніколаєнко змінюється іншим – Ступка – Ступка. Два блазні залишають сцену для двох втрачених душ, і навпаки.

Та й справді, цікаво, що Мефістофель тут не спокусник, а душа, яка заблукала і не має спокою, він шкодує про свій виклик Богові і застерігає Фауста від тієї самої помилки. Але той наполягає на своєму і таки підписує кров’ю угоду з дияволом. Тепер вони двійники не лише за зовнішнім виглядом…

У будову спектаклю, крім серйозного наративу та комічних інтермедій, входить ще один елемент, який, за асоціацією з мюзиклом, можна назвати «номерами». Вони вплітаються в розповідь і все ж є своєрідними завершеними композиціям. Йдеться про танці з дзеркалами і «сонячними зайчиками», запальний виступ з відрами-барабанами, гра із залом величезними кулями, двометрові рослини та триметровий метелик, виїзд на сцену Олександра Македонського та його коханки на справжніх конях, антична процесія з Єленою, театр тіней. Ці «номери» – надто грандіозні у часі і просторі, щоб бути просто тлом. Так, для містерії теж притаманна ефектна видовищність і звукова насиченість, чи не обов’язковими елементами яких був оркестр, кін часто огортав дим, а глядачі дивилися містерії великою мірою заради цієї видовищності, адже сюжети були, як правило, досить відомими. Можливо, Андрій Приходько спеціально обирає ті жанри, в яких він може втілити свої бажання барокової форми? Він, як і бароко, боїться незаповненого простору. Але ж голий простір, як засвідчують інші театральні практики, не є порожнім у смисловому плані. Але це справді інші театральні практики. Тоді як Приходько має свій впізнаваний стиль, з його акцентом на своєрідній карнавальності, яскравих декораціях і костюмах, красивій видовищності.

І все ж сцена стає абсолютно порожньою, коли зі своїм останнім монологом звертається до глядацького залу Богдан Ступка вже в ролі старого Фауста, прощаючись з усіма. Чи, може, в ролі самого себе? Адже колись, мовляв, і він продав свою душу дияволу заради акторської майстерності. У кожному разі, такого роду прийом у дусі брехтівського ефекту очуження породжує у глядача відчуття моторошності, яке посилюється усвідомленням його безпідставності. Розкаюється. Каже, що у нас, себто глядачів, все обов’язково буде добре. Прощається. Йде.

За хвилину в партері з’являється міні-оркестр середньовічних блазнів (Ступка, Ступка, Бенюк, Ніколаєнко, Абазопуло), виходом яких і починався спектакль…

…На середньовічні містерії ходили дивитися не лише заради видовища, а й задля переродження, якогось очищення. І якщо в «Легенді про Фауста» це очищення відбулося, то можна стверджувати, що це все-таки не просто «мюзикл» з гарними «номерами».